Розділ «ХIII. КНЯЗI»

14. Року Божого 530 до нової ери

Роксолани в союзi з сарматами вели вiйну з персами-мiдянами. На полi бою особливо вiдзначилася княгиня Зоряна, жiнка Сака Мермера. Була вона дуже вродлива, водночас великого розуму i завзята. Поранена в битвi, вона втiкала з поля бою на конi (у роксоланiв жiнки воюють разом з чоловiками, бо вони – нащадки амажонок). Але її наздогнав мiдiйський витязь царевич Стрiагней, зять царя мiдян, збив з коня i намiрявся вбити. Проте жiнка була така гарна i так благала про помилування, що розчулений царевич Стрiагней випустив її живою.

В подальших боях Стрiагней потрапив у полон до роксоланiв. За наказом царя Мермера вiн мав бути страченим. Княгина Зоряна благала князя Мермера помилувати царевича Стрiагнея, але князь Мермер був невблаганний. Тодi княгиня Зоряна звiльнила декiлькох полонених i наказала їм убити свого чоловiка, щоб зберегти життя своєму рятiвниковi.

Помiж саками-роксоланами i персами-мiдянами було укладено перемир'я, а потiм угоду про союз i дружбу. Одного разу князь Стрiагней завiтав до мiста Роксонаки, де жила княгиня роксоланiв Зоряна. Княгиня вийшла йому назустрiч, радiсно привiтала, поцiлувала на очах у всiх придворних i сiла в його колiсницю. А потiм, жваво розмовляючи, вони увiйшли у палац. Вона влаштувала пишну учту для царевича Стрiагнея. Пiсля бенкету царевич пiшов у вiдведенi йому хороми, безперестану зiтхаючи вiд любовi до княгинi Зоряни. Неспроможний опанувати себе, вiн звiрив свої почуття найвiдданiшому iз євнухiв. Той пiдбадьорив царевича Стрiагнея i порадив йому облишити надмiрну делiкатнiсть, освiдчитися княгинi Зорянi. Царевич послухався i негайно пiшов до княгинi.

Вона прийняла його люб'язно, вiн же повагався, тяжко зiтхнув, мiняючись на обличчi, i зрештою звiрив їй свої почуття. Сказав, що сохне вiд пристрасного кохання до неї i туги. Але княгиня Зоряна вiдмовила на його умовляння, сказавши, що, погодившись на шлюб, вона вкрила б себе ганьбою перед своїм покiйним чоловiком. Адже вона допустила таке iз почуття вдячностi, щоб врятувати життя людинi, яка вдруге подарувала їй життя, яке є найдорожче над усе. Обов'язок для неї понад усе. А ще бiльше, мовляв, вкриє ганьбою i безчестям вiн себе сам. Адже вiн має за дружину Ройтею, дочку царя мiдiйцiв Астiбара, жiнку, як вона чула, дуже вродливу, вродливiшу за багатьох жiнок. Йому слiд бути мужнiм не лише на полi бою, але й мужньо боротися з власними пристрастями, щоб не стати рабом скороминущої насолоди, якої можна зазнати i з наложницями. Iнакше, якщо про його зраду дiзнається царiвна Ройтея, йому не минути великого лиха. Хай вiн погамує свої бажання, хай просить в неї чогось iншого, i вона заблаговолить його прохання.

Почувши таку вiдповiдь, цар Стрiагней довго мовчав, а потiм обняв на прощання княгиню Зоряну, i на мить йому здалося, що її тiло затрепетало йому назустрiч. Так вiн i поїхав додому нi з чим. Але i вдома, i на полюваннi, i на бенкетах, i в боях, i з жiнкою Ройтеєю журба сушила його, а до наложниць не було нiякої охоти. Вiн часто жалiвся євнуховi на свою долю. Зрештою узяв пергамент, написав листа до княгинi Зоряни i примусив євнуха заприсягтися, що той вручить його княгинi пiсля того, як вiн, Стрiагней, заподiє собi смерть. I ось що було в тому листi:

«Цар Стрiагней вiтає княгиню Зоряну. Я пощадив тебе на полi бою, отже, менi ти завдячуєш тим, що живеш на свiтi i тiшишся благами життя, а ти занапастила мене, тобто вiдплатила злом на моє добро. Якщо ти вважаєш, що вчинила по совiстi, хай тобi у всьому таланить i будь щаслива. Якщо ж ти пiшла проти велiння свого серця, бажаю тобi зазнати такого ж вiдчаю, якого зазнав я, бо я гину через тебе».

Листа цього вiн поклав пiд подушку, попросив меча i мужньо позбавив себе життя. А княгиня Зоряна ще довго правила своїм народом. Вона пiдняла добробут країни, була для своїх людей зразком чеснот.

Мудрiсть предковiчна

Не запитуй поради у коханнi в євнуха. Життя справжнього мужчини не вичерпується одним лише коханням до жiнки.

Тiло – це зосередження трьох благ; поздержливiсть у їжi, доброчиннiсть у поведiнцi i пошана до мудрощiв оберiгають його.

15. Року Божого 519 до нової ери

Зорян, син княгинi Зоряни i князя Мермера, правив країною сакiв-роксоланiв, яка розлягалася вiд Кавказьких гiр аж до долини рiки Дон. На рiцi Дон князював над сар'ягнами князь Омарслав, у якого була дочка на ймення Огняна. Вона побачила одного разу увi снi князенка Зоряна (кого вона в життi нiколи не бачила) i вiдразу закохалась в нього; те ж саме сталося i з князенком Зоряном – йому приснилась i полюбилась Огняна. З того часу, як їм обом увi снi з'явилось таке видиво, вони покохали одне одного i почали сохнути вiд любовної туги.

Князiвна Огняна була першою красунею серед навколишнiх князiвен, а князенко Зорян був вродливий юнак. Отож князенко Зорян послав до князя Омарслава у мiсто Бiла Вежа сватiв з уклiнним проханням видати за нього Огняну. Проте князь Омарслав не дав своєї згоди, бо, не маючи нащадка чоловiчої статi, хотiв видати дочку за когось iз своїх родичiв. Проте Богиня Ягна противилась тому, а Огняна весь час молилась Ладi за своє кохання. Невдовзi князь Омарслав запросив до себе в гостi всiх старшин своєї держави, дружкiв, родичiв i найкращих витязiв, щоб залагодити весiлля Огняни, однак не обмовився жодним словом, за кого саме збирається її видати. Коли гуляння було в розпалi, батько покликав Огняну в бенкетну залу i сказав так, щоб гостi почули його слова:

– Сьогоднi урочистий день твого весiлля, дочко, тим-то роздивися i придивися до всiх, хто тут зiбрався, потiм вiзьми золотий келих, наповни його вином i дай тому, чиєю дружиною хочеш стати, вiн назве тебе своєю дружиною.

Княжна Огняна оглянула всiх довкола i вийшла до сiней з плачем, бо сподiвалась побачити Зоряна, якого встигла повiдомити, що готуються заручини.

А тим часом князенко Зорян, який стояв табором неподалiк Дону, потай вiд свого вiйська вночi в супроводi свого вiзничого став у колiсницю i помчав щодуху до города Бiла Вежа. Наблизившись до мiста, вiн залишив вiзничого з колiсницею у затишному мiсцi, а сам у сарматському вбраннi пiшки пiшов далi. Прибувши в палац, у сiнях побачив Огняну, яка стояла, заливаючись сльозами, i наливала вино в келих. Князь Зорян пiдiйшов до неї i сказав:

– Огняно, ось я бiля тебе, я, кого ти бажала, я – Зорян.

Дивиться вона – перед нею ставний юнак, той, який їй приснився. Зрадiла вона дуже i подала йому келих з вином. Вiн забрав iз собою князiвну Огняну, посадив у колiсницю i чимдуж тiкати. Служницi, якi знали про кохання своєї панни, не зчинили галасу, а коли батько звелiв покликати дочку, сказали, що не можуть її знайти.

Цiлий день вiйсько князя Омарслава нишпорило по навколишнiх лiсах i вибалках, щоб зiтнути голову зухвальцевi, який умкнув князiвну, i дiстати винагороду, проте намарне. Лише через день князь Зорян прислав пишне посольство, яке сповiстило, що князiвна Огняна у князя Зоряна, i вони хочуть прийняти батькове-матерiне благословення. Князь Омарслав був задоволений, що дочка знайшлася, а вiн має високородного зятя, i справив бучне весiлля.