РОЗДІЛ IV. ОСОБИ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У СПРАВІ

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, виступають на стороні позивача або відповідача шляхом подання заяви або притягуються на підставі ухвали суду.

Вступ у справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, на відміну від порядку, встановленого у Російській Федерації, не тягне за собою розгляду справи спочатку. Вважав би за доцільне передбачити таку можливість за клопотанням сторони. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються правами і несуть обов'язки сторони, за винятком права на зміну підстави і предмета позову, збільшення або зменшення позовних вимог, а також права на відмову від позову, визнання позову, укладення мирової угоди, вимоги примусового виконання рішення, до них не може бути пред'явлено зустрічний позов.

Ініціаторами вступу в процес третьої особи, може бути сама третя особа, а також сторони, особи, які беруть участь у справі, і суд. Оскарження ухвали суду про відмову у залученні до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, не передбачено. Відсутність такої можливості уявляється помилковим і таким, що суперечить конституційному праву на судовий захист.

Ч. 1 ст. 36 ЦПК містить досить спірне, але обов'язкове правило про те, що сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу або до якої у такому випадку може заявити вимогу третя особа, зобов'язана повідомити суд про цю третю особу.

Позивач або відповідач можуть не знати про наявність таких третіх осіб, не знати місця їх перебування або знаходження. Крім того, сторони можуть бути заінтересовані в тому, щоб така третя особа не брала участі у справі і з цих міркувань ухилятимуться від виконання такого обов'язку. Чітких, ясно виражених наслідків неповідомлення про таку особу в ЦПК не вказано. Тому цей обов'язок слід вважати недоліком законодавчої техніки, оскільки на практиці це не виконуватиметься, крім випадків, коли сама сторона заінтересована в участі у справі третьої особи.

У заяві про залучення третьої особи має бути зазначено: ім'я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місцезнаходження та підстави, з яких її має бути залучено до участі у справі.

Ч. 3 ст. 36 ЦПК містить певну неузгодженість із ч. 2 ст. 35. За правилом, встановленим ч. 2 ст. 35, третя особа без самостійних вимог може бути залучена за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. За змістом цієї норми участь третьої особи в такому випадку є обов'язковою. Слово "залучати" означає спонукати до чого-небудь, притягати до участі[3]. Однак ч. 3 ст. 36 передбачає, що суд повідомляє третю особу, надсилає їй копію заяви про залучення третьої особи (чому не копію позовної заяви?) і питає її згоди на таку участь. Копія такої заяви надсилається також особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.

ЦПК 1963 року передбачав можливість притягнення третіх осіб до участі у справі, тобто примусовий (обов'язковий для третьої сторони) порядок залучення до участі у справі. І це було правильно. Цього вимагають інтереси правосуддя.

Наприклад, у справі про вчинення ДТП тролейбусом позов про відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю потерпілого, джерелом підвищеної небезпеки буде заявлений до трамвайно-тролейбусного управління, якому належить тролейбус. Третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог стосовно предмета спору, на стороні відповідача у процесі має брати участь водій тролейбуса, який здійснив наїзд на потерпілого. Участь такої третьої особи доцільна і з точки зору повноти дослідження справи. Зі змісту ст. 36 ЦПК 2004 р. можна дійти висновку, що у разі якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, її вирішують без нього.

Тому запропонована ч. 3ет. 36 ЦПК 2004 р. правова конструкція є дещо недоладною і потребує корекції. Можна було б чітко передбачити випадки добровільного вступу в процес третіх осіб без самостійних вимог і притягнення до участі у справі третьої особи у примусовому порядку (як це передбачено у ст. 333 ЦПК Франції). У статті не вказано, у який строк суд повідомляє третю особу без самостійних вимог про справу, відсутня і вказівка про те, протягом якого строку третя особа зобов'язана повідомити суд про свою згоду на участь у справі. Очевидно, що в цій ситуації суд має постановити ухвалу про повідомлення третьої особи про наявність заяви щодо її залучення до справи та вказати строк, протягом якого вона має повідомити про свою згоду на участь у справі.

Виникає дивна ситуація: у випадках, коли особа залучається до участі у справі з ініціативи суду (ч. 2 ст. 35 ЦПК), суд має питати у третьої особи згоди на її участь у процесі. Вважаю, що така постановка питання несумісна із поняттям правосуддя.

За будь-яких обставин це уповільнює вирішення справи по суті та негативно впливає на повноту судового розгляду. Якщо третя особа не брала участі у справі, то рішення суду з погляду теорії процесуального права не може мати преюдиціального характеру для особи, яка не брала участі у судовому засіданні, а тому не могла подати своїх заперечень. На жаль, чинний Кодекс відійшов від такої позиції, що створює труднощі в судовій практиці. Вважаю, що судова практика має піти шляхом вирішення колізії на користь того, що суд може притягнути третю особу до участі у справі, і ухвала суду з цього питання є обов'язковою для третьої особи, незалежно від її згоди. Водночас суд може допустити розгляд справи і без участі третьої особи, якщо вважає, що це не вплине на повноту судового розгляду.

У Російській Федерації (ст. 43 ЦПК РФ) чітко визначено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог, вступають у процес шляхом подання заяви або притягаються до участі у справі за ухвалою суду. Таке вирішення проблеми слід визнати чітким і правильним. Усяке необов'язкове ускладнення процесу негативно відбивається на його учасниках.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може сама звернутись із заявою про свою участь, і це питання вирішується судом залежно від обставин справи. Якщо особи, які беруть участь у справі, заперечують проти залучення чи допуску третьої особи до участі у справі, це питання вирішується судом залежно від обставин справи.

Ч. 6 ст. 36 ЦПК чітко розділяє два випадки: допуск або залучення до участі у справі. З цих питань суд постановляє ухвалу, в якій або задовольняє клопотання про допуск чи залучення до участі у справі, або відмовляє у задоволенні такої заяви.

Ухвала суду з цього питання не може бути оскаржена в окремому порядку (ст. 293), що, по суті, є порушенням права на судовий захист.

ЦПК 1963 р. містив ст. 109 ЦПК про участь третіх осіб у трудових спорах. Як третю особу на боці відповідача суд за своєю ініціативою притягав службову особу, за розпорядженням якої було проведено звільнення. Якщо особа була звільнена з явним порушенням трудового законодавства, суд повинен був покласти на неї обов'язок відшкодувати відповідачу збитки. Таким чином, суд обґрунтовував рішення начебто за регресним позовом на рішення за основною вимогою, яке ще не набрало чинності. ЦПК 2004 р. правильно відмовився від такої надуманої правової конструкції, за якою суд виконував роль позивача й одночасно вирішував справу.

Аналіз статей 120,127 ЦПК вказує на те, що позивач ще до вирішення питання про відкриття провадження у справі має додати до позовної заяви її копії та копії всіх доданих документів відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб, а суд після відкриття провадження у справі має направити третій особі копію позовної заяви". На практиці залучення третіх осіб залишається болючим і невирішеним питанням. Очевидно, слід погодитись із суддями Верховного Суду України М. І. Балюком та Д. Д. Лусиеником, які наголосили: "вирішуючи питання про залучення до участі у справі або вступу в справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, суд має керуватися чіткими юридичними критеріями, які визначають умови такої участі, і цей критерій має вказувати на прямий юридичний інтерес цієї особи щодо вирішення справи, наслідком якого є вплив на їхні права та обов'язки. Зокрема такими критеріями є:

1) обов'язкова наявність матеріально-правових відносин між третьою особою та однією зі сторін;

2) матеріально-правові відносини третьої особи й однієї зі сторін мають передбачати можливість спору про право цивільне між третьою особою й особою, на боці якої вона виступає". На думку цих авторів, суд може постановити ухвалу про звільнення третьої особи від участі у справі (за відсутності підстав для такої участі). Інакше залишення її учасником процесу і неповідомлення про дату судового засідання буде підставою для скасування рішення суду.