Розділ ХХ Сили ворога та його заміри. Напруження на фронті дивізії. Повстанці от. Тютюнника й от. Павловського. 3-тя дивізія шикується до удару

Сили ворога та його заміри. Напруження на фронті дивізії. Повстанці от. Тютюнника й от. Павловського. 3-тя дивізія шикується до удару

Наші невдачі на всіх фронтах і особливо відступ найближчого на фронті сусіди 2-ої дивізії — спричинилися до збільшення активности ворога проти 3-ої дивізії. Очевидно, червоне командування мало замір, поконавши 3-тю дивізію, що весь час стояла йому на перешкоді, вийти в запілля Проскурівської нашої груші, захопити Могилівський плацдарм і, оточивши армію УНР, остаточно покінчити з "жовто-блакитною" небезпекою. Наша таємна розвідка повідомила, що до району ст. Вапнярка, Попелюхи, як рівнож ст. Цвітково, прибули свіжі сили ворога. На ст. Вапнярка було аж 5 ворожих бронепотягів, із них два цілковито забронировані, з дальнобійними морськими гарматами. Настрій серед червоноармійців хвалькуватий: "ось", мовляв, "як прийдуть в Одеси полки з матросів чорноморської фльоти, то ми покажемо петлюровцям "кузькину мать"… Усіх знищимо… Пізнають, гайдамаки, як то воювати з комуністичною владою"…

У запіллі 3-ої дивізії поплічники большевиків підняли голови й розпочали саботяжі. Вони псували телефонічні дроти, обстрілювали наші обози, вбивали поодиноких наших вояків і національно-свідомих українців. У деяких селах знову відновили свою нищівну діяльність комуністичні організації; творилися бойові відділи, що мали споїм завданням терористичні акції. У таких селах не було життя національно свідомим селянам: невтральні пристосовувалися до обставин і врешті-решт села опинялись у рухах харцизників. З багатьох сіл приходили до штабу 3-ої дивізії законспіровані селяни з проханням командирувати до їхніх сіл хоч невеличкі відділи вояків для підтримання в селах ладу й приборкання большевиків.

— Хіба ж ви самі не зможете знищити селянських бандитів? — питали ми.

— Можемо, але якщо українське військо відійде, то всіх переріжуть… Дуже просимо: зробіть суд і розправу — відповідали-просили селяни.

На превеликий жаль, ми не були в стані задовольнити прохання селян, бо кожний козак був потрібний на фронті. Прийшлося обмежитися призначенням кількох старшин для скликання в селах зборів інформативного характеру про мету боротьби українського війська й про УНРеспубліку. 3-тя дивізія не мала змоги тримати скрізь свої, навіть маленькі, відділи, бо ситуація на фронті вимагала тримати наявні її сили в "кулаці". Кожного дня треба було чекати на протинаступ червоних. Большевики почали перебирати ініціятиву до своїх рук, шикувалися до нападу й їхньої атаки можна було сподіватися на кожному пункті фронту 3-ої дивізії. Головна ударна група червоних зосереджувалась у районі станцій — Вапнярка й Юркова. Для забезпечення цієї групи, передові її частини зайняли вихідне становище на лінії с. Яруги на Дністрі, Моївка, м. Чернівці, м. Томапшіль, с. Горишківка, ст. Рахни. Сили червоного командування складались із багатьох окремих частин, але основним ядром їх були: чотири полки 45 дивізії, три полки іншої дивізії, кінна бригада Котовського, 24–26 легких гармат, 6 гавбиць, 5 бронепотягів на ст. Вапнярка і два на ст. Ярошенка (ці два належали до ворожої Жмеринської групи), з міцною дальнобійною артилерією. Разом сили ворожої піхоти на фронті 3-ої дивізії доходили до 7000 багнетів. Під час дальших боїв на цьому фронті, на підсилення ворожої Вапнярської групи, перекинено з Одеси до 4 000 червоноармійців. Лише один морський полк, що його пізніше ми розбили, мав у своєму складі до 2 000 багнетів, а зформований також в Одесі й нами пізніше рівнож розбитий, жидівський полк, "Мішки Японця" (одеського бандита) — до 1500 багнетів.

На інших українських фронтах ситуація була наступна:

Проскурівська група ледве трималася на лінії Ярмолинці — Городок — Гусятин, але вперто боронилася рештками своїх сил. Одна з галицьких бригад мала наступати на ст. Чорний Острів, у тил ворога. 2-га дивізія все ще була в районі м. Копайгород. До неї прилучилися повстанська група отамана Юрка Тютюника, силою 3 500 повстанців, і повстанський відділ Павловського — до 200 піших і кінних повстанців. У той спосіб, наша Жмеринська група так поважно зміцнилася, що була в стані поновити наступ на ст. Жмеринка. Штаб армії вагався, кого саме призначити командиром цієї групи. Нормально повстанці повинні були підлягати командирові дивізії, але цей к-ир, отаман Божко, був відомий як самодур і авантюрист, на якого покладатися було годі; крім того, його дивізія була значно меншою від повстанської групи Тютюника (800–900 багнетів). От. Ю. Тютюник був тоді ще маловідомий як командир, але відомий як людина амбітна й дуже популярна серед своєї численної групи. Штаб армії розв'язав проблему командування в той спосіб, що наказом підпорядкував ту нашу Жмеринську групу Комдиву 3, полк. О. Удовиченкові. Цей наказ видано без належних директив, бож до того часу Комдив 3 мав діяти в південному напрямку — Вапнярка — Одеса, тоді, як от. Божко в протилежному — на Жмеринку. Отже, несподівано, Комдив 3-ої опинився в ролі командувача Східнім фронтом, не мавши для керування ані відповідного апарату, аш засобів… Найбільше він турбувався ставленням до його наказів отаманів — Божка і Тютюника. От. Божко не любив нікому підлягати й виконувати чиїсь накази, а Тютюник був для Комдива людиною, терра інкогніто". Дяка Богові, за кілька днів становище наше на Проскурівському фронті покращало й от. Божко та Тютюник були підпорядковані безпосередньо Командувачеві армії.

Напружений стан очікування на контр-наступ червоних усе збільшувався. Його удару можна було сподіватися з Томашполя на Джурин і зі ст. Рахни на Мурафу, отже, на обидва крила дивізії, Похід 9 Стрілецького полку на Могилів ослабив сили дивізії. Тепер, після блискучого виконання ним свого завдання, йому наказано повертатися форсовним маршем, до м. Мурафа, через м. Чернівці. У Могилеві полк. Шандрук мав залишити невелику залогу, що її основою став кадр Брацлавського полку. З наказу штабу армії, кадр цей відокремлено від 9-го полку, з метою зорганізування полку повного складу. Наказ цей був хибою, бо на фронті 3-ої дивізії була загрозлива ситуація й дивізія сама потребувала поповнення, а не зменшення свого бойового складу. Але наказ виконано.

Тимчасом 7 і 8 полки тримали перший м. Мурафу, а другий — м. Джурин. Поскільки це було можливим, козаки відпочивали, приводили себе до порядку, поповнювалися місцевим селянством і знаходили час на муштру. Не зважаючи на те, що очікували ворожого наступу, були спокійні й у доброму настрою; приємно кидалася у вічі досконала дисципліна. Праця штабу дивізії була надмірною. Вислано численних розвідачів у запілля ворога, зв'язкових до повстанців, врешті проблема господарського характеру — хліб, живність, спорядження, виряд тощо — вимагала напруженої праці.

У половині липня прийшов час, коли треба було остаточно вирішити питання: боронитися, себто чекати на атаку ворога, чи попередити його й самим заатакувати. Комдив рішився на те друге. У першу чергу треба було розбити ту групу червоного війська, що загрожувала дивізії від ст. Рахни. 10-го червня Комдив наказав: не чекаючи на поворот 9 полку, 3-тя дивізія переходять до наступу. 7 Синій полк наступав на ст. Рахни; 8-му Чорноморському полкові підготовитися до наступу в напрямку на м. Томашпіль. Полковій розвідці Чорноморців докладно виявити сили ворога і його розташування в тому напрямку.