Розділ 4. Господарський розвиток та економічна думка суспільств традиційних (регіональних) цивілізацій у VIII ст. до н. е.- V ст. н. е. становлення суспільств східної та західної цивілізацій

В Аттиці у VIII-VII ст. до н. е. існувала аристократична система влади, земельна знать (євпатриди) мобілізувала землі та експлуатувала селянство, яке втрачало особисту свободу та власність на землю. У ході соціальних реформ переміг республіканський устрій. Реформи Драконта (621 р. до н. е.) дали змогу законодавчо оформити право на приватну власність, Солона (594 р. до н. е.) - відмінити борги під заставу землі та боргове рабство, захистити селянське землеволодіння, обмежити нагромадження земельної власності, максимум якої визначався належністю афінянина до однієї з чотирьох соціально-майнових верств, сприяли поширенню садово-городніх культур, розвитку ремесла та торгівлі, обмежували позичковий відсоток. Держава викупила громадян, проданих за кордон. Регламентувався перелік продукції на продаж. Забороняли вивозити зерно та сировину, необхідну для розвитку ремесла. Дозволявся вивіз оливкової олії. Законодавство Клісфена (509 р. до н. е.) визнало рівність прав громадян незалежно від їхнього майнового стану, вони отримали гарантії недоторканності особистої свободи та землі. На думку вчених, були знищені кріпосницькі тенденції розвитку експлуатаційних відносин, Афіни з аграрного поліса перетворилися на переважно торговельно-промисловий, почалося масове використання рабської праці у високотоварних, орієнтованих на зовнішній ринок, галузях виробництва. Афінська республіка була центром політичного та економічного життя Давньої Греції, очолила Делоський союз грецьких полісів.

Утвердилася антична форма власності на землю. Вона поєднувала верховне право власності держави-поліса та приватної власності лише її громадян. Землю продавали, заставляли, здавали в оренду. Особисто вільне населення поліса - метеки, які не були громадянами, займалися ремеслом і торгівлею.

Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції у VIII-VI ст. до н. е. стала Велика колонізація, що здійснювалася у трьох головних напрямах: західному (Італія та Сицилія), північно-східному (Чорноморський регіон), південному та південно-східному (Північна Африка). Щодо причин колонізації існують такі погляди: виробничий, або аграрний - неспроможність в умовах тогочасного розвитку продуктивних сил використати наявні людські ресурси, обмеженість наявних і пошук нових виробничих ресурсів, насамперед земельних для розв'язання зернової проблеми у полісах; торговельний - прагнення знайти ринки збуту продукції полісів і встановити контроль за торговельними шляхами; сировинний - з метою забезпечення сировиною (зерном, будівельним лісом, металами тощо) та людьми; політична еміграція. Колонізація сприяла розвитку господарства, поширенню грецької матеріальної культури, зменшенню соціальних конфліктів.

Період V - початку IV ст. до н. е. у наукових джерелах характеризується як зрілість грецької економіки. Дискусійним є питання визначення господарства як класичного рабовласницького. Поширилася індивідуальна приватна власність. Земля концентрувалася у власності окремих осіб внаслідок купівлі-продажу. Одночасно окремі громадяни втрачали землю. Основними організаційно-господарськими формами були у сільському господарстві .рабовласницькі маєтки (30-50 га землі) і селянські парцелярні господарства до 10 га землі, у промисловості - ремісничі майстерні у містах. Переважало дрібне парцелярне аграрне і ремісниче виробництво. Працю рабів використовували в усіх сферах виробництва: в сільському господарстві - у великих маєтках; у ремеслі - в ергастеріях (великих ремісничих майстернях), шахтах, копальнях; у домашньому господарстві. Кількість рабів становила приблизно третину населення. Рабами вважалися особи, які були чужою власністю, не мали власності на засоби виробництва, працювали на основі позаекономічного примусу. Раби - приватні та державні - були переважно негрецького походження. Джерела рабства: работоргівля і війни, борги осіб, які не мали громадянства, природне відтворення, піратство тощо. Рабів орендували, відпускали на роботу, дозволяли викуповуватися.

У Спарті закони Лікурга (IX ст. до н. е.) забезпечували спартанцям рівні права на користування ділянками землі, що була державною власністю, забороняли громадянам займатися господарством, регулювали експлуатацію ілотів - завойованого населення, які сплачували володільцю наділу щорічний фіксований натуральний оброк. Ремеслом і торгівлею займалися періеки - вільні, але без громадянства, жителі Спарти. Заборонялось користуватися золотими та срібними монетами, виробами із дорогоцінних металів. Фактично було штучно законсервовано редистрибутивні відносини. Частина вчених вважає, що у Спарті існували державно-кріпосницькі відносини. Основними виробниками матеріальних благ були залежні ілоти (підкорене місцеве населення). Вони були прикріплені до землі, мали засоби виробництва і вели самостійне господарство, після сплати встановленої ренти-податку вільно розпоряджалися залишками виробленої продукції.

Господарство античної Греції характеризувалась галузевою структурою та територіальною спеціалізацією. Редистрибутивна система не поширилася, утвердився внутрішньоторговельний розподіл матеріальних благ. Основними формами організації господарства були маєток родової знаті та селянське господарство, реміснича майстерня (ергастерія).

Сільське господарство було основою економіки. Розвивалися такі галузі, як тваринництво (скотарство і вівчарство) у гірських районах, зернове рослинництво і спеціальні галузі (вирощували виноград, маслини, городні та садові культури), що стали основними на рівнинах, скотарство та свинарство.

Центрами промислового виробництва були міста. Ремесло стало основною формою промислового виробництва, набувало галузевого характеру. Визначилися такі галузі, як добувна (видобування залізної руди, срібла, золота), металургія, металообробка, керамічна, будівництво, суднобудування тощо. Серед ергастерій переважали дрібні, на яких працювали 2-10 робітників. У великих майстернях використовувалася праця 50-100 рабів. Ремесло не було соціально престижним, а справою вільновідпущеників і майстрів негрецького походження. Дрібне виробництво базувалося на ручній техніці за відсутності поділу праці. Тому продуктивність праці була низькою. Зберігалася домашня промисловість.

В умовах панування натурального господарства розвивалося просте товарне виробництво як економічний уклад. Внутрішній товарний обіг між сільськогосподарськими виробниками та ремісниками був незначним. Переважне значення мала зовнішня торгівля, зокрема морська. Поширилися дві її форми: посередницька та експортна. Торгували з власними колоніями, країнами Ближнього Сходу. Основними центрами торгівлі були міста Афіни, Мілет і Коринф. В обігу переважали предмети розкоші та повсякденного вжитку. Експортували сільськогосподарську та ремісничу продукцію (маслини, оливкову олію, вино, кераміку, металеві вироби). Імпортували продукти харчування і сировину (зерно, рибу, залізо, мідь, ліс, смоли, хутро, шкури, льон тощо), рабів, прянощі, предмети розкоші. Організаційними формами торгівлі були базари, ярмарки, тимчасові торговельні експедиції. Об'єднання купців (фіаси) допомагали позиками, страхували майно, контролювали ціни, надавали інформацію.

Монети чеканили з VII-VI ст. до н. е. Грошовими одиницями були: талант срібла (26,2 кг за евбейською та 37 кг за егінською монетними системами)1, з якого чеканили срібні монети: міну (25 частина таланта), 6 тис. драхм. У V ст. монети чеканили всі поліси. Поширилися срібні афінські тетрадрахми (17,5 г), драхми (4,4 г) та коринфські статери (8,7 г). З'явилися мідні розмінні гроші. Це зумовило появу обмінних пунктів і професії міняйла (трапезитів). Домінував лихварський капітал. Із кінця V ст. обмінні пункти почали виконувати такі операції: зберігання грошових коштів, здійснення розрахунків між постачальниками і покупцями (формувалася система безготівкового розрахунку), надання позик. Позики надавалися під 15-30 % і забезпечувалися заставою землі, будинків, кораблів тощо. Це свідчило про зародження банківсько-кредитних відносин. Трапезити надавали також нотаріальні послуги (складали угоди, зберігали документи).

Податкова система не сформувалася. Прямого оподаткування не було. Джерелом державних доходів були державна власність, війни, податки з багатих громадян і добровільні пожертвування, надзвичайні податки. Є відомості, що в V ст. до н. е. існувала спільна союзницька казна міст-полісів, що була оцінена вченими в 2,5 млн російських царських рублів золотом.

IV ст. до н. е. в історії економіки Стародавньої Греції - це період розвитку товарно-грошових відносин в умовах кризи класичного грецького поліса. Антична форма власності трансформувалася у приватну. Земля стала джерелом доходу, продавалася-купувалася, орендувалася, пришвидшилася її концентрація. Власниками землі ставали метеки. Вони почали займатися сільським господарством, громадяни - торгівлею, промисловим виробництвом, лихварством. Гроші, а не земля, стали основною формою багатства і визначали місце особи в соціально-політичному житті поліса. Посилилася економічна диференціація населення. Чисельність рабів збільшувалася, ними ставали і греки. Одночасно поширилася практика викупу рабів і переведення їх на оброк. Економічне значення поліса зменшилося, розвивалися міжполісні економічні зв'язки. Втрата полісної єдності була однією з причин встановлення у 338 р. до н. е. політичної гегемонії Македонії.

Економічна думка Стародавньої Греції досягла найвищого розвитку у працях видатних мислителів Ксенофонта, Платона, Арістотеля. Предметом їх дослідження було приватне господарство (мікро-рівень), доведення "переваг" натурального господарства та "природного" характеру рабовласництва.

Давньогрецький філософ, воєначальник і державний діяч Ксенофонт Афінський (430-355 до н. е.) свої економічні погляди виклав у працях "Ойкономія" ("Про домашнє господарство" ) та "Про доходи", в яких сформував власне уявлення про правила ведення господарства як науку "економікос". Під господарством він розумів управління майном, а під майном все, що корисне людині. У своїх творах Ксенофонт:

o писав про природність поділу праці на фізичну та розумову (з функціями нагляду та управління), значення спеціалізації у поліпшенні якості продукції та збільшенні виробництва, взаємозв'язок між ступенем поділу праці та товарно-грошовими відносинами;

o основною галуззю господарства вважав землеробство, яке є джерелом добробуту, протиставляв його промисловості, село - місту. Стверджував, що раціональне ведення господарства є джерелом збагачення, а для цього необхідно "жити так, щоб залишався надлишок";

o одним з перших звернув увагу на дві властивості будь-якого товару: корисність (споживна вартість) і здатність до обміну (мінова вартість);

o визнавав гроші як результат угоди між людьми, необхідний засіб обігу та нагромадження. Пропонував постійно накопичувати гроші на випадок війни, для розширення панівного на той час натурального виробництва. Засуджував лихварський капітал;

o зазначав, що завданням економічної політики держави є організація праці, розширення зовнішньої торгівлі, збільшення державної скарбниці.

Економічні ідеї філософа і громадського діяча Платона (427- 347 рр. до н. е.) знайшли яскраве відображення у творах "Держава" і "Закони". У праці "Держава" він запропонував проект суспільного устрою "ідеальної держави". Вихідною тезою було твердження, що основою суспільного розвитку є нездолана нерівність людей, природною основою та принципом побудови держави - поділ праці. На думку Платона, ідеальна держава повинна будуватися на трьох основах людської душі (розумі, мужності та стриманості), трьох основах держави (злагоді, захисті, діловитості) і з огляду на три стани суспільства (правителів, воїнів та виробників, землеробів, ремісників, дрібних торговців). Кожен стан має права та обов'язки, суворо регламентовані державою. Раби як власність вільних громадян або живе знаряддя праці не становили жодного суспільного класу в суспільстві. Основою господарського розвитку є землеробство і натуральне господарство. Розвиток ремесла і дрібної торгівлі, які є працею негреків, регламентує держава. Платон визнавав необхідність обміну продуктами праці та грошового обігу, виконання грошима функцій міри вартості та засобу обігу, поставив питання про можливість державного регулювання цін.