Розділ 5. Політична етика

5.1. Політична етика - виклик соціально-політичної кризи.

5.2. Політика і мораль: схоже у відмінному.

5.3. Політична етика: пошуки визначення.

5.4. Влада як фокус взаємин політики і моралі.

5.5. Політика і чесність: чи можливе моральне виправдання політичної брехні.

5.6. Мораль у політичному конфлікті.

Серед проблемних сфер сучасної прикладної етики чільне місце займає політична етика. Саме у сфері політики з особливою гостротою означилась моральна проблематика з перших спроб її теоретичного усвідомлення. Сучасна політика в свою чергу стала простором актуалізації практичного потенціалу етичної теорії. З самого початку свого існування політика означена домінантою спокуси владою, хоча передбачалась як механізм регулювання суспільних відносин. Ця хиба не тільки не викорінювалась із процесом соціально-культурного розвитку суспільного життя. а й посилювалась через зростання могутності засобів утиску. Зростання сили держапарату щодо життя пересічних громадян, з одного боку, підвищення міри ризиків у прийнятті рішень стосовно соціального життя, з другого - особливо загострюють проблему контролю "контролерів" соціального порядку, якщо можна так назвати власне політиків виходячи з їх прямого професійного призначенням.

Велетенська залежність благополуччя буття кожного громадянина від діяльності політичної системи, що з часом ускладнюється, посилюється, відчужується від суспільства, стає самодостатньою в своєму розвиткові, зосереджуючись на відтворенні і самозбереженні поза прямим обслуговуванням соціального загального інтересу, стимулює увагу до політики як об'єкту етичного аналізу. Зацікавленість на шляхах звільнення від державницького опікунства широких верств у питаннях визначення формату соціальної життєдіяльності, здобування більше прав на вільне самовизначення щодо свого власного життя, висуває вимогу теоретичної відповіді на актуальні питання: Що може бути критеріями оцінювання загальнозначущих рішень? На яких підставах приймаються політиками ті чи інші закони, соціальні регулятори та життєві всезагальні стандарти? Чи є мораль сьогодні тим потрібним регулятором щодо політичної регуляції як такої? Відповісти на ці та інші питання покликана саме політична етика.

Політична етика як одна зі складових сучасної прикладної етики - молода галузь наукового дослідження і навчальна дисципліна. Однак як спеціальна проблематика політичної теорії, філософії політики вона має свою давню дослідну традицію, яка розвивалась не стільки зусиллями етиків, скільки соціологів, соціальних філософів, політологів. Проте із середини XX ст. через нагальні запити соціальної практики вона почала оформлюватися в окрему галузь наукового дослідження.

Серед західних дослідників, соціологів, політологів, соціальних філософів, у яких ця проблематика посідає належне місце, особливо виокремлюються Р. Нозик, Дж. Роулз, Ю. Хабермас, М. Фуко, X. Арендт, Б. Сутор, К.Г. Баллестрем, 3. Бауман та ін. На пострадянському просторі політична етика як наукова та навчальна дисципліна розпрацьову-валась О. Дубко, В. Бакштановським, А. Сагомоновим, Т. Мишаткіною, А. Гусейновим, Р. Апресяном, А. Прокофьєвим, Б. Капустіним, В. Ма-лаховим, А. Єрмоленко та ін.

По сьогодні існує ряд труднощів із приводу визначення предмета та проблемного поля політичної етики як окремої наукової галузі. Більше того, залишаються відмінними трактовки її проблематики у власне політичній філософії та політологічній науці та в прикладній етиці.

Особливої складності додають і проблеми становлення самої прикладної етики, що претендує на виокремлення щодо теоретичної етики. Чи є політична етика самостійною галуззю етичного теоретичного знання? Чи це - одна з практично зорієнтованої проблематики етики, яку в свій час називали професійною етикою, а тепер схильні вважати прикладною? Чи може це нова теоретична дисципліна міжгалузевого, синтетичного характеру, яка має розвиватися на стику філософії, соціології, етики, політології? Всі ці питання залишаються відкритими у сьогоднішніх теоретичних дослідженнях. Однак певної визначеності щодо них вимагає сучасна складна, суперечлива соціальна практика.

5.1. Політична етика - виклик соціально-політичної кризи

Ознайомлення з політичною етикою, в першу чергу, передбачає визначення її відношення до власне етики як науки про мораль. В той же час сфера політичного зобов'язує до звернення до політичної науки, зокрема політичної філософії, яка з початку свого існування містила нормативно-ціннісну складову у своїх інтерпретаціях політики.

Проблема співвідношення етики й політики вперше виразно постала ще за часів античності. Чітке означення проблематики етики та політики у їх співвідношенні пов'язується із роботами Аристотеля. Проте його попередники (Сократ, Платон) по-своєму торкалися проблем найкращого устрою спільного життя і досягнення людського щастя в ньому.

Пошук соціальної гармонії передбачав звернення до ідеї блага в її найширшому етичному розумінні. Так, у Платона найкраще за устроєм суспільне упорядкування ("Держава", "Закони"), що втілює істинні принципи людського спільного життя детерміноване онтологічно первісним (як квінтесенція сущого) благом. Це ідея, що притягує до себе, організує і сповнює сенсом людське буття. Поза ним навіть щастя (суто людська, на відміну від божественної, ціль) не може бути істинним. Ідеальна політична влада і є інструментом здійснення блага як загальної мети. Для Платона істинна політика - це політика, що розчинена в ідеях істини та блага.

Більше того, і єдність людей визначена саме тим, що і для людини найважливіше бути підпорядкованим ідеї. Тому саме наймудріші за Платоном достойні бути правителями. Не розвиваючи власне етики як спеціальної царини роздумів, Платон своєю філософією виголошує тотожність розумного та етичного (як панування ідеї блага) і, в той же час, розуміє їх силою організуючою державу, ототожнюючи власне етичне і політичне. Адже влада ідей є повним і безсумнівним пануванням над умами. І така влада непорушна і остаточна.

У розумінні Платона недосконалість реальної влади перекривається розмірковуваннями про істинне і моральне. Той, хто пізнав істину, вже нічим іншим, крім цієї істини, крім блага не буде керуватися. Адже лад людського життя у прямій залежності від вищого ладу ("царства ідей"), який дається людині в її розумі. Сприймаючи його як людську чесноту (моральну якість), Платон знаходить у розумі опосередкування між світом вічних істин і світом конечним та помилковим, тим самим озброюючи людину на шляхах досягнення єдності з самим собою, свободи від пристрастей, самовладання і як результат - щастя.

У Аристотеля виникнення етики як спеціальної предметної галузі знань нерозривно пов'язувалось із політикою, яка ставала об'єктом спеціального теоретичного дослідження. Бо дослідження етики як учення про чесноти як якості людського характеру передбачалось не стільки задля озброєння людини на шляху до щастя, скільки задля визначення належних умов (загального та вищого блага і користі) спільного існування в практиці полісного життя.