РОЗДІЛ IV. ОСОБИ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У СПРАВІ

Глава 15. Сторони

Глава 4 ЦПК визначає процесуальний статус учасників цивільного процесу, тобто хто є учасником процесу, якими правами користується.

Під час здійснення правосуддя в цивільних справах суд вступає у певні відносини з учасниками цивільного процесу із застосуванням норм матеріального та процесуального права. У теорії права ці відносини називають цивільними процесуальними правовідносинами.

Отже, цивільне судочинство являє собою систему цивільних процесуальних відносин і дій, які виникають у зв'язку з розглядом конкретної цивільної справи[1]. У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони (позивач і відповідач), треті особи, представники сторін і третіх осіб. Характерною ознакою цих осіб є наявність у них юридичної заінтересованості.

У справах наказного й окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники. У Кодексі 2004 р. введено нову судову процедуру - наказне провадження. Кредитор, який звертається з вимогою про видання наказу, є заявником. Уст. 102 Кодексу заявника названо стягувачем. Боржник у судове засідання (як і заявник) не викликається. Копія судового наказу в обов'язковому порядку надсилається боржнику. Отже, можна стверджувати, що особами, які беруть участь у справі наказного провадження, є заявник (кредитор), боржник та їхні представники. "Віднесення боржника до інших заінтересованих осіб (як зазначено у статті) у правовій літературі вважають неправильним"[2].3 цим можна погодитись. Особливістю цієї процедури є те, що ані заявник, ані боржник, ані їхні представники не беруть участі у судовому засіданні. Ознакою заяв окремого провадження є те, що у цьому порядку може вирішуватися тільки спір про факт, про стан, але не про право. Справи порушуються заявою, отже, це вид непозовного цивільного судочинства. Оскільки не вирішується спір про право, то немає сторін, а є заявники, заінтересовані особи та їхні представники.

Цивільний процес за загальним правилом відкривається у зв'язку з виникненням спору між різними учасниками матеріально-правових відносин. У кожній цивільній справі є дві сторони - позивач і відповідач. Не має при цьому значення кількість осіб, які беруть участь у справі на тому чи іншому боці. Спірне право може належати одночасно кільком особам, наприклад, на праві дольової власності. Проте, подаючи позов до суду на захист своїх інтересів, усі вони є однією стороною - позивачем, усі вони мають юридичну зацікавленість (заінтересованість).

Позивач — це особа, яка звертається до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Позивач виступає як активна сторона, оскільки саме він звертається з вимогою про відкриття цивільної справи з метою захисту своїх прав та інтересів. Слід мати на увазі, що поняття позивача й особи, яка звертається з вимогою про відкриття цивільної справи, не повністю тотожні. У цивільному процесі допускається звернення до суду в інтересах інших осіб. Після відкриття справи може виявитися, що право не порушено або порушено, втім позивачу не належить. Тому прийнято вказувати, що позивач - це та зі сторін у процесі, яка звернулася до суду, вважаючи, що її права порушені або оспорюють ся[3].

Відповідач - це особа, яку притягують до відповіді у зв'язку із заявою позивача про те, що порушуються, не визнаються або оспорюються права, свободи чи інтереси. Відповідача розглядають як пасивну сторону в цивільному процесі.

Оскільки в основі позову лежить переконання позивача, що саме відповідач порушує право, то науковці вказують, що відповідач є тією зі сторін, на яку вказує позивач як на порушника свого права. Тобто як щодо позивача, так і щодо відповідача має місце елемент презумпції. Для потреб практики заглиблення у такі тонкощі необов'язкове. Ст. 30 Кодексу коротко й однозначно вказує, що сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Цього достатньо.

"Особиста юридична заінтересованість сторін має і матеріально-правову, і процесуальну спрямованість - це і заінтересованість в одержанні сприятливого матеріально-правового результату, і заінтересованість у можливості участі в процесі. Звідси й друга ознака сторін - процес у справі ведеться від імені та в інтересах сторін навіть тоді, коли позивач особисто не порушує справу або сторони особисто не беруть участі у процесі".

Тільки на сторони поширюється матеріально-правова сила судового рішення і залежно від судового рішення змінюється обсяг їх суб'єктивних особистих і матеріальних прав.

Таким чином, сторонами слід розглядати суб'єктів спірного матеріального правовідношення, а процесуальне становище кожної зі сторін визначається характером їхнього правового статусу в матеріальних правовідносинах.

Істотною новелою у ст. 30 Кодексу, порівняно з аналогічною статтею ЦПК 1963 року (ст. 102), є визнання, що відповідачем, крім фізичних та юридичних осіб, є держава.

Ще до набрання чинності ЦПК 2004 р. існувала судова практика звернення з вимогами до держави Україна. Так, звернення до Європейського суду з прав людини другою стороною вказувалася держава Україна. У господарських судах стороною у процесі, поряд із податковою службою як відповідача, вказувалась держава Україна в особі Державного казначейства.

Було би доцільним, щоб у ст. 30 або в спеціальному акті було визначено один або кілька органів, які в судах представляють державу Україна, як це зроблено щодо Європейського суду з прав людини, де державу Україна представляє Міністерство юстиції.

Доцільним було би вказати такими органами Міністерство юстиції та Державне казначейство України, а також визначити виключну підсудність спорів, у яких відповідачем виступає держава.

У правовій літературі висловлено думку, яку підтримано і рішеннями судів про можливість розгляду окремих справ без відповідача. Так, ст. 392 ЦК передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У разі втрати документа відсутня сторона, що оспорює чи не визнає право власності, а особа, що володіє майном, за певних умов позбавлена можливості отримати дублікат такого документа, відсутність якого заважає їй володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Висловлено думку, що за відсутності у позивача можливості отримати дублікат правовстановлюючого документа до участі у справі мають притягуватися місцеві органи виконавчої влади як третя особа, а не відповідач, адже вони не оспорюють право позивача і не перебувають з ним у матеріально-правовому спорі. Зроблено висновок, що розгляд справи у таких випадках відбувається у позовному провадженні, проте без відповідача. При цьому позивач має довести неможливість отримання дубліката документа[4].

У справах можуть брати участь особи, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб. У випадках, якщо у справі бере участь юридична особа, яка перебуває у стадії банкрутства, слід ураховувати положення розділу III Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Якщо господарський суд визнав боржника банкрутом і призначив ліквідатора, то до останнього переходять права керівника юридичної особи-банкрута.