Розділ «ХIII. КНЯЗI»

1. Року Божого 705 до нової ери

Слов'янський князь Артур зiбрав великий похiд на країну Урарту. Країнська земля прислала шiсть тисяч козакiв на чолi з князем Славомиром, Кiмарiйська земля прислала шiсть тисяч козакiв на чолi з князем Свiтланом, Волинська земля прислала шiсть тисяч козакiв на чолi з князем Дубовим, земля сар'ягнiв приєдналась до них з шiстьма тисячами козакiв на чолi з князем Русланом, Роксоланська земля пристала до них з шiстьма тисячами козакiв на чолi з князем Iваном.

На чолi кожної тисячi стояв тисяцький, на чолi кожної сотнi – сотник, на чолi кожного десятка – десятник. Над колоною вiйська майорiли значки десяток, прапорцi сотень, бунчуки полкiв, а попереду, побiля великого князя Артура, пiд охороною його трьохсот найдоблеснiших витязiв, майорiв трикутний золото-блакитний прапор iз зображенням червоного Триглава. З кожним князем землi їхав старiйшина i волхв.

На Малий круг збиралися тисяцькi, якi були старiйшинами, волхви i князi; на Великий круг – усе вiйсько.

Зiбралося все вiйсько побiля города Варта, розташувалося на Великий круг навколо величезної степової могили, вкриваючи її пiднiжжя i схили. На самому верху могили став князь Артур пiд золото-блакитним прапором i з ним князi земель.

Князь Артур скинув соболину шапку i мовив:

– Тар'ягни, сьогоднi ми як один виступаємо у похiд в землю полуденну проти царства Урарту, проти їхнього царя Руса, який минулого лiта полонив жiнок, дiтей, товар i золото братiв наших роксоланiв. Хай не тiшиться цар Рус легкою перемогою, що вiн зненацька пограбував креси Роксоланської землi. Ми покажемо царю Русу i його пiдданим силу наших рук, самовiдданiсть у бою i служiння Богинi Славi!

Переможцям – слава i здобич, а переможеним – рабство i ганьба на цьому i на тому свiтi!

Усi воїни як один вигукнули могутнє «Слава!», i Богиня дихнула на них пекельним вогнем, i звiрi кинулись урозтiч на багато гонь навколо. Князь Тар'я-Слав'ягн-Артур продовжив:

– Нашi лиця повиннi бути поверненi лише в напрямi гострякiв наших списiв, а списи нашi – лише на ворога!

– Гора-а-а! Слава князю Артуру, слава країнцям!

Князь Артур продовжив:

– Хай вiд нашого бойового кличу «гора-а!» ворог тiкає, як перекотиполе вiд вiтру!

I третiй раз степ здригнувся вiд могутнього вигуку «Слава!»

Нарештi вiйсько перейшло Кавказькi гори i пiдступило пiд стiни пограничної урартiйської твердинi Тейшебаїнi. Урартiйський цар Рус, почувши вiд утiкачiв про прихiд тарiйцiв, засмутився тяжко, проте за якийсь час його смуток змiнила гординя, що ж вiн оце лише торiк ходив на роксоланiв переможним походом i повернувся з важкою здобиччю i полоном. Почав цар Рус збирати похiд, щоб виручити свою пiвнiчну твердиню. Крiпость мiцна, думав вiн, українцi вгризуться в неї, але зразу не розгризуть, а тут i вiн, цар Рус, ударить уздовж урядової дороги.

Тим часом вiйсько князя Артура переправилось через рiку Зангу i розташувало свiй обоз на її березi. Полки кiльцем обступили мiсто. Тейшебаїнi i в перший же день захопили його. Зупинили їх лише високi стiни самої фортецi. До вечора фортеця була обведена зв'язаними возами у три ряди, i на перших возах стали великi плетенi щити, за кожним з яких засiли лучники. Вже аж пiд вечiр все тарiйське вiйсько, хто мав луки, ставши рядами, випустили за мури по пiвдесятка стрiл, але зразу ж вiдступили i стали готуватись до ночiвлi. Раптово стемнiло, бо сонце тут ховалося за гори.

Десь опiвночi дозорцi з полку Стояна сотнi Учигура зiткнулися неподалiк ворiт iз земляком, який служив в урартiйцiв сторожем пiвнiчних ворiт. Вони з ним переговорили, i сотник швидко пiшов до старiйшини Стояна. Перед вранiшньою зорею тисяча гайдарiв вдерлася в розчиненi ворота, стрiляючи стрiлами iз просмоленим запаленим клоччям. Хатини, вкритi очеретом, що тулилися попiд головною стiною, запалали, як свiчки. Загуло страшне арiйське «го-рр-ра!», i майже все урартiйське вiйсько пiд проводом намiсника кинулось до пiвнiчних ворiт. Зав'язалась уперта сiча при свiтлi пожеж, i урартiйцi потiснили гайдарiв майже до ворiт. З цитаделi урартiйцi густо посипали стрiлами козакiв, якi стовпились пiд брамою. Проте все бiльша кiлькiсть гарнiзону ув'язувалась у бiй перед брамою, оголюючи стiни. Коли ж зайнялась вранiшня зоря, з усiх бокiв над стiнами крiпостi з'явилась нiби щетина з кiнцiв штурмових драбин, i тарiйцi без крику i гамору стрибали з оголеними мечами на широку стiну, по якiй могли їхати двi колiсницi в ряд. Стрибали iз стiн всередину мiста, i коли сонце визирнуло з-за гори, воно побачило, що мiсто вже не обороняється, лише на головному майданi в честь Перемоги тар'ягни приносять у жертву Славi кожного сотого взятого в полон урартiйського вояка.

Коли жертви Арею було принесено i навкiл вогнища валялися лише урартiйськi трупи з вiдрубаними головами разом з плечем, засурмили сурми, i тарiйське вiйсько вийшло з мiста, стало табором у полi полками. Убитим при штурмi товаришам викопали могилу, i все вiйсько тричi пройшло понад могилою, сиплячи землю шапками. В долинi виросла цiла земляна гора. По тому сiли за тризну, кожен воїн пiдходив до сотника i кидав йому до нiг голови забитих ним у бою ворогiв. Джура пiдносив йому братину з хмiльним медом. Проте усе вiйсько насмiшив Лисак iз сотнi Стригуна. Вiн i собi кинув до нiг сотника голову i вже був протяг руку до братини, проте голова покотилася iз затiнку ближче до вогню, i хтось iз козакiв загорлав:

– Та це ж овеча голова!