Розділ 2. ЕВОЛЮЦІЯ РИНКОВИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ у 50-80-х роках XX ст.

Після Другої світової війни вивезення капіталу зростає високими темпами. За 1946-1972 рр. сума закордонних капіталовкладень збільшилася майже у 7разів і досягла у 1970 р. близько 350 млрд дол. США. Це пришвидшило формування світових фінансових ринків і центрів, які є складовою міжнародних ринків капіталу та забезпечують акумуляцію й перерозподіл світових капіталів. Діяльність фінансових центрів (валютних, фондових, кредитних) охоплює національні банківські системи, фондову біржу та рівень її операцій, місце національної валюти у міжнародних розрахунках і платежах.

Світові фінансові центри сформувалися на базі національних ринків капіталів (Лондон, Нью-Йорк, Париж, Франкфурт-на-Майні, Токіо), на основі руху міжнародних капіталів (Лондон). Вони обслуговували реальний сектор економіки (здійснювалися платежі, розрахунки, надавалися короткострокові (для покриття недостатньої ліквідності) і довгострокові (інвестиційні) кредити, мобілізувалися необхідні для цього сектору фінансові ресурси на ринках цінних паперів (облігацій як боргових зобов'язань і акцій як титулів власності). У 1970-1980-х роках з'явилися нові фінансові інструменти й операції - так звані похідні цінні папери (деривативи), насамперед ф'ючерси та опціони. Деривативи надали право купувати чи продавати цінні папери, кошти, матеріальні або нематеріальні активи на визначених умовах у майбутньому.

Все це привело до випереджального збільшення кількості угод на світових валютних ринках порівняно з обсягом торгівлі товарами і послугами, зростання ролі фінансових ринків та їх глобалізації.

Науковий аналіз фінансової сфери здійснив лауреат Нобелівської премії з економіки (1976) американський вчений М. Фрідмен (1912-2006), який дослідив механізм монетарних інструментів і монетарної політики у розвитку економіки.

2.1.3. Інтернаціоналізація виробництва та інтеграція господарських систем. Дослідження проблем економічної інтеграції

Інтернаціоналізацію світового господарства розуміють як зближення національних економік шляхом посилення промислової співпраці, взаємозалежності міжнародного товарообороту, руху капіталів, робочої сили, взаємного впливу на найважливіші економічні процеси в країнах і регіонах, у тому числі на процентні ставки, рівні цін, коливання валют тощо. Національні економіки дедалі більше характеризував ступінь включення до системи міжнародної спеціалізації та кооперації. Інтернаціоналізація об'єднує структурні елементи і суб'єктів світового господарства в єдине ціле, тому є одним із структуроутворювальних факторів розвитку міжнародної економіки.

У1950-1980-х роках процес інтернаціоналізації характеризують такі аспекти:

o Зменшилося значення міжнародної торгівлі як головної форми інтернаціоналізації впродовж багатьох років. Процес інтернаціоналізації почав переміщатися зі сфери обігу у сферу матеріального виробництва.

o Комплексна інтернаціоналізація виробництва поширилася на всі країни світу, галузі матеріального і нематеріального виробництва. Завдяки інтернаціоналізації вирішувалося питання вузькості внутрішніх ринків і нестачі ресурсів. Об'єктивною основою інтернаціоналізації виробництва залишалося поглиблення міжнародного поділу праці. Якщо у першій половині XX ст. переважала міжгалузева спеціалізація, то з початком сучасної науково-технічної революції (СНТР) важливого значення набула внутрішньогалузева спеціалізація: предметна, подетальна, з технічних досліджень. Розвивалися такі форми кооперації, як підрядна, спільне виробництво, спільні підприємства.

o Збільшилися масштаби транснаціоналізації та роль транснаціональних компаній (ТНК). Обсяг міжнародних внутрішньо-корпоративних поставок транснаціональних компаній і міжнародних монополій перевищував 30 % товарообороту на світовому ринку.

o Зросло значення міжнародного обміну послугами та руху капіталів, міжнародного науково-технічного співробітництва. Почала формуватися світова інфраструктура - комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Рівень інтернаціоналізації характеризує співвідношення обсягу експорту до матеріального виробництва (табл. 2.2).

Таблиця 2.2. Рівень інтернаціоналізації світової економіки, % (1913 р. = 100% )"

Процес інтернаціоналізації сприяв розширенню і формуванню нового змісту форм міжнародних економічних відносин: міжнародної торгівлі, вивезення капіталу, міжнародної міграції робочої сили, міжнародних валютних відносин.

Вивезення капіталу і міжнародна інвестиційна діяльність - важливі чинники інтернаціоналізації господарського життя, що набули нових ознак порівняно з так званим класичним періодом експорту капіталу кінця XIX - початку XX ст.

Щорічні темпи експорту капіталу економічно розвинених країн наприкінці 1950-х років оцінюються в 11-13 %, вони перевищували темпи зростання міжнародної торгівлі. Якщо у міжвоєнний період основним експортером капіталу була Велика Британія, то у 1950-1970-х роках - США, які збільшили експорт капіталу за 1939-1970 рр. з 11,4 до 133,3 млрд дол. (у 11,7 разу). За вартістю він досягав близько третини товарного експорту, в країнах Західної Європи, Японії - кількох процентів.

Відбувалися зміни в експорті капіталу за функціональними формами та формами власності. У США підприємницький капітал вивозився переважно у формі прямих інвестицій, які у 1970 р. становили 52 % від усього експорту. У структурі інвестицій збільшилося значення реінвестованих прибутків. У США в 1960-х роках вони становили майже 1/2 усіх вкладень. Для Великої Британії, Франції" ФРН, Японії визначальним було вивезення капіталу в позиковій формі.

Змінилася географічна структура капіталовкладень індустріально розвинених держав. Посилилося взаємопроникнення капіталу між цими країнами. Для американського приватного капіталу найважливішою сферою вкладення стали країни Західної Європи, частка яких у 1950-1970 рр. зросла з 14,4 до 31,2 %. Так, інвестиції в економіку Великої Британії збільшилися у 10 разів, ФРН - у 25,5 разу. Частка Латинської Америки та Канади зменшилася.

Західноєвропейські держави і Японія спрямовували основну частину коштів в економіку розвинених країн, у тому числі США. Обсяг прямих західноєвропейських інвестицій за 1950-1966 рр. збільшився з 2 до 6,3 млрд дол. Частка Японії становила близько 2 %. Проте іноземний капітал істотно не впливав на економіку США, оскільки прямі інвестиції становили лише 1 /4 усіх зарубіжних вкладень.

Рух приватного капіталу Японії мав певні особливості. У 1950- 1960-х роках у СИТА та Європу вивозили понад 1/3 інвестицій (38 %). Більша частина спрямовувалася у країни Азії (27,2 %), Латинської Америки (17,5 %), Середнього Сходу, Африки.

Країни, що розвиваються, залишилися важливим регіоном вкладення капіталів. Це зумовлювалося значними сировинними ресурсами, дешевою робочою силою, високими прибутками, майже в 10 разів більшими, ніж в економічно розвинених країнах. Однак якщо в 1950-х роках переважали державні інвестиції, то в 1960-х - експорт приватного капіталу.