Розділ «2.2. Економічна політика зростання. Теорії економічного зростання»

В економічній науці та практиці запанувало введене П.Е. Семюелсоном нове поняття "крива Філліпса". Автором кривої є дослідник-кейнсіанець Олбен Філліпс (1914- 1975), який описав її у праці "Співвідношення між безробіттям і ступенем зміни грошової заробітної плати у Великій Британії. 1862-1957" (1958). Первісна крива Філліпса пов'язувала безробіття зі зміною заробітної плати на основі статистично розкиданих даних часового ряду для щорічної процентної зміни номінальної заробітної плати W залежно від процента безробітних и' серед усієї робочої сили у Великій Британії впродовж 1861 - 1913 рр. (рис. 2.11). Отримана емпірична крива мала від'ємний нахил, демонструючи обернений зв'язок між цими двома змінними.

У 1960-х роках П.Е. Семюелсон і P.M. Солоу перетворили співвідношення між AW та и' на співвідношення між рівнем цін (темпом інфляції) Ір' (7') й рівнем безробіття. Модифікована крива Філліпса набула більшого від'ємного нахилу і перетинала горизонтальну вісь нульового зростання цін у точці з рівнем безробіття приблизно 2,5 /

Рис. 2.11. Первісна й модифікована криві Філліпса

у Великій Британії й орієнтовно 4 % у США. На початок 1960-х років обернена залежність між безробіттям і рівнем інфляції, уособлена кривою Філліпса, стала основним ідейним інструментом макроекономічного управління: можливістю компромісу між досягненням потрібного рівня зайнятості й підтриманням стабільного рівня цін. Крива Філліпса визначила парадигмальні рамки побудови монетарної політики майже в усіх розвинених країнах. її дієвість практично емпірично простежувалася. Так, у США у 1960-х роках мала місце така закономірність: у 1961 р. рівень безробіття - 6,9 %, а рівень інфляції - 0,8 %, у 1965 р. відповідно 4,6 і 2,8, у 1969 р. - 4 і 6,1 %1. Здавалося, що і тим, і іншим можна легко керувати, вимірюючи відносні вигоди та втрати. Сформувалася концепція зумовленості безробіття низьким інфляційним фоном, що виходила з тези про цільовий конфлікт між політикою забезпечення високої зайнятості та політикою стабільності цін. Хоча, наприклад, у ФРН і Канаді політика урядів і центральних банків орієнтувалася на політику безконфліктного досягнення високої зайнятості та низької інфляції2.

Неокласичний синтез залишався логічно суперечливою системою, що складалась із двох несумісних концепцій з різними уявленнями про економіку. По-перше, макроекономічна компонента синтезу ґрунтувалася на негнучкості цін внаслідок монополізації економіки з подальшими кейнсіанськими рецептами державного регулювання, що не передбачало неокласичних принципів ціноутворення. Мікроекономічна складова припускала наявність такого конкурентного ринку, де існує вільна динаміка цін із визначальною роллю споживача. Але позаяк макро- і мікротеорії призначені для аналізу однієї і тієї самої економіки, то одночасні твердження про директивно-адміністративне встановлення цін та досконалу конкуренцію є несумісними. По-друге, в мікроплощині припускалась абсолютна інформованість економічного агента, тобто збіг реальних та очікуваних величин, а відтак і цілковита раціональність поведінки. Проте у макроплощині закономірністю була недостовірність інформації, й відповідно "грошова ілюзія", помилковість припущень, адаптивні очікування і неможливість цілком раціональної поведінки. Нечисленні "інтелектуальні дуелі" не виходили за межі "боїв місцевого значення". Це зумовлено тим, що період стабільності 1950-1960-х років одночасно сприймався як свідчення ефективності кейнсіанської доктрини регулювання і підтвердження неокласичної парадигми щодо стійкості та гармонійності ринкової економіки. Однак у 1970-х роках, із розгортанням кризових процесів та виникненням стагфляції, виявилася короткострокова дієвість кривої Філліпса, а неокласичний синтез зазнав гострої критики як суперечлива концепція і перестав бути "полюсом тяжіння" різних наукових течій.

"Четверта хвиля" неокласичного синтезу припадає на 1980- 1990-ті роки і пов'язана з виходом праць Джеймса Тобіна (1918- 2002), Франко Модільяні (1918-2003), Артура Мелвіна Оукена (1928-1980), Хаймена Мінскі (1919-1996), темою яких було подолання кризи в економічній теорії, що однаковою мірою зачепила як мікроекономіку, так і макроекономіку. Першочерговою проблемою для монетаристів та посткейнсіанців стала інфляція, стійкий характер якої пояснювався монополізацією всіх ринків і спіраллю "ціни - заробітна плата". А "залізніла реакція" цін і зарплати на порушення ринкової рівноваги, яку вони мають забезпечувати, підсилює коливання сукупного попиту й зайнятості. Саме тому відбувалися пошуки тих вирішальних параметрів економічної системи, які б дали змогу реалізувати стабілізаційну політику стійкого рівня зайнятості неінфляційного характеру. Такими параметрами стали грошовий попит, пропозиція грошей і фінансові ринки. На відміну від монетаристів, які джерелом циклічних коливань вважали хитке становище пропозиції грошей, посткейнсіанці "корінь зла" вбачали в особливостях формування попиту на гроші. Обсяг останнього залежить від постійних змін "портфеля активів", суб'єктивні оцінки яких змінюються під впливом різних чинників, починаючи від державної політики й закінчуючи факторами невизначеності та недосконалості інформації. Разом із представниками неокласичного напряму кейнсіанці визнавали небезпеку некерованого зростання бюджетного дефіциту, оскільки на фазі спаду його циклічність (різниця між реально спостережуваним, або дефіцитом неповної зайнятості, коли потенційний ВВП менший за фактичний, і структурним, або дефіцитом повної зайнятості, тобто потенційний ВВП дорівнює фактичному) є закономірним явищем зі стимулювальним впливом на економічне зростання. Але в умовах повної зайнятості консервування структурного дефіциту призводить до ефекту витіснення державними позиками інвестиційних вливань, повільних темпів зростання, високого рівня споживання, нарощування державного боргу, стійкого зовнішньоторговельного дефіциту. Саме тому в умовах бюджетних обмежень (скорочення видаткової частини та підвищення рівня оподаткування) посткейнсіанці акцентують увагу на гнучкому грошово-кредитному регулюванні - зниженні процентної ставки, стимулюванні інвестиційного попиту, вирівнюванні платіжного балансу. Основними елементами антиінфляційних заходів мають бути регулювання механізму ціноутворення, в основі якого лежить принцип надбавки на витрати, а також політика доходів - добровільна згода між підприємствами, профспілками і державою стосовно темпів збільшення своїх доходів, тобто пропорцій розподілу результатів економічного піднесення відповідно до орієнтирів зростання продуктивності праці.

Отже, кейнсіансько-неокласичний синтез є спробою поєднати концептуальні підходи двох шкіл із метою розв'язання проблем практичного і теоретичного характеру. Кожна зі спроб, у кінцевому результаті, наштовхнувшись на певні економічні проблеми чи опір опонентів, закінчувалася безуспішним результатом. Проте через певний час відбувалося нове зближення. Це пояснюється неспроможністю домінування однієї концепції, що відкидає постулати іншої школи. Правильно з цього приводу зазначає В. Леонтьєв: "Класичний підхід із його набором передумов, що сформульовані без урахування динамічних аспектів проблеми, страждає від того, що можна було б назвати "теоретичною далекоглядністю" - здатністю правильно оцінювати довгострокові тенденції і разом із тим дивовижною неспроможністю пояснити або навіть описати короткострокові зміни та коливання. Не будучи панацеєю, "кейнсіанські окуляри" дещо покращують аналітичне бачення короткострокових явищ, проте вони абсолютно заслонюють довгострокові течії економічного розвитку".

2.2.3. Посткейнсіанство: витоки, методологія та зміст

Посткейнсіанство як течія кейнсіанства сформувалося у 1940- 1960-ті роки. В його структурі в економічній літературі виокремлюють такі течії: ліве кейнсіанство (англійське посткейнсіанство), калецькіанське посткейнсіанство, американське монетарне кейнсіанство. Посткейнсіанство складалося з економістів, які дотримувалися різних методологічних та ідеологічних підходів. Окрім теорії Кейнса на його формування серйозний вплив мали інституціоналізм, марксизм, неолібералізм і, зокрема, монетаризм.

Формування посткейсіанства пояснюють такими чинниками. Інтеграція ортодоксального кейнсіанства з неокласичною теорією не давала бажаних результатів. Кейнсіанство в неокласичному синтезі втрачало власне обличчя та перетворювалося на окрему складову неокласичної теорії. Тому ортодоксальне кейнсіанство зазнало серйозної критики не лише з боку опонентів, але й прибічників кейнсіанської теорії, які все частіше пропонували перегляд ортодоксальної версії, прагнули очистити кейнсіанську теорію від усіляких нашарувань. Була зроблена спроба реанімувати її на власній основі для того, щоб надати нового звучання, зробити більш дієздатною і такою, яка б відповідала вимогам сучасності. Виник новий напрям кейнсіанства, який отримав назву посткейсіанства.

Представниками лівого кейнсіанства із центром у Кембриджі були учні й соратники Дж.М. Кейнса: Ніколас Калдор, П'єро Сраффа, Джоан Вайолет Робінсон, яка була визнаним лідером, а згодом Луїджі Пазінетті (р. н. 1930), Джон Ітуелл (р. н. 1945) та ін. В економічній літературі цю течію називають "лівим" посткейнсіанством, оскільки його представники особливу увагу приділяли соціальним питанням: проблемі заробітної плати як одного з головних чинників ефективного попиту, нерівності у розподілі доходів, обмеженню влади монополій, проведенню соціальних реформ. Вважалося, щоб без вирішення соціальних проблем не можливе ефективне функціонування економіки та її регулювання. Ліве кейнсіанство в умовах кризи ортодоксального кейнсіанства мало суттєвий вплив на розвиток усього посткейсіанства. Є погляд на кембриджське кейнсіанство як "неорікардіанське", оскільки його представники піддавали критиці неокласичну теорію та будували власні теоретичні конструкції на більш глибокому прочитанні та інтерпретації вчення Д. Рікардо.

Ліві кейнсіанці доводили, що предметом дослідження економічної теорії має бути аналіз фундаментальних факторів, що визначають динаміку індустріального розвитку країн, а не проблеми оптимального розподілу ресурсів, які вивчала неокласика.

Ліве кейнсіанство висунуло свій варіант теорії економічного зростання та власну модель державного регулювання.

Відмітними ознаками лівого кейнсіанства є:

o критика положень неокласичної концепції досконалої конкуренції і розробка власної теорії недосконалої конкуренції;

o антимаржиналізм ("антимаржинальна революція") - критика теорії граничної корисності та теорії граничної продуктивності;

o поєднання короткострокового аналізу ефективного попиту з довгостроковим аналізом факторів нагромадження капіталу, технічного прогресу і розподілу суспільного продукту;

o акцент на стимулюванні ефективного сукупного попиту за рахунок споживчих витрат;

o соціальна спрямованість економічних досліджень, обґрунтування низки соціальних реформ.

Дж.В. Робінсон у фундаментальній праці "Нагромадження капіталу" (1956) писала, що її завдання полягає в поширенні кейнсіанського короткострокового аналізу ефективного попиту на проблему довгострокового розвитку1.3 цією метою досліджувала розподіл між прибутком і заробітною платою, обсяги капіталу і характер технічного прогресу, монополізацію та конкурентність економіки тощо. Причиною нестабільності сучасної ринкової економіки, на її думку, є поглиблення нерівності в розподілі національного доходу. Саме цей чинник породжує хронічну тенденцію до того, що попит на товари падає нижче за виробничі можливості. Економічні кризи, перевиробництво, недовантаження виробничих потужностей, зростання безробіття розглядаються лівими кейнсіанцями як наслідок низького рівня доходів основної частини населення, з одного боку, та небажання збільшувати своє споживання багатих прошарків суспільства - з іншого. Головними чинниками низького рівня споживання є панування монополій та поглиблення нерівності в розподілі національного доходу. Виходом з цієї ситуації є усунення нерівності в розподілі доходів на користь широких верств населення за допомогою прогресивної системи оподаткування, контролю над монополіями, антициклічного регулювання, стримування інфляції.