Розділ «ХIII. КНЯЗI»

Коли вiйсько царя Дарiя знову переправилось через рiку Дон i рухалось степом, розвiдка донесла йому, що з правої руки рухаються незчисленнi загони скiфiв. Цар персiв Дарiй I Ахаменiд послав до князя Iдана послiв з посланням, у якому говорив: «Князь Iдан, ти дивак, чому ти все втiкаєш, хоча у тебе є вибiр? Якщо ти вважаєш себе в змозi протистояти моїй силi, то зупинися, припини своє блукання i вийди на бiй зi мною. Якщо ж ти признаєш себе дуже слабким, тодi тобi варто перестати втiкати i, несучи в дар своєму володаревi землю, вступити з ним у переговори».

Великий князь Iдан вiдповiв так: «Я i ранiше не втiкав вiд страху перед кимось, i тепер не тiкаю. Я веду вiйну, а вести вiйну, як говорять нашi веди, можна багатьма способами, можна наступати, можна вичiкувати, можна хитрувати, бо у вiйнi головне не спосiб ведення, а перемога. Замiсть городищ, якi ти зруйнував, ми побудуємо новi, адже земля наша велика. Якщо ж ви бажаєте, щоб то не стало, битися з нами, то у нас є батькiвськi могили. Знайдiть їх i спробуйте зруйнувати, i тодi дiзнаєтесь, станемо ми битись чи нi. Володарями ж своїми я вважаю богиню Ягну i прабатька нашого Тар'ягна».

Пiсля цих переговорiв напади українцiв стали навальними. Перська кiннота зразу ж тiкала вiд тарiйської пiд захист своєї пiхоти, коли ж українцi нападали на становище царя Дарiя, обознi осли здiймали таке ревище, що це полохало скiфських коней.

Якось тарiйцi прислали царю Дарiю дощечку, на якiй були намальованi пташка, миша, жаба i п'ять стрiл. Дарiєвi пiдлабузники прочитали цей лист, що буцiм скiфи визнають над собою Дарiєву владу i в знак цього приносять землю i воду (миша i жаба), здаючись разом з кiннотою, яка швидка, як птах, i пiхотою (стрiли). Але радник царя Дарiя Горбiй вичитав сумнiший змiст:

– Якщо ви, перси, як пташки, не полетите в небо, або, як мишi, не зариєтесь у землю, або, як жаби, не поскачете у болото, то будете враженi цими стрiлами.

Проте цар Дарiй наказав привести полоненого українського волхва i, пообiцявши йому волю, попросив розтлумачити послання.

Волхв сказав:

– Ти не можеш дарувати менi волю, поки знаходишся на нашiй землi. Бо я завжди вiльний у своїй вiрi Ягнi i завжди невiльний, доки по моїй землi ходить ворог. Тому я зобов'язаний з ним боротись словом i дiлом. Лист же читається так:

«П'ять племен, якi поклоняються Дарбоговi, Данi i Дудю, iдуть на тебе вiйною i готовi до вирiшального бою».

Армiї вибрали рiвне поле i вишикувались у бойовi порядки. Позад вишикуваних вiйськ перси i українцi спiшно будували укрiпленi табори, заздалегiдь обперезавши їх зчепленими возами у кiлька рядiв. Лiто вступало в силу, хоча степ ще не зовсiм висох, земля вже добряче вiдлунювала вiд кiнських копит i була пiд заступами воїнiв, якi копали захиснi рови, як камiнь, проте трави ще не в'янули, лише сильнiше шелестiли, i коли по них проходили отари овець, вони вже не пiднiмались на другий день вiд роси. Загони вершникiв, якi гарцювали вслiд за отарами, i стадами корiв, i гуртами коней, здiймали куряву, яка пiдiймалась у безвiтряному степу високо i так стояла стiною аж до вечiрнiх сутiнок, поки легенький вiтрець уночi не розстеляв її знову по землi.

Вiйсько Дарiя I вже не налiчувало тих 700 тисяч, якi вiн привiв, а вже на третину зменшилося. Ще перси докопували рови, робили вежi для спостереження i запасалися водою з невеликої степової рiчечки, а вже бiльше тисячi вершникiв-козакiв спiшилися в степу на вiдстанi польоту перської стрiли i нахабно стали лаштувати для стрiльби свої надпотужнi серед навколишнiх народiв луки. З попереднього досвiду перси вже знали, що перед ними полк козакiв, молодих воїнiв, якi ще лише готувалися стати справжнiми вояками, хто через три роки, а хто завтра мали одягти повний обладунок i ковтнути вогненного трунку iз золоченого черепа найзнатнiшого ворога. А зараз це були вiдчайдухи, голi по пояс, геть потатуйованi зображеннями рiзних подвигiв Тар'ягна. Голови в них виголенi, лише серед голови ритуальний оселедець такої товщини, аби волосся, могло пролiзти через отвiр персня. I хоча вони були по пояс голi, в шкiряних штанях, в сап'янцях i без шапок, битися з ними перськi воїни не дуже хотiли, бо козаки зовсiм зневажали смерть. А людину (це знає кожен воїн), яка зневажає смерть, важче вбити, нiж людину в бойовому обладунку, бо голе тiло нiби випромiнює з себе захисний панцир, i шабля його погано цiлить, бо воно занадто чутливе i блищить, змащене жиром i зрошене потом, воно сяє i слiпить очi.

Тим часом майже всi козаки вклали своїх коней у траву i вишикувались фронтом у двi шеренги навпроти перського табору. Десь iз сотня їх полетiли на конях до табору, женучи коней по пiвколу, яке у одному мiсцi найбiльше наближалось до табору. Вони не тримались руками нi за кантар, нi за гриву, кричали, улюлюкали, ставали у сiдлi навстоячки, стрiляли з лукiв i волочили за собою на арканах декiлька обезголовлених перських трупiв, одягнутих у дорогу одежу, Перси з табору пiзнали в тих трупах старшин п'ятитисячного загону, який пiшов на здобутки харчiв i не повернувся. Нарештi стрiли козацькi з першої шереги свиснули над валом i надаремно вп'ялися у вози i в землю, лише одна уцiлила в горло сотника, i вiн звалився. Люди з його сотнi стали поправляти на конях збрую i лаятися, тим часом як козаки мчали до табору по пiвколу, наблизились, розвернулись до персiв боками i стали зручними мiшенями для стрiльби з лука. Перси почали висовуватись з-за валiв, щоб уцiлити в кого-небудь, проте не встигли вони випустити по стрiлi, як козацькi стрiли, випущенi з другої шереги з надпотужних, в рiст людини, лукiв, то там, то там знайшли жертву. I вже декiлька козакiв iз сотнi, яка дражнила персiв, клюнули носами в гриви коней, але товаришi пiдхоплювали їх за руки з обох бокiв, не даючи сповзти з коня, продовжували шалений галоп, вiддаляючись до своїх, а Смерть i Слава дихали над ними то холодним, то гарячим подихом. Тим часом тисяча перських кiннотникiв вже вишикувалась бiля ворiт по чотири в ряд, розв'язали вози, i вони ряд за рядом стали вилiтати з табору, охоплюючи спiшених козакiв з тилу, а на валу шерегою пiднялись лучники персiв теж iз великими луками бiльше людського зросту. Козаки в одну мить вихопились на коней i полинули, пригнувшись до грив, назустрiч перськiй кiннотi i змiшались з персами в скаженiй рубцi, а лучники на валу опустили луки.

Ратибор, молодий козак, гарячий, якому лише цiєї весни чорну чуприну поголив волхв, залишивши оселедець, виривався з правого боку на пiвконя поперед полковника Доброслава, i Доброслав краєм ока бачив Ратиборову зiгнуту лiву руку, яка мiцно тримала кантарку, i дивився на золотошоломного перського витязя, для якого вiн перехоплював у праву руку легкий спис, вкинувши меч у пiхви.

Все ж витатуюваний синiй пардус на Ратиборовiй голiй лопатцi, що його хвiст сягав аж на жилаве передплiччя, не випадав з його зору, бо в бою треба бачити не лише ворога, а й товариша. Хоча цей Ратибор не мав ще нi одної шкiри з голови ворога, не мав ще й побратима, але був з молодих, та раннiх. I коли полковник Доброслав метнув списа, а перський полковник здибив коня, i спис вп'явся коневi в шию, i кiнь став осiдати на одну ногу, а вершник, втрачаючи рiвновагу, вiдкинув голову назад, зiтнулись першi ряди. Ратибор махнув мечем – i голова перса зависла в повiтрi, хоча тулуб з конем рухнув до землi. Ратибор пiдхопив голову лiвою рукою i приник до гриви коня, а тiлоохоронець знатного перса з усього маху опустив на Ратибора важкий, розширений на кiнцi, палаш. Доброслав, вiдбиваючи удар, бачив лише тiлоохоронця, що важко хекнув, опускаючи палаш, подумав: «Мало тобi, козаче Ратиборе, довелось повоювати», – озирнувсь, щоб побачити, що залишилось вiд Ратибора. Проте побачив, що палаш перса уп'явся в ремiнне Ратиборове сiдло i хребет коня потяг перса за собою, i вiн упав пiд копита, а Ратибор пiд конячим пузом не випускаючи голови перса, мчав далеко в степу. Очумiлий вiд болю кiнь летiв як вiтер, а Ратибор не мiг вихопитись в сiдло, бо йому заважав перський палаш. Нарештi кiнь Ратибора притишив бiг. Ратибор сплигнув на землю, прив'язав до пояса золочений шолом, лизнувши ворожої кровi iз зрiзу шиї перського воїна, кинджалом черкнув по лобi i поза вухами i витрусив череп зi шкiри. Тодi накрутив пишнi перське волосся на лiву руку i зняв iз здихаючого коня аркан. Конi без вершникiв вилiтали з бойового тлумовиська, свиснув аркан Ратибора – i вже Ратибор пiдтягував до себе норовистого буланого перського жеребця. А над степом залунав могутнiй посвист, козаки кинулись у рiзнi боки, з ворiт перського табору вилiтав ще один легкий кiнний полк.

Так починався цей день. Перси не гналися слiдом, почали збирати вбитих. Подекуди мiж персами лежали i козаки i їхнi невеликi кудлатi конi, пробитi списами. Однак серед козакiв жодного живого. Поранений тяжко козак добивав себе кинджалом або просив про це свого товариша, бо йому не хотiлося бути рабом свого ворога нi на цьому, нi на тому свiтi.

Тарiйцi вважали, що дружба мiж козаками повинна бути такою вiдданою, що коли побратим просить побратима допомогти йому померти, вiн не може вiдмовити йому в цiй надзвичайнiй просьбi, як це йому не важко.

Вирвавшись з бою, козаки пустили коней ступою i групами рухались до свого табору. Хто, захлинаючись, розказував про бiй, а хто сумно похнюпився, бо не винiс з бою нi одної ворожої голови. Вадим, якого лише цiєї весни постригли в козаки, гаряче розказував:

– Як зiткнулись першого разу, я ледве ухилився вiд палаша.

Всi бачили вже запечену округлу рану на плечi. Палаш зрiзав лише шкiру з м'ясом, кров потекла по голому тiлу, по виколотому на тiлi сонцю; i хоча кров, змiшана з пилюкою, i потом, i синiм татуюванням по всьому тiлу, була Вадимова, а не ворожа, Вадим був збуджений i щасливий.

Бiлявий Мечислав, син князя Такаслава, який пробував у козаках третiй рiк i вже мав бiля сiдла iз десяток шкiр iз перських голiв, запитав: