Розділ «2.2. Економічна політика зростання. Теорії економічного зростання»

Розглянемо детальніше підхід Дж.В. Робінсон до цієї проблеми. Спираючись на методологічні підходи К. Маркса, вона пропонує власну модель двосекторної економіки - виробництво інвестиційних товарів (І) і товарів народного споживання (II). Абстрагуючись від трудової теорії вартості й категорії граничного продукту, Дж.В. Робінсон виходить із того, що вартість продукту кожного із секторів У. та Уг складається із заробітної плати IV й так званої квазіренти (суми прибутку й амортизації) -

Ця модель ґрунтується на таких припущеннях: а) наявність двох суб'єктів - підприємців і найманих працівників без державного втручання; б) відсутність споживання з прибутку, що у повному обсязі спрямовується на нагромадження капіталу; в) заробітна платає незалежною змінною, нижньою межею якої є фізіологічний мінімум для забезпечення існування та утримання сім'ї. Таким чином, фонд зарплати УГХ і зайнятість у секторі І визначаються обсягом квазіренти сектору II Q2, оскільки весь прибуток підприємств трансформується в інвестиційні блага сектору І. Для того щоб відбувся акт інвестування, має збільшитись обсяг виробництва У1 і зайнятість у секторі І. А це можливо за умови скорочення реальної заробітної плати IV. або відповідного зростання квазіренти сектору II (}2. Разом із тим, нагромадження капіталу залежить від обсягу прибутку (що визначається як різниця між річним продуктом і сумою зношення [У! - Щ або ж різницею між к вазі рента ми та амортизацією [((?] + Я2)-А]) і схильності до інвестування. Адже без прибутку неможливим є процес нагромадження, без якого не може бути жодних прибутків. Якщо реальна заробітна плата не набагато перевищує фізіологічний мінімум, тоді в підприємств є технічний надлишок для нагромадження капіталу. Коли всі підприємці задоволені своїм рівнем капіталу, вони найматимуть таку кількість працівників, якої б вистачало тільки для обслуговування незмінного обсягу капіталу. І в такому випадку, відповідно до припущень моделі, сума квазірент дорівнюватиме амортизації [№1 + Я2) = А]" а прибуток зникне. Звідси випливають причини стагнації - низький рівень технічного прогресу і незначна схильність до інвестування, зумовлена насиченням потреб підприємців.

Дж.В. Робінсон розглядає три типи технічного прогресу як одного з основних наслідків ринкових правил гри - нейтральний, коли співвідношення між основними параметрами секторів І та II не змінюються, і два його відхилення - капіталозберігальний і капіталомісткий. Перший із них означає більш швидкі темпи зростання нововведень та продуктивності праці у секторі І, а другий передбачає техніко-технологічні переваги й зростання продуктивності у секторі II. На думку вченої, ідеальними умовами "золотого століття" економічного зростання є: а) нейтральний технічний прогрес, в умовах якого продуктивність праці, заробітна плата і капіталоозброєність зростають в однакових пропорціях, а норма прибутку залишається незмінною; б) гнучкість заробітної плати, що зростатиме одночасно з обсягом сукупного продукту на особу; в) вільна конкуренція, що є передумовою такого зростання заробітної плати; г) нагромадження капіталу залежить від темпів технічного прогресу і приросту зайнятості. Дж.В. Робінсон окреслює умови, що порушують довгострокову рівновагу, а саме: а) неочікувані зміни темпу технічного прогресу; б) виникнення перешкод для створення конкурентного середовища; зміни темпу нагромадження щодо зростання продуктивності праці; в) неспроможність технічного прогресу рівномірно охоплювати всю систему. Зростання заробітної плати, на думку вченої, є стимулом економічного зростання в умовах технічного прогресу у зв'язку з тим, що високопродуктивна техніка вимагає більших затрат капіталу на одного працівника, а висока заробітна плата робить вигіднішим застосування капіталомісткого виробництва, ніж трудомісткого. Саме тому в умовах конкуренції підвищення заробітної плати визначає зростання продуктивності, а не навпаки. Відповідно, невисокий ступінь механізації є симптомом наявності цілої низки причин низького рівня оплати праці. Це створює підґрунтя для співпраці монополістів і профспілок, позаяк одні й другі зацікавлені у підвищенні заробітної плати. Перші - через те, що зростає споживчий попит і стимулюється технічний прогрес, а другі - з метою поліпшення умов життя.

Беруть свій початок із праць представників англійської та шведської неокласики, а точніше - з їхнього твердження про те, що сукупний продукт X повністю вичерпується, якщо кожний виробничий фактор (праця - х, капітал - у у земля - г) за умов постійної віддачі від масштабу оплачується відповідно до свого граничного продукту

Відтак ця рівність за заданих умов алгебраїчно трансформується в однорідно лінійну виробничу функцію такого вигляду:

де А - стала величина; /, т, // - відносні частки праці, капіталу і землі, сума яких за умов постійної віддачі від масштабу дорівнює одиниці, тобто еластичність заміщення одних факторів іншими коливається в одиничному діапазоні1.

Цю версію вперше емпірично перевірили американські вчені: математик Чарльз У. Кобба та економіст Пауль Дуглас й опублікували у праці "Теорія виробництва" (1928). їхня модель, що стала відомою як виробнича функція Кобба - Дугласа, виглядала так:

де Р - обсяг сукупного виробництва; L кількість використаної праці; С - запас основного капіталу; b - коефіцієнт масштабності, співмірності, що залежить від одиниць виміру виробничих факторів; &, у або (І-k)- показники еластичності обсягів виробництва стосовно праці й капіталу, що в сумі дорівнюють одиниці. Числові значення даних параметрів у США упродовж 1899-1922 рр. становили: 0 = 1,01, k = 0,75, і = 0,25а.

Виробнича функція Кобба - Дугласа, що характеризувала екстенсивний тип економічного зростання із постійною віддачею виробничих факторів, а також враховувала тільки вплив праці й капіталу, за умов науково-технічної революції потребувала істотної корекції. Так, нідерландський економіст, Нобелівський лауреат 1969 р.

Ян Тінберген (1903-1994), досліджуючи вплив науково-технічного прогресу та інших якісних змін у виробництві на обсяг суспільного продукту, випродукував власну модель економічного зростання, що у подальшому одержала назву виробнича функція Кобба - Дугласа - Тінбергена:

де У - обсяг суспільного продукту; К і L - відповідно, обсяги застосованих капіталу і праці; , а, р і X - коефіцієнти еластичності суспільного продукту за факторами: капітал, праця і технічний прогрес, що показують на скільки процентів зросте суспільний продукт при однопроцентному зростанні цих виробничих факторів; еХі - фактор, що відображає вплив якісних змін у виробництві (тобто його інтенсифікацію), у тому числі й технічного прогресу; е - коефіцієнт Ейлера - константа, що дорівнює 2,71; t - фактор часу в значенні регресії, затухання дії технічного прогресу під впливом морального старіння; А - коефіцієнт співмірності, масштабності, який дає змогу звести виробничі фактори (працю, капітал, технічний прогрес) до єдиної одиниці виміру, а також вловлює вплив інших факторів (землі, екології тощо) й обчислюється як середньорічні темпи економічного зростання за 5-10 років. За дослідженнями вченого, впродовж 1870-1914 рр. технічний прогрес забезпечив 40 % економічного зростання в Німеччині, 20 - у Великій Британії, 27 % - у США.

Нобелівський лауреат 1987 р., американський економіст Роберт Мертон Солоу (р. н. 1924) у праці "Внесок у теорію економічного зростання" (1956) розглядав вплив на економічне зростання таких екзогенних факторів, як норма заощадження, інвестиції, амортизація основного капіталу, приріст населення і рівень науково-технічного прогресу. У процесі свого дослідження вчений розкрив прямий взаємозв'язок між зростанням обсягу капіталу (заощаджень та інвестицій) й науково-технічним прогресом (змінами у технології), з одного боку, та обсягом суспільного виробництва - з іншого, а також встановив, що зростання норми амортизації та чисельності населення негативно впливають на темпи економічного зростання. Для досягнення стійкої рівноваги економіка має балансу ва ти на рівні Золотого правила нагромадження капіталу, обґрунтованого американським економістом, Нобелівським лауреатом 2006 р. Едмундом Фелпсом (р. н. 1933), - такого стаціонарного стану, що максимізує споживання ефективного працівника, а порогові інвестиції забезпечують постійний обсяг капіталоозброєності й відшкодовують зношений капітал, забезпечують капіталом нових працівників і створених науково-технічним прогресом нових "ефективних працівників".

Пропонуємо глибше розглянути модель економічного зростання P.M. Солоу. Вчений починає своє дослідження зі слушного зауваження - нестабільність динамічного розвитку в кейнсіанських моделях перш за все була наслідком невзаємозамінності ресурсів. Саме тому замість виробничої функції В. Лєонтьєва (рис. 2.1) він використав напрацювання Кобба - Дугласа (рис. 2.2, формула 2.16), де праця і капітал є субститутами.

Рис. 12.2. Принцип субституційності між працею та капіталом у неокласичних моделях економічного зростання типу Кобба - Дугласа

Разом із тим, вихідними умовами моделі P.M. Солоу є: а) постійна віддача від масштабу; б) спадна продуктивність капіталу; в) екзогенний та незмінний характер норми амортизації 5', темпу зростання населення п' і темпу реалізації науково-технічного прогресу g1; г) відсутність інвестиційних лагів; ґ) взаємозамінність праці L й капіталу К; д) наявність досконалої конкуренції на ринках факторів виробництва. Ця модель має такий вигляд:

де У - загальний обсяг виробництва; К - обсяг капіталу; її - чисельність працівників; Е - ефективність праці, Ь-Е -чисельність ефективних працівників.

Вчений математично обґрунтовує ряд висновків. По-перше, у довгостроковому періоді норма заощадження а' в економіці визначає обсяг її капіталу й масштаби виробництва - як загальні (У, К), так і в розрахунку на одного працівника (У/Ь або у, К/Ь або к). Крива виробничої функції у = /(/є) стає пологішою, відображаючи спадання граничного продукту капіталу МРК, що дорівнює тангенсу кута нахилу у = /(*). Крива амортизації Ь'к, що визначає порогове значення обсягу інвестицій, є прямою, позаяк щороку зношується стала частка капіталу б'. Відтак в' визначає розподіл у між споживанням с та заощадженням в'/(Л), що дорівнюють інвестиціям і. Окрім того, з' е ключовим визначником стаціонарного обсягу капіталу к*. Останній характеризується урівноваженням інвестицій та амортизації, незмінними обсягами капіталу й забезпечує довгострокову рівновагу економіки. Підвищення в' спричиняє швидке зростання економіки й досягнення нею нового стаціонарного стану к*2 (рис. 2.3). Проте самі заощадження не можуть індукувати сталого економічного зростання.

По-друге, стаціонарний обсяг капіталу, який максимізує споживання с* , називають Золотим рівнем нагромадження капіталу, або рівнем Золотого правила п* 9 позаяк якісна характеристика економічного зростання полягає у максимізації добробуту кожної особи. За такого стану обсяг капіталу не змінюється й інвестиції і* дорівнюють амортизації 8'£*, тобто стійка рівновага забезпечується при і*, =[";/(**) = 5'**].

Якщо нагромаджений в економіці обсяг капіталу перевищує рівень Золотого правила, то зниження рівня заощадження в' збільшуватиме споживання с упродовж усього перехідного періоду. І навпаки, якщо економіка має менше капіталу, ніж за Золотим правилом, то для досягнення рівня останнього нарощується обсяг інвестицій до рівня і*к за рахунок скорочення споживання нинішніх поколінь (рис. 2.4).

По-третє, зростання населення п з одного боку, призводить до нарощування обсягів виробництва, а з іншого - так само, як і амортизація Ь'к, є однією з причин зниження капіталоозброєності к. Саме тому і потрібна величина порогових інвестицій (д' + п')п необхідних для підтримання усталеної я. А власне інвестиції з'/№ покликані нейтралізувати негативний вплив амортизації і зростання населення (6'+п')к на капіталоозброєність к й досягти стаціонарного стану к*. Так, підвищення темпу зростання населення із п до п'2 переміщує лінію (8'+п[)к , що репрезентує зростання населення та амортизацію, в позицію (6'+ті£)£.