Розділ 5. Політична етика

Влада як енергія становлення та оформлення волі є в той же час і інструментом утиску волі. Вона базується на відносинах, що суб'єкт-об'єктно розрізнені, де суб'єкт воліє по відношенню до об'єкта, власне другого пасивного суб'єкта, який має діяти за бажанням першого. Тут присутня асиметрична залежність, в якій криється примус і насилля в ідеальному, вольовому, емоційному вимірах.

Влада - яскраво виражене та інституційно закріплене відношення нерівності. До певної міри вона задає ті чи інші умови нерівності. її ієрархічна природа потенційно містить моральний конфлікт. Ієрархічні, вертикальні чи владні відносини, на відміну від егалітарних, горизонтальних, є потенційно аморальними. Той, хто стоїть при владі, бере на себе відповідальність. Хто здійснює свою власну волю через волю інших, той обмежує вільний вибір інших людей, їхню спроможність піклуватися про себе. Політик стоїть перед дилемою справедливості чи рівності, правди чи неправди, чесності чи зиску.

Інституціональною моделлю влади є держава. "Держава ... є відношення панування людей над людьми, що спирається на легітимне насилля (тобто вважається легітимним) насилля як засіб" (М. Вебер.)

Отже, державна влада - "пом'якшене насилля". Адже функціонування влади неможливе без згоди підвладних. Передбачаючи таку згоду, як примусову, державна влада організує "примусове спілкування". Влада, не будучи етичною категорією, потребує виправдання як правової легітимації, так і морально-етичного сприйняття. Саме тому вона стає ключовою проблемою політичної етики.

Найсуттєвішим підґрунтям моральної спрямованості влади може бути теоретична переорієнтація в домінантній інтерпретації політичної влади, зокрема і засобами подальших досліджень політичної етики. Так, в етиці останніх десятиліть пророблялась тема насилля і ненасилля, що особливо важливо з огляду визначення співвідношення сили, насилля та ненасилля у владних відносинах.

Розуміючи, що політична влада в своїй функції гарантованого забезпечення соціального порядку, повинна спиратися на силу як супротив деструктивним тенденціям, злу, важливим є її сутнісне розрізнення від власне насилля. Тут в нагоді теоретичні розвідки Ханни Арендт99, позиція якої хоч і є ідеальним моделюванням влади ("влада для ...") на відміну від реальної влади ("влада над ..."), але досить конструктивна в сучасних політико-етичних дослідженнях. За її концепцією влада - це не лише відношення наказу та підкорення, а втілення "людської здатності не просто діяти, а діяти разом".

Насилля як останній притулок влади у боротьбі з бунтівниками та злочинцями, тобто індивідами, що фактично відмовились підкорятися принципу консенсусу, є лише засобом і як засіб не може визначати сутність будь-чого. Більше того, насилля завжди може зруйнувати владу. Чого насилля ніколи не зможе створити, так це влади. Правління за допомогою насилля виходить на сцену там, де відбулась втрата влади. Але таке насилля веде до безсилля.

Влада може мати не лише негативний характер. Орієнтуючись на її позитивний потенціал, філософ наголошувала на принциповому питанні не знищення влади, а на її розумному використанні в механізмах управління.

Бачення її однією з позитивних сил конструювання політичного порядку, творення комунікативного простору для продуктивного спілкування суб'єктів політики виходило із переконання X. Арендт в тому, що політика - особлива сфера соціальної дійсності як "простір вияву" людської діяльності. Цей простір є саме тим "поміж", що виникає, коли люди, діючи, розмовляючи, розповідаючи відкрито, виявляють себе іншим, розкривають себе в цій самореалізації.

Аналогом такого простору самовияву "людини політичної" для X. Арендт був античний поліс. її теоретичні зусилля були спрямовані на подолання (як теоретичне, так і комунікативно-практичне) наслідків тоталітарної насильницької політики, антиподом якої має бути не безвладдя, а влада як стимул і основа такої життєдіяльності, де спільна діяльність є виявом повноцінної людської свободи. Тому, за X. Арендт, влада і свобода не тільки не є протилежностями, а в своїй дійсній формі існування є невід'ємними складовими політичного буття. Влада є необхідним атрибутом суспільних відносин такого модусу існування, в якому гарантована людська гідність.

У такому баченні феномена влади значно оновлюється політична теорія. Недарма в подальших дослідженнях її послідовників (П. Рікер, Ю. Хабермас та ін.) соціально-політична теорія набуває власно етичного спрямування, закріплюючи проблематику політичної етики в інтелектуальній традиції сучасності.

Отже, влада як намагання бути здатним досягати бажаних впливів на зовнішній світ - чи світ людей, чи інший - природна потреба людини, має як мінімум два можливі вияви: сила як пристрасть владолюбства чи енергія продуктивного єднання в дії. Влада як сила - досить загрозливе явище, бо має можливість до зловживання. Проте існування цивілізованих суспільств неможливе без сили як протидії деструктивним щодо соціального упорядкування виявам. І якщо владі як політичному засобу все ж таки потрібна сила для протистояння руйнівному щодо соціального порядку злу, то критерії її відмінності від насилля очевидні.

"Об'єктивний критерій насилля задається розумінням останнього (насилля) як дії, що неправомірно та всупереч волі людини понижує її моральнісний (духовний), соціальний (економічний, громадянський, політичний), та життєвий статус"100. Таке зниження статусу людини є в об'єктивному плані втратою нею життя та власності, нанесенням шкоди її здоров'ю, власності, статусу, порушенням її прав, тобто будь-якого статус-кво, а в суб'єктивному плані - руйнуванням, порушенням її ідентичності.

Вимогами щодо права на владу як верховенства є етико-правовий кодекс, де право на владу має бути формою моральності, що регламентує діяльність та поведінку людини влади, та відповідальністю перед суспільним контролем, як засобами обмеження неконтрольованого володарювання, жадоби, самолюбства та інших морально-психологічних збочень особистих владних домагань, які М. Вебер називав "загрозливими слабостями політика".

Свого часу Бертран Рассел стверджував, що "в кінцевому рахунку, людьми править не насилля, а мудрість тих, хто звертається до звичайних потреб людства - потреб у щасті, в мирі, як внутрішнім, так і зовнішнім, в розумінні світу, в який ми прийшли не по своїй волі і в якому ми маємо жити." Тому кінцевою метою тих, хто наділений владою "має бути сприяння соціальному співробітництву, не в одній групі проти іншої, а в усьому роді людському"101.

Отже, феномен влади виявляє складну діалектику насилля і активації спільних зусиль в організаційних процесах соціально-політичного життя. Ця проблема загострюється ще в більшій мірі у вимірі визначення допустимості насилля як засобу обстоювання справедливості. Традиційно насилля вважається вищою санкцією та найбільш ефективною формою дії, а через це і необхідною для досягнення бажаних економічних, соціальних, політичних змін. Вважається також, що насилля є необхідним для захисту суспільства від ворожих нападів. Більше того, не тільки у тоталітарних, а й у демократичних суспільствах насилля розглядається як даність, що є найсильнішим засобом для розв'язання надзвичайних конфліктів, а тому є необхідним.

Політики, правитель, політологи, спеціалісти з міжнародних відносин та звичайні громадяни - всі, хто прагне жити і діяти в реальному світі і мати можливість впливати на хід подій, змушені визнавати насилля дієвим засобом. І хоча загроза насилля усвідомлювалась, а часто була очевидною, відмова від нього оцінювалась як наївність та утопічність. Відмова від насилля в політичних цілях сприймалась як відмова від можливості подолання насушних загроз та майбутніх бід, несправедливих соціальних систем та побудови нових соціальних порядків. Однак поки в політиці допускається необхідність насилля, неможливо виключити і зловживання ним з усіма можливими наслідками.

Насилля ж сьогодні як ніколи виявляється безмежним у своїх можливостях та своїй самовпевненій зухвалості. У розвідках сучасної політичної етики питання насилля ще більше загострюється у визнанні його засобом справедливого спротиву. Тому в сьогоднішніх дискусіях обговорюється питання, чи є можливим морально виправдане та розумно аргументоване насилля? Як користуватися владою в реальному світові, щоб впливати на хід подій, не втягуючись у постійне коло насилля, не плюндрувати важливі етичні, моральні принципи та ідеали?

В світлі цієї проблеми сьогодні з особливою активністю обговорюється принцип ненасилля як базовий моральний принцип політики, особливо у сучасно озброєному світові.

Ідея ненасилля, що мала свою традицію в минулому, є спеціальною проблематикою філософсько-етичних, культурологічних, соціально-політичних роздумів межі XX і XXI ст. Адже криваві інтермедії політичних режимів минулого століття ненадовго зупинили жорстоку практику політичного насилля.