РОЗДІЛ IV. ОСОБИ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У СПРАВІ

Суд має перевірити і встановити, чи відповідні сторони беруть участь у справі. Встановлення та підтвердження належного характеру сторін процесуалісти називають легітимацією.

На позивачеві лежить обов'язок довести, що саме йому належить оспорюване право, а вказаний ним відповідач зобов'язаний виконати покладений на нього законом або договором обов'язок. Чинне законодавство не передбачає можливості заміни неналежного позивача. Україна відмовилась від заміни позивача вслід за Російською Федерацією. Якщо у процесі розгляду справи виявиться, що спірне право не належить позивачу, суд відмовляє у задоволенні позову.

Питання встановлення належного відповідача є важливим передусім для позивача. Якщо судове рішення буде винесено стосовно неналежного відповідача, то позивач не зможе одержати потрібного правового результату, витратить час і кошти. Тому саме позивач насамперед зобов'язаний подбати, щоб відповідач був належним.

За Кодексом 1963 року передбачалося, що у випадку незгоди позивача на заміну відповідача іншою особою суд може притягти цю особу як другого відповідача. Кодекс 2004 року називає цю особу співвідповідачем. Така назва є невдалою, оскільки у цьому випадку ці особи не мають спільного обов'язку. Навпаки, обов'язок належного відповідача виключає обов'язок неналежного, а отже, процесуальної співучасті не виникає. Природнішою була б назва "другий відповідач". Якщо заміну проведено, слід мати на увазі, що всі дії заміненого незалежного відповідача до вступу належного відповідача не мають правового значення і не можуть бути використані судом під час ухвалення судового рішення. Згідно зі змінами, внесеними Законом "Про судоустрій і статус суддів", суд замінює первісного відповідача або залучає до участі у справі іншу особу.

Позивач С. пред'явив позов до Н. про визнання права власності на квартиру. У судовому засіданні заявив, що між ним і Н. укладено договір купівлі-продажу, але відповідач ухиляється від оформлення цього договору в нотаріальній конторі. Подав, крім договору, і розписку про сплату вартості квартири. В судовому засіданні Н. визнав позовні вимоги, а суд ухвалив рішення. Під час розгляду справи суд належно не перевірив, чи дійсно Н. є власником квартири, яку він продав. У результаті справжній власник, мимоволі якого було продано частину будинку, протягом тривалого часу не міг захистити своє право власності, оскільки квартиру швидко було перепродано і новий власник К. стверджував, що він є добросовісним набувачем. І хоча квартира була продана мимоволі справжнього власника (ст. 388 ЦК), суди надавали перевагу добросовісному набувачу.

НПО "Верес" уклало договір з TOB "Нарцис" (всі назви умовні) про продаж трьох будиночків на фундаментах за 200 м від моря товариству "Нарцис". Будиночки належали фізичній особі Л. Договір купівлі-продажу було датовано груднем 2003 року, і тому цей правочин не вимагав нотаріального посвідчення. У 2006 році покупець TOB "Нарцис" звернувся до інвентар-бюро з проханням зареєструвати право власності на будиночки на підставі договору купівлі-продажу 2003 року. Інвентар-бюро відмовило в реєстрації. Тоді TOB "Нарцис" звернулося до господарського суду з вимогою зобов'язати інвентар-бюро провести реєстрацію права власності. Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд за скаргою TOB "Нарцис" задовольнив вимоги, незважаючи на заперечення фізичної особи Л., яка була власником цієї нерухомості. При цьому суд послався на те, що покупець є добросовісним набувачем. Вищий господарський суд України залишив у силі рішення апеляційного суду, а Верховний Суд України не знайшов підстав для передання спору на вирішення Судової палати в цивільних справах Верховного Суду. Жоден із судів не вбачив у цих діях ознак кримінального злочину (шахрайства).

Інтереси фізичної особи Л. вдалося захистити шляхом подання позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним, після чого рішення господарського суду вдалося скасувати за нововиявленими обставинами.

Н. із паспортом померлої С. звернулася до нотаріуса і, видаючи себе за померлу, продала її хату гр-ну К. Спадкоємці із запізненням дізналися про цю оборудку. Відповідачами у справі була продавець Н., яка видавала себе за померлу, та покупець К. Позов було задоволено, оскільки (крім інших обставин) зі смертю особи припиняється її право і дієздатність.

Н. мала на руках належно оформлену довіреність, видану К. Через місяць після смерті К. Н. звернулася до нотаріуса й уклала договір купівлі-продажу належного померлій будинку. Нотаріус не перевірив, чи особа, яка видала довіреність, жива. Позивачами у цих справах були спадкоємці, а відповідачами особи, які продали нерухомість, а також покупці, які захищалися посиланням на те, що вони є добросовісними набувачами (ст. 388 ЦК).

Коментар до справ. Саме у такий спосіб було здійснено в Україні чимало незаконних оборудок, оскільки суди здебільшого не перевіряли належним чином питання, чи мав продавець нерухомості право власності на це майно, тобто чи мав він право продажу цього майна. Покупець же потім відстоював свої права посиланням на те, що він є добросовісним набувачем. Удвох останніх випадках стосовно осіб, які незаконно продали чуже майно, було порушено кримінальні справи. Отже, нотаріуси під час посвідчення при почині в мали б перевіряти через реєстр актів цивільного стану, чи жива особа, яка видала довіреність. Відповідні вимоги мали б бути передбачено і в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій.

ЦПК 1963 року містив правило, за яким позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи справи, допустити заміну первісного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем. Якщо позивач не згоден на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягти цю особу як другого відповідача (ст. 105 ЦПК).

Пленум Верховного Суду України наголосив, що відмова в прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежним позивачем або до неналежного відповідача недопустима (п. 2 постанови № 9 Пленуму від 21 грудня 1990 р. "Про практику застосування судами процесуального законодавства під час вирішення цивільних справ по першій інстанції").

Аналогічну статтю нового ЦПК (33) змінено. Тепер питання про пред'явлення позову неналежним позивачем залишено поза увагою процесуального кодексу. Відтак заміна позивача як і третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, недопустима. Отже, якщо буде встановлено, що позивач є неналежним, тобто він не має прав щодо предмета спору, то у задоволенні вимог суд йому відмовить.

Здавалося б, у питанні заміни відповідача не може бути проблем. Згідно зі ст. 33 ЦПК суд за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача. По суті, ст. 33 ЦПК допускає заміну відповідача з ініціативи суду. Це випливає з буквального тлумачення статті, з урахуванням використання законодавцем уповноважуючої конструкції ("у разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача"). Такий підхід суперечить принципу дис-позитивності. Однак траплялись випадки, коли суди використовували правила ст. 105 ЦПК 1963 р. для усунення з процесу певної особи під приводом неналежності відповідача.

Ж., працівник рибінспекції, та кілька інших громадян, не знаходячись на роботі й не маючи жодного службового доручення, увійшли у склад, де С. поклав на зберігання куплену рибу, вилучили цей товар як безхазяйне майно, частину здали на реалізацію в магазин, а залишком розпорядилися на свій розсуд.

Суд, всупереч запереченням позивача, виключив Ж. з числа відповідачів за заявленим позовом, посилаючись на те, що за його дії має відповідати рибінспекція. В цьому випадку суд порушив вимоги ст. 105 ЦПК, яка давала йому право лише на те, щоб суд, вважаючи Ж. неналежним відповідачем, притягнув рибінспекцію другим відповідачем. За ст. 33 ЦПК 2003 р. суд може провести заміну первісного відповідача тільки за клопотанням позивача.

Глава 17. Треті особи

Юридичні відносини настільки різноманітні й складні, що трапляються випадки, коли судове рішення торкається прав та інтересів для осіб, які не були учасниками судової справи. Це "веде до виникнення нових спорів з ускладненою правовою позицією сторін і витрачанням надмірних процесуальних зусиль його учасників. Щоб за можливості не допустити таких ускладнень, закон залишає право за третіми особами змогу вступити у розпочатий процес, а за сторонами і судом - можливість притягнути їх до участі у справі"[1]. Під час підготовки справи до судового розгляду позивач або його адвокат має враховувати ці обставини та подавати відповідні клопотання. Зазвичай у разі подання позовної заяви у тексті вказують третю особу, її реквізити і те, на чиїй стороні вона притягається. Але цього може виявитися недостатньо для надто прискіпливого судді, тому в тексті заяви або окремо про притягнення третьої особи слід заявляти відповідне клопотання, інститут третіх осіб традиційний для цивільного процесу. Треті особи беруть участь у цивільному судочинстві нарівні із сторонами.

Відповідно до ЦПК третіх осіб поділяють на два види: треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, і треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Третіх осіб відносять до тих, які беруть участь у справі через юридичну заінтересованість. Ступінь заінтересованості в осіб різна. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета позову, мають високий ступінь заінтересованості, особистий інтерес і є учасниками спірного матеріального права.