Розділ 2. ЕВОЛЮЦІЯ РИНКОВИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ у 50-80-х роках XX ст.

Неолібералізм як напрям економічної теорії переживав друге народження. Неоліберали доводили, що вільний ринок є найкращою формою сучасної економіки, проте лише у зрілій інституціональній економіці держава повинна поступатися місцем саморегулювальним економічним процесам; необхідне проведення державної антимонопольної політики та протидії тенденції до картелювання на внутрішньому ринку; завданням держави є проведення активної соціальної політики, надання допомоги "соціально слабким групам". Німецький варіант неолібералізму - ордолібералізм - трансформувався в концепцію соціальної ринкової економіки (А. Мюллер-Армак, В. Репке, В. Ойкен, Л. Ерхард та ін.). Ідеї економічного лібералізму продовжували відстоювати представники ново-австрійської школи (Л. Мізес, Ф.А. Хайєк).

Інституціоналізм набув соціально-інституціонального змісту (Дж.К. Гелбрейт, Ф. Перу та ін.). Виступаючи за збереження ринку та приватної власності, інституціоналісти головну увагу приділяли трансформаційним процесам в економіці під впливом НТР, якісним змінам в організації та діяльності корпорацій, проблемам соціального контролю економічного розвитку, державному регулюванню й активній соціальній політиці держави.

Другий, 1970-ті - середина 1980-х років, - період циклічних економічних криз 1973-1975 рр. і 1980-1982 рр, та структурних криз (енергетичної, сировинної, екологічної тощо), що спричинили серію шоків пропозиції. Виникла стагфляція - одночасне поєднання підвищення рівня інфляції, з одного боку, та рівня безробіття і циклічного спаду з іншого. У політиці, ідеології, культурі та економіці почався процес "експансії неоконсерватизму" - курсу на відродження і збереження старих цінностей в нових умовах1. У Великій Британії та США до влади прийшли консервативні партії. У культурі та ідеології утверджувалися традиційні моральні цінності. В економічній сфері кейнсіанська макроекономічна теорія та практична політика поступово втратили домінування і були дискредитовані.

В економічній думці, за визначенням англійського вченого Дж.В. Робінсон, почалася друга криза XX ст. - криза кейнсіанства, яке втратило домінантне значення. Відбулося відродження неокласичної економічної теорії, що відстоювала такі економічні цінності, як економічний лібералізм, приватна власність, система вільного підприємництва, ринкове регулювання.

Структурну цілісність неокласичної економічної теорії кінця 1970-1980-х років2 становили теорії монетаризму, економіки пропозиції та раціональних очікувань. Монетаризм (М. Фрідмен, Г. Джонсон, Р. Манделл та ін.) визнає грошовий фактор вирішальним у реалізації макроекономічних процесів та досягненні макроекономічної стабільності. Представники економіки пропозиції, або сепплай-сайд економіко, розробленої А. Лаффером, Дж. Гілдером та ін., визнають основним фактором макроекономічного стану економіки сукупну пропозицію, її рівень, динаміку та якісні характеристики, аналізують інвестиційну активність і структурно-технічну модернізацію виробництва.

Теорія раціональних очікувань (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Вол-лес) заперечує ефективність будь-якого державного втручання в економіку (навіть у короткостроковому періоді), оскільки раціональні суб'єкти (виробники і споживачі) приймають господарські рішення на основі очікувань, враховуючи власний досвід, наявну інформацію і прогнозуючи ринкову кон'юнктуру.

На межі 1980-1990-х років виникло нове кейнсіанство як реакція на критику неокласичного синтезу новими класиками.

У процесі еволюції ринкової економіки в 50-80-ті роки XX ст. визначилися структуроутворювальні фактори впливу на розвиток міжнародної та національних економік:

o трансформація і стабілізація фінансово-торговельної системи;

o пришвидшення економічної інтернаціоналізації та регіональної економічної інтеграції, формування макроекономічних чинників глобалізаційних процесів;

o розгортання сучасної науково-технічної революції (СНТР) та її пролонгація;

o розвиток сучасних корпорацій у транснаціональних формах. Розвиток структуроутворювальних факторів світогосподарських зв'язків сприяв формуванню передумов другої хвилі глобалізації. Важливу роль у визначенні глобальної проблематики та окресленні завдань і напрямів її вирішення починає виконувати така неформальна організація, як Римський клуб, створений у 1968 р. за ініціативи італійського промисловця та економіста, доктора Ауреліо Печчеї (1908-1984). Ця організація об'єднує учених, суспільних діячів, бізнесменів. Зміст діяльності Римського клубу його засновник сформулював так: "Перша мета - сприяти тому, щоб люди якомога ясніше і глибше усвідомлювали ускладнення для людства. Друга - використовувати всі доступні знання, щоб стимулювати встановлення нових відносин, політичних курсів і інститутів, котрі посприяли б виправленню ситуації, що склалася".

Першою доповіддю Римського клубу було дослідження групи вчених Массачусетського технологічного інституту на чолі з Д. Медоузом під назвою "Межі зростання", присвячене проблемі швидкого зростання світового споживання сировини. Основним висновком учених стали рекомендації щодо відмови від високовитратних способів її використання індустріальним суспільством, в економіці якого домінують промисловий сектор та матеріальне виробництво.

2.1.2. Трансформація та стабілізація фінансово-торговельної системи

Основою економічної стабілізації країн Західної Європи став план Маршалла (за ім'ям державного секретаря США Дж.К. Маршалла) - програма відновлення та розвитку економіки Європи (1948-1951). У червні 1947 р. держсекретар США Дж.К. Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, запропонував європейським державам американську програму економічної допомоги у повоєнному відновленні. У квітні 1948 р. Конгрес США ухвалив Закон про допомогу іноземним державам, що визначав умови двобічних угод, завдання розвитку економіки на принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності, стимулювання американських інвестицій і розширення міжнародної торгівлі, зменшення торгового мита для американських товарів, досягнення міжнародної фінансової стабільності, встановлення справедливих обмінних курсів тощо. Європа розглядалася як єдиний економічний простір, пропонувалося ухвалити міжнародно-правовий договір між країнами. Вони мали бути не пасивним об'єктом американської допомоги, а ініціаторами у виробленні та реалізації плану Маршалла. США з цією метою створили Адміністрацію економічного співробітництва, місія якої діяла в кожній державі. До розробки програми було залучено широковідомих на сьогодні вчених В. Ростоу, Дж.К. Гелбрейта, П. Портера та ін. Завдання плану Маршалла - запобігання економічній та політичній нестабільності ринкового господарства як соціально-економічної системи, забезпечення відновлення ринкових структур і конкурентного середовища, єдиного ринкового простору та американської гегемонії.

Учасниками плану Маршалла стали 16 європейських країн (Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина), а з грудня 1949 р. - ФРН. З метою координації діяльності в липні 1947 р. вони створили Комітет Європейського економічного співробітництва, реорганізований у 1948 р. в Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС).

План Маршалла діяв з квітня 1948 р. до 30 грудня 1951 р. Обсяг американської допомоги країнам ОЄЕС становив 17 млрд дол. (у цінах 1990 р. 102 млрд дол.). З них 4 млрд дол. асигнували протягом перших 15 місяців. Допомогу надавали: а) безпроцентними товарними позиками та дотаціями, склад яких визначали США; б) звичайними позиками під низькі проценти; в) у вигляді доларової "зумовленої допомоги" в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Так, дотаціями вважали постачання предметів життєвої необхідності. Постачання промислового обладнання фінансували за рахунок позичок міжнародного банку, а сировини, сільськогосподарських машин, запасних частин тощо - під гарантії американського уряду через експортно-імпортний банк США. Майже 70 % допомоги становили продовольство, паливо, добрива.

Допомогу розподіляли між країнами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товарами розпоряджались уряди держав. Гроші, отримані від продажу, надходили в національний банк країни на спеціальний рахунок (так звані еквівалентні фонди). Країнам-учасницям належало 95 % коштів цих фондів. За контролювання Адміністрації економічного співробітництва їх витрачали на зменшення дефіциту бюджету, розвиток торгівлі, виробництво металу, цементу, промислового обладнання, калійних добрив тощо. Частина коштів йшла на оплату сировини, котру США вивозили.

Все-таки значення допомоги згідно з планом Маршалла для різних країн не було однаковим. Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія отримали 2/3 усіх коштів. Радянський Союз відмовився від допомоги, оскільки США не прийняли його вимог про самостійне визначення кожною країною обсягу допомоги та її форми; розмежування держав на країни-союзниці, що зберігали нейтралітет, і колишніх супротивників; вирішення проблеми репарації Німеччини. Історики та економісти неоднозначно оцінюють позицію СРСР щодо плану Маршалла. Безперечно, його реалізація була б конструктивним підходом до розв'язання повоєнних господарських проблем. Однак поширене твердження, що американська допомога в умовах боротьби з комунізмом, яка вже розпочалася, була спланована так, щоб поставити СРСР в умови, коли він змушений буде відмовитися від участі в плані Маршалла.

Програму відбудови Європи було виконано. На початку 1950-х років досягнуто довоєнного промислового рівня. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів країн-учасниць, які отримали додаткових товарів і послуг на 3-4 % від свого національного доходу. Посилився державний контроль економіки. Стабілізувалася система міжнародних розрахунків. Створення ОЄЕС стало імпульсом до європейської інтеграції. В 1950 р. її члени з метою відновлення конвертованості валют утворили Європейський платіжний союз, ухвалили Кодекс лібералізації торгівлі, що знизив кількісні обмеження імпорту.