Розділ 2. ЕВОЛЮЦІЯ РИНКОВИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ у 50-80-х роках XX ст.

o зростання значення консорціумів і нової форми корпорацій - конгломератів.

Важливим чинником процесу корпоратизації було зростання рівня концентрації, централізації виробництва і капіталу, монополізація. У 1950-1960-х роках акціонерні товариства становили 10-20 % від усіх промислових підприємств, але їх частка у загальному обсязі реалізованої продукції становила 80-90 %. Процес монополізації, стимульований державою, характеризувався злиттям і поглинанням великих корпорацій. Так, у США в 1968 р. втратили самостійність 12 компаній із капіталом понад 250 млн дол. Визначальним чинником концентрації виробництва і капіталу був технічний прогрес. Мінімальний капітал для створення сучасної корпорації досяг сотень мільйонів доларів. У США процес злиття був пов'язаний насамперед з диверсифікацією виробництва. У країнах Західної Європи, Японії важливим чинником була конкуренція, особливо з американськими монополіями.

У Великій Британії в середині 1950-х років антимонопольне законодавство було обмежене, проте заборонялися лише угоди щодо ринків збуту та рівня цін. На початку 1970-х років 100 найбільших монополій випускали 40 % промислової продукції. В автомобільній промисловості 3 корпорації володіли понад 40 % усіх активів галузі, в машинобудуванні 20 корпорацій - 75 % активів. Найбільшими компаніями залишалися "Віккерс" (авіаційні, металургійні, машинобудівні, суднобудівні підприємства), хімічний концерн "ПСІ", нафтова компанія "Ройял Датч-Шелл груп", автомобільна корпорація "Брітиш Лейланд мотор корпорейшн", "Дженерал електрик" (електротехнічне виробництво).

Серед банків країни головну роль продовжувала відігравати "велика п'ятірка": "Барклейз Бенк", "Ллойдз Бенк", "Мідленд Бенк", "Нешинл Бенк", "Вестмінстер Бенк". У 1967 р. два останні банки об'єдналися. Фінансово потужними були страхові компанії, що акумулювали значну кількість акцій промислових компаній.

Фактичними господарями економіки країни була 31 фінансова міжнародна група. Групу "Морган-Гренфілл" контролювала американська "Дж.П. Морган". Вона включала сім торгово-промислових компаній, вісім інвестиційних трестів і контролювала електромашинобудування. Група "Джардайн Мейтсон енд компані" - "Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн" з банком Я. Ротшильда діяла за участю американського капіталу. Вона поширила свій вплив на суднобудування, страхування, банківську справу.

Урядова політика сприяла монополізації промисловості, у тому числі примусовими методами. Так, у 1959 р. було створено Управління реорганізації бавовняної промисловості, що займалося процесами злиття підприємств. Однак при цьому зберігалася значна кількість невеликих фірм. В обробній промисловості в 1960-х роках налічувалося майже 140 тис. підприємств зі-10 працівниками.

У Франції найбільш корпоратизованими були металургійна, нафтова та хімічна галузі. До перших десяти найбільших промислових корпорацій належали п'ять нафтових, три хімічні, одна металургійна й одна транспортна. У 1970 р. 500 монополістичних об'єднань виробляли 60 % національної продукції. Десять фінансових груп, у тому числі група банку "Париба", об'єднання родин Ротшильда, Ла-зара, де Ванделя, Шнейдера, керували 40 % майна приватного сектору. Проте рівень монополізації продовжував відставати від США і Німеччини. На початку 1960-х років на 84 % підприємств із загальної кількості у 777 тис. працювало до 5 працівників.

У Німеччині кількість великих підприємств з чисельністю зайнятих 500 осіб і більше зросла протягом 1950-1960-х років з 1,9 до 2,9 %. 68 корпорацій з капіталом понад 100 млн марок контролювали 53,3 % основного капіталу всіх акціонерних товариств. Відновилися старі концерни Крупна, Фліка, "І.Г. Фарбеніндустрі", "Дойче банк", "Дрезднен банк", "Комерцбанк". Металургійною промисловістю володіли дев'ять корпорацій, хімічною - вісім, автомобільною - шість, видобуванням вугілля займалися три, а залізної руди - чотири корпорації. За рівнем монополізації виробництва і ринку ФРН займала провідне місце в Європі. Разом з цим, тут було майже 100 тис. невеликих і середніх підприємств, спеціалізація яких повністю підпорядковувалася потребам монополій. Так, на "Сіменс" працювало до 30 тис, в концерні Крупна - 21, на "Даймлер Бенц" -18 тис. підприємств-постачальників.

У США в 1970 р. на підприємствах із чисельністю зайнятих понад 1 тис. осіб(1 % від загальної кількості) працювало 32,8 % зайнятих в обробній промисловості. Частка 500 великих корпорацій у загальній сумі продажу промислових товарів зросла за 1955-1970 рр. із 48,6 до 66,6 %, а перших 100 компаній - до 41,5 %. Десять комерційних банків у 1950 р. контролювали 15,6 %, у 1970 р. - 26,5 % від загальної суми активів.

Зросли абсолютні розміри монополій. Найбільш монополізованими були нафтова (16 корпорацій), автомобільна (3 корпорації), електротехнічна (5 корпорацій), хімічна (6 корпорацій), металургійна (5 корпорацій), авіаційна (5 корпорацій) галузі промисловості.

Американську економіку контролювали 20 фінансових груп, у тому числі групи Моргана, Рокфеллера, Дюпонів, Меллонів, Чиказька, Клівлендська, Каліфорнійська. Вони охоплювали 750 корпорацій і банків, або 0,04 % від усіх фірм, 70 % активів і 85 % прибутку.

В Японії структурні зміни супроводжувалися зміцненням позицій японських монополій. Панувала "велика шістка": фінансово-промислові групи (кейрецу) "Міцуї", "Міцубісі", "Сумімото", "Ясуд", "Дайіті", "Санва". Вони втратили родинний характер, управлінську роль відігравали наради президентів найважливіших компаній. У1968 р. великі підприємства (понад 1 тис. зайнятих), зосередивши 16-17 % робочої сили, виробляли 28-30 % продукції. Характерним явищем стало підпорядкування малого та середнього підприємництва великому капіталу за допомогою системи субпідрядів, науково-технічної, фінансової та управлінської допомоги. Особливістю економіки було паралельне існування великого, малого та середнього бізнесу. Частка останнього в загальному промисловому виробництві наприкінці 1950-х років становила 51,8 %.

Упродовж XX ст. у межах світової цивілізації було сформовано три основні моделі корпорацій: американська, європейська (континентальна) та японська.

Можна виокремити такі ознаки американської моделі:

o ототожнення інтересів корпорації з інтересами її акціонерів як організованої групи. Лише акціонери мають право впливу на прийняття стратегічних рішень і політику організації;

o менеджери і працівники виконують розпорядження власників та входять до складу корпорації. При цьому менеджери виступають як агенти акціонерів, яким делеговані обмежені права з оперативного управління корпорацією;

o у системі управління існує відповідність інтересів менеджерів як групи, що має значну владу в корпорації де-факто, з інтересами акціонерів, які наділені владою де-юре;

o значна розпорошеність пакета акцій корпорації (у більшості великих корпорацій налічуються сотні тисяч акціонерів, які можуть володіти одиницями процентів). Такий стан речей унеможливлює контроль з боку окремих акціонерів за діями менеджменту. Контроль стає реальним лише в результаті колективних зусиль акціонерів;

o легкість зміни власників має важливі наслідки: у системі розподілу влади всередині корпорації акцент зміщується на користь професійного менеджменту;

o ліквідність американського ринку корпоративних акцій, що зумовлена високим рівнем розвитку "економічної демократії". Більша інформаційна відкритість бізнесу порівняно з європейською чи японською;