Розділ «2.4. Економічний розвиток у 1970 - середині 1980-х років. Антикризова політика в реформуванні господарств країн Західної Європи. Актуалізація неокласики»

Методологію дослідження економічних явищ і процесів, що її використовують монетаристи, можна охарактеризувати як логічний позитивізм та інструменталізм - філософську доктрину, що розглядає наукові концепції не стільки як відображення дійсності, скільки як засіб досягнення конкретних цілей.

Побудова наукової теорії, за М. Фрідменом, передбачає ряд послідовних етапів. Спочатку висувається абсолютно довільна гіпотеза, передумови якої не потребують емпіричної перевірки і не ґрунтуються на безпосередньому досвіді.

Із цієї гіпотези виводиться наслідок (висновок, передбачення)1, який може бути перевірений емпірично. Якщо факти підтверджують висновок (передбачення), що випливає з гіпотези, вона приймається, в іншому випадку - відхиляється. "Гіпотеза відхиляється, - пише М. Фрідмен, - якщо передбачення суперечать реальним даним...; вона приймається, якщо її передбачення не суперечать реальності; наша довіра до неї зростає, якщо реальні дані багатократно не могли її спростувати"1.

Якщо вчені-неокласики розглядали гроші насамперед як засіб обігу, а Дж.М. Кейнс додав до цього страховий та спекулятивний мотиви "надання переваги ліквідності", то М. Фрідмен у своїй інтерпретації кількісної теорії грошей виходив з того, що гроші для економічних агентів є одним із видів капітальних активів, формою володіння багатством. Він виокремлював п'ять основних форм багатства: гроші (агрегат МІ), облігації, акції, фізичний капітал і людський капітал. Тому вчений використовує "портфельний підхід" до грошей і вважає, що кожен споживач, який має певну кількість готівкових грошей ("наявний баланс"), формує так званий портфель активів, тобто інвестує свої кошти в різні види активів.

Попит на реальні грошові залишки буде залежати від реальної дохідності кожного з цих активів, тобто:

де М - обсяг грошової маси; Р - рівень цін; гь - дохід від облігацій;

. . (П (ДРЇ ......

г - дохід від акцій; - o - - рівень інфляції; ш - інвестиції в

[Р) [<іі,

людський капітал; - - дохід від грошей, де У - рівень доходу;

и - смаки й уподобання.

На думку монетаристів, величина попиту на гроші є результатом оптимізації співвідношення дохідності різних альтернативних форм багатства і залежить від наявних або очікуваних відносних цін різних активів. Якщо граничні доходи на всі можливі форми активів зрівнюються, досягається оптимум. У тому випадку, коли величина граничних доходів неоднакова, економічні агенти змінюють структуру багатства шляхом збільшення частки активів, здатних принести більший дохід, або за рахунок скорочення менш прибуткових об'єктів вкладення.

Якщо попит на гроші визначається їхньою граничною дохідністю у зіставленні з граничною дохідністю інших форм багатства, а структура багатства інерційна і гроші посідають у ній стійке місце, то звідси випливає такий висновок: сукупний попит на гроші має бути величиною сталою, що змінюється лише пропорційно довгостроковому темпу зміни ВВП та національного багатства. Цей висновок дуже важливий, адже стійкий попит на гроші - це головна гарантія стійкості платоспроможного попиту та всієї ринкової економіки.

Стійкий характер попиту на гроші М. Фрідмен пояснював на основі теорії перманентного доходу.

Відомо, що Дж.М. Кейнс, дослідивши взаємозв'язок споживання і доходу, сформулював поняття споживчої функції та основний психологічний закон - зі зростанням доходів частка заощаджень зростає, а частка споживання зменшується, що скорочує сукупний попит. За Дж.М. Кейнсом, гранична схильність до споживання [MPC), тобто відношення приросту споживання до приросту доходу, є меншою за одиницю ( 0 < MPC < 1 ).

Емпірична перевірка теоретичних положень Дж.М. Кейнса у другій половині 40-х років XX ст. дала суперечливі результати. Одні дослідження показали, що в короткостроковому періоді зі зростанням доходів споживчі витрати також зростають, тобто МРС>0. Водночас багаті родини заощаджують більше, ніж бідні, тобто MPC < 1. Середня схильність до споживання (АРС) зменшується зі зростанням доходів (тобто багаті заощаджують більшу частину свого доходу). Дослідження Нобелівського лауреата С. Кузнеця довели, що в тривалому періоді (вчений аналізував три тридцятирічні періоди впродовж 1869-1933 pp., що частково перекривали один одного), середня схильність до споживання (АРС) практично не змінилась і не виявила тенденції до зменшення, а частка заощаджень у доході залишалася сталою протягом усього аналізованого періоду. Суперечливу поведінку споживання в коротко- і довгостроковому періодах економісти назвали "загадкою споживання". Парадокс був розв'язаний теорією перманентного доходу М. Фрідмена. Ця теорія була представлена у 1957 р. в його праці "Теорія функції споживання".

М. Фрідмен виходить із того, що вимірюваний дохід (У) та вимірюване споживання (С) складаються із перманентного та тимчасового компонентів:

Перманентний дохід (У ) вчений визначає як такий, який споживач сподівається одержувати протягом доволі тривалого часу.

Його величина залежить від горизонту споживання індивіда, величини нагромадженого капіталу, а також від місця проживання, віку, професії, освіти, раси та національності. Емпіричні дані доводять, що MPC із перманентного доходу є сталою і дорівнює .

Тимчасовий, або випадковий, дохід (Y.) відображає вплив усіх інших факторів, які людина зараховує до випадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними результатами дії таких сил, як, наприклад, циклічні зміни ділової активності. Джерела випадкового доходу найрізноманітніші: від несподіваного отримання спадку до виграшу в лотереї. Особливо підкреслюється елемент непередбачуваності, неочікуваності в отриманні тимчасового доходу. За теорією М. Фрідмена, більша частина тимчасового доходу заощаджується. Емпіричні дослідження доводять, що MPC із тимчасового доходу перебуває в інтервалі між 0,2 і 0,3, тоді як MPC із перманентного доходу, як зазначалося, дорівнює .