Розділ «НАСИЛЬНЕ ВИВЕЗЕННЯ УКРАЇНЦІВ»

Після невдалого добровільного виселення наших селян ворог застосовує примусове виселення. Розвідка доповіла, що польський уряд запланував вивезти того року всіх українців з Лемківщини, Перемищини, Ярославщини і Любачівщини. УПА не мала такої сили, щоб оборонити селян цілого Закерзоння від вивезення. Вже минуло чимало часу після війни, і поляки мали можливість закріпити сили, зорганізувати велику армію і переселенчий апарат.

Жертвою цього насильницького терору впало перше село — Воля Володзька. То був наш бастіон, пункт постійного перебування. Село було розложене на горбку, оточене майже з усіх боків лісом, було догідне до оборони.

Однієї ночі польське військо обступило село так, що ніхто не міг втектн. Відтак дали наказ селянам, щоб до полудня були готові до вивозу. Селяни були в паніці, пакували що могли в мішки. Вони могли взяти лише такі клунки, які могли нести, бо коней польські банди пограбували раніше. По полудні село стало порожнє, мов кладовище. Наша сотня в той час перебувала в терені, де оперувала сотня Бурлаки. То була далека відстань, щоб визволитн селян.

Сусідні села, довідавшись про виселення Волі Володзької, ховали що могли по криївках і, в більшості, ховались по лісах. Але селяни не могли там постійно бути. Ворог стягав великі сили в терен. Говорили, що будуть робити акцію на бандерівців, щоб здезорієнтувати селян. Сотня постійно змінювала місця постою, перекидалася в лісисті терени.

Маємо дані, що до Сянока прибуло кілька сотень польського війська. Над лісами постійно кружляли польські "кукурузники" (так називали ми малі двоплатові літаки). Вони скидали летючки з відозвами до вояків УПА, пропонували їм вбити своїх командирів, піддатися польській армії, і лише тоді вони не будуть покарані.

Тут треба було ризикувати: — лишитись на своїх теренах і ставати до чолового бою з ворогом, або перейти на польські терени і там законспіровано кілька днів перебути. На нарадах сотенного почоту вирішено забезпечитися на кілька днів харчами і перейти на польські терени. Під вечір вислано два рої на зорганізування харчів. Рої скоро повернули. Сотенний інтендант розподілив харчі поміж роями, і сотня рушила за Сян. Приходимо до неї, бо треба переправитися через цю річку. Ми мали вояків з даних теренів, які знали, де можна перейти вбрід. Переправившись через Сян, дійшли до лісів біля польських сіл: Вара, Невістка, Кремінка і Казимирівка. Колись то були українські села. Українців вивезено до УРСР, а деякі з них повтікали. Місця вивезених українців були заселені поляками.

На польських теренах перебули ми спокійно кілька днів, бо ворог ніколи не сподівався, що УПА с гостями на їхній території. Нам треба було залишити ті терени, бо трохи задовго там затрималися. Сотенний вирішив вислати розвідку підійти під село Володж. Якщо там немає поляків, то ми переправимося через Сян і несподівано прийдемо до Володжа на вечерю. Перебравшись через Сян, ми увійшли у село. Селяни нас побачили і дуже втішилися.

Тут ми вирішили перебути до ранку. Селяни показували нам відозви, які скидали з літаків, щоб повстанці піддавалися, і вони будуть помилувані. Наші вояки не звертали на те ніякої уваги. Ройовий Рубач сказав:

— Добре, що скинули нам багато паперу, буде з чого крутити цигарки.

У Володжі провели ми час дуже весело. Нам час відходити. Селяни, прощаючись з нами, плакали, казали, що здається, вони нас більше не побачать, бо сподівались вивозу.

Переходимо через Волю Володзьку, що була вже порожньою, лише вітер свистів у порожніх хатах. Далі сотня перейшла в грушівський ліс, і там закватирувала. Виставляємо сильні забезпечення, подаємось на відпочинок.

У нашій сотні перебував інспекційний старшина командування УПА. На відпочинку дискутували ми про летючки, які ворог скидав: чи то буде мати якийсь вплив. Загально серед УПА і клітин ОУН не було нічого помітного, не було випадків дезертирства, окрім одного, але як каже наше прислів'я, що на дванадцять овець завжди знайдеться одна паршива.

Хоча погода була дуже гарна, така, що можна спокійно переспати в лісі, але сотенний вирішив піти до Явірника Руського, а ранком перейти до лісу.

Над ранком почав падати сильний дощ. Сотенний зарядив постій в селі. За якийсь час дощ перестав падати.

Біля обіду повертає стежа і повідомляє, що невеликий відділ польського війська прямує до села. К-р Громенко наказує вийти зі села і зайняти становища на його краю, добре замаскуватися, щоб ворог не запримітив нас.

Ворожа передня стежа підходила до села дуже обережно. Вона йшла до села перевірити, чи немає УПА. Наша сотня зайняла становища поміж хатами, плотами і деревами. В бік села Рибного вислано рій Рубача, щоб загородив ворогам дорогу і вдарив їх зади. В селі зчинився рух селян, що ховали речі до криївок: бо як почнеться бій, то можуть загорітися хати.

Чота Іменного зайняла становища навпроти доріжки, що скручувала до села, якою прямувала ворожа стежа. Чота Іменного підпустила ворожу стежу на близьку відстань, і наші кулемети цю стежу знищили. Ворог заліг на становищах, з їхньої сторони відізвались кулеметп, але вони нас не вразили, бо ворог не знав де наші становища. Нараз стрілянина замовкла. Ми чули накази "впєрьод" польською і російською мовами, але польські вояки не рухалися з місця. Нараз бачимо — на повний зріст встав більшовицький старшина, махає руками і кричить на все горло: "Впєрьод!"

Кричав він недовго, бо наші кулемети його втихомирили, і він повалився на землю. Між польськими вояками зробилось замішання. Котрі ще були в живих, намагалися забрати своїх вбитих і поранених та стрибками подавались назад.

Скільки вбитих ворог мав, ми не знаємо. Вогонь затих. Наказ сотенного: "відступати". У нас не було втрат. Вояки задоволені, що дали ворогові доброго чухана. Сотня відійшла в грушівський ліс. По кількох невдачах ворог не відважувався часто висилати свої частини в терен.