Розділ 5. Політична етика

Дослідниками наголошується генетична спорідненість етики та політики за Аристотелем76. Етика й політика належать до однієї сфери практичного знання на відміну від теоретичного та творчих чи виробничих знань. Як в етиці, так і в політиці мета вчинку невіддільна від нього самого. Невіддільність предметно-цільової інтенції від поведінки та діяльності людини характерна для етики й політики.

Аристотель розглядав етику й політику в межах єдиної системи - як галузі практичного знання. Більше того, домінантні риси етичної орієнтації, визначенні Аристотелем (ідея блага, сфера публічних стосунків як основна царина етичного самовизначення особи та ін.) "утверджують сутнісну відкритість етики в бік політики як такої, політичного способу людського життя й спілкування"77.

Отже, в центрі аристотелівської етики - політичні питання, що власне і роблять його етику політичною педагогікою та політичною етикою. Як і загалом антична філософія, етика Аристотеля була намаганням осмислити оптимальні умови для упорядкування життєдіяльності полісу, його управління.

Етика й політика в Аристотеля невід'ємні в людському прагненні до "доброго життя" (евдемонії) разом з іншими і для інших у справедливих інституціях. Моральний сенс спрямування до блага (суспільного) поєднується з індивідуальним людським бажанням щастя. А у відкритих публічних стосунках проходить процес етичного самовизначення особи.

Специфічно людські риси: прагнення до блага і стосунки з іншими у вченні Аристотеля вписані в загальний емпіричний простір (поліс), який виявляє цілісну природу античної етики "етосу".

Досліджуючи реальну політичну практику (доробок аристотелівської школи - 158 монографій із серії "Політій"), філософ визначає політичне життя одним з основних способів людського буття, що надає існуванню людини певного особливого спрямування і властивостей.

Політичне життя асоціюється з напруженою, сповненою моральних проблем атмосферою полісу. Ця характеристика задає і певну міру діалогічності І в політиці, і в етиці Аристотеля поєднуються вимір праксису (мета якого невіддільна від поведінки й вчинків людини) і

"досконалого" спілкування, в межах якого люди визначають і обстоюють власні інтереси, це поєднання створює простір і можливість морально-практичного дискурсу, який пов'язаний із справами та прийняттям рішення.

Політика для Аристотеля - це спілкування "в найбільш досконалій його формі, котра дає людям повну можливість жити відповідно до їх прагнень", "спілкування, що є найважливішим з усіх і обіймає собою усі інші спілкування". У політиці виявляється прагнення до блага, як і в інших формах спілкування, зокрема і моральному. "Держава є лише тоді, коли виникає спілкування між сім'ями і родами заради благого життя, з метою досконалого та самодостатнього існування"78. Метою політичного (полісного) спілкування є прагнення до блага, причому до "найвищого з усіх благ". "Держава створюється не заради того тільки, щоб жити, а переважно для того, щоб жити щасливо"79. Політичне життя має бути діяльним: "якщо щастям має вважатися блага діяльність, то і взагалі для всілякої держави, як зокрема і для людини, найкращим життям було б життя діяльне" . А воно є найкращим за можливості "вчиняти у своїй діяльності відповідно вимогам чесноти"81. Найкращими ж стосунками для життя в полісі є дружні стосунки. "Дружність ... скріплює і державу, і законодавці старанно турбуються про дружність, ніж про правосуддя", бо "дружба - це спільність ... бажаючи жити спільно з друзями, люди роблять те і в тому беруть участь, у чому і мислять собі життя спільним"82.

Політичне життя, за Аристотелем, передбачає єдність етичної і політичної проблематики людського буття загалом. Така взаємодія етики й політики засвідчує цілісність гармонійності світоглядних настанов культури античності, дух і цінності якої відобразились у творчості Аристотеля. Проте теорія Аристотеля все ж таки була певним ідеальним моделюванням в ситуації кризової доби античного класичного полісу. Філософ, досліджуючи найважливіші риси досконалого державного устрою, веде мову про бажане. Його вимога турбуватися з приводу чеснот громадян є закликом до тієї держави, "яка називається державою по істині"83. Його інтенції були саме пошуком оптимального обґрунтування належного, яке б дало наснагу для вирішення суперечок та проблем реальної політичної практики першої третини IV ст. до н. е.

Якщо античність у своїй полісній формі організації життєдіяльності давала підстави до співвідносності політики та етики, теократія середньовічної доби знімала проблему як таку, то вже становлення новоєвропейської цивілізації, розпочате добою Відродження, поклало початок розрізнення політичної та моральної сфери (аж до взаємного виключення у найрадикальніших підходах).

Хоча пізніше за часів Відродження генетична спорідненість цих практичних сфер була переглянута у вченні Ніколо Макіавеллі не на користь їх єдності, а в світлі підпорядкування морального вибору політичним інтересом, характер їх взаємин не набув остаточної визначеності.

Персоналія Ніколо Макіавеллі є показовою щодо теоретичного обґрунтування протиставлення політики та моралі як різних сфер за вихідними інтересами та кінцевими ідеалами. Однак слід ураховувати, що він ввійшов у теоретичну спадщину політичної та етичної науки не тільки теорією об'єктивної, емансипованої від моралі та релігійних авторитетів політики, раціоналізацією та систематизацією політичної практики, а й пропагандою певної політичної етики. Якраз у його концепції, за якою мораль не тільки відділена від політики, а й навіть підпорядкована їй, мають місце політико-етичні приписи щодо норм політичного аморалізму як засобу досягнення загального блага, вигоди та самозбереження. Критика недієвих абсолютних моральних стандартів була пропозицією дієвої політичної етики, яка орієнтується на конкретно-ситуативний результат. Хоча у питанні співвідношення політики та моралі саме Макіавеллі став родоначальником досить жорсткого протиставлення цих двох сфер.

Політика, за Макіавеллі, приречена на злодіяння. Діючий політик не повинен боятися вершити злі дії, бо саме злочин є основним принципом в політиці, де мета виправдовує засоби. "Державцю, що бажає зберегти свою владу, потрібно навчитися бути не добрим і використовувати це вміння у випадку необхідності" (Н Макіавеллі).

Мораль, яку використовують в політиці, - це хитрування та лицемірство заради прикриття егоїстичних інтересів та маніпулювання чужою волею. Недалекі від цього і звичайна мораль та людські норови, про які Макіавеллі дотримувався самої поганої думки, змальовуючи реалії повсякденного життя. Саме через це філософ в своїй політичній етичній позиції повністю вилучає моральну метафізику, ідеологію, абстрактно належне, що перебуває по ту сторону життєвих обставин та колізій. Така чиста мораль несумісна з реальністю політики. В цілому її вплив на суспільне життя є незначним. Тому мораль не може бути корисною політиці, тим більше, бути співвідносною з нею.

Оцінюючи своєрідну теоретичну позицію Макіавеллі, варто відмітити, що вона, в свою чергу, пов'язана із специфікою історичного соціально-політичного моменту. Саме цілі боротьби за політичну автономію Флоренції в буремні часи пізнього Відродження придали тої перебільшеної цинічності, якою означена політична позиція Макіавеллі в обґрунтуванні виправдання будь-яких засобів в досягненні цілі - політичного владарювання.

Проте позиція Макіавеллі не стала ситуативним винятком, а мала в подальшому як своїх прибічників, так і критиків. Варто лише навести ряд висловлень з цього приводу, які засвідчують традиційний поділ думок по проблемі співвідношення моралі та політики. До моральних нігілістів у сфері політики можна залучити соціальних філософів, соціологів, політологів XVIII - XIX ст., які, досліджуючи досить жорстокі політичні реалії того часу, все більше стверджувались у думці, що політика є "брудною справою". Показовими є думки: "Не треба безпосередньо займатися політикою, щоб пересвідчитися в тім, як сильно її звичаї суперечать моралі і розуму" (ПІ. Монтеск'є); "Хто шукає спасіння своєї душі, той шукає його не на шляхах політики, яка має зовсім інші завдання, які можна розв'язати тільки при допомозі насилля" (М. Вебер).

Проблематика взаємозалежності політики і етики актуалізувалась у період самоусвідомлення європейської спільноти у процесах розбудови державності за Нових часів. Поглинання моралі державним законом і власне підпорядкування етики політикою обґрунтовувалось в філософських розвідках Т. Гоббса, Дж. Локка, А. Гельвеція, в подальшому становленні останньої спеціальною професійною сферою соціального буття.

Остаточне визначення політики як спеціалізованої діяльності, що вимагає особливої етики утвердилось у соціології М.Вебера в період кризи європейської культурної самосвідомості в складних соціально-політичних колізіях початку XX ст. Цим було покладено початок розробки спеціальної політико-етичної тематики представниками соціологічного та антропологічного підходу до вивчення політики. Утвердилась традиція розведення "етики переконань" та "етики відповідальності" (М. Вебер), "етики успіху" (М. Шелер) в політичній діяльності.

Однак глибока системна криза, з якою європейська спільнота вийшла із двох воєн, розпад системи ціннісних орієнтирів, певна дискредитація ліберальної традиції 60-х років XX ст., підрив авторитету державної політики, а у подальших роках криза управління, довіри, ідеології, нарешті економіки, моралі, політики з новою силою актуалізували перегляд взаємовпливу політики і моралі, чим викликали вже політичну етику як рефлексію цієї проблеми, ввівши її до складу багатьох філософських та політологічних досліджень.