РОЗДІЛ IV. ОСОБИ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У СПРАВІ

Отже, у справах, які розглядаються у порядку цивільного судочинства, належною стороною є юридична особа-банкрут, а ліквідатор є органом, що представляє банкрута в суді. Якщо спір не стосується безпосередньо ліквідатора як фізичної особи, то він не має притягатися до участі у справі. Процесуальна рівність сторін дозволяє як позивачу, так і відповідачу користуватись усім комплексом прав для захисту своїх інтересів у суді, а також наявністю певних процесуальних обов'язків, які дають можливість суду впливати на сторони для підтримання процесуальної рівноваги. В результаті (та з урахуванням принципів диспозитивності й змагальності) досягається рівність сторін у процесі.

Права і обов'язки сторін прийнято поділяти на загальні та спеціальні"

Загальні - це такі процесуальні права сторін, якими наділено всіх осіб, які беруть участь у справі. Про них йшлося (див. коментар до ст. 27) й у деяких інших статтях.

Спеціальні права сторін вказано у статтях 31, 32, 33 та деяких інших. Так, позивач має право змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов.

Загальні процесуальні обов'язки сторін переважно зводяться до такого. Сторони зобов'язані добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами та дотримувати встановлений у судовому засіданні порядок, правила, які мають ритуальний характер (звернення до судді "Ваша честь" тощо).

Спеціальні процесуальні обов'язки сторін різні та залежать від конкретних процесуальних дій і стадій судового процесу. Так, позивач зобов'язаний вказати низку обов'язкових відомостей у позовній заяві та додати до позовної заяви потрібні документи. Відповідач має довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень тощо.

На практиці така класифікація не має принципового значення, проте вона використовується у спеціальній юридичній літературі.

Особливе правове значення для справи мають диспозитивні права сторін - відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди, зміна предмета або підстави позовних вимог.

Відмова від позову - диспозитивне право позивача, яке означає, що він відмовився від своєї матеріально-правової вимоги до відповідача, а значить, і від продовження процесу. У разі повної відмови від позову суд, відповідно до ч. 3 ст. 174 ЦПК, постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, що унеможливлює повторне звернення до суду між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Однак ця обставина (про закриття провадження) не позбавляє відповідача в цій справі на звернення до суду за вирішенням цього спору (ч. 3 ст. 206 ЦПК України). У разі часткової відмови від позову суд продовжує розгляд вимог, щодо яких позивач не заявив свою відмову. Відмова від позову можлива як у суді першої та другої інстанції, так і у касаційній інстанції. Відмова від позову, по суті, можлива й у виконавчому провадженні, коли стягувач відмовляється від стягнення.

Визнання позову - диспозитивне право відповідача, яке означає, що він визнає вимоги позивача до нього. Визнання позову може бути як повним, так і частковим. На відміну від розпорядчої дії позивача про відмову від позову, у разі його визнання процес продовжується, і щодо справи виносять рішення.

Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії процесу, що є важливим диспозитивним правом сторін. Мирова угода - це двосторонній договір, спрямований на врегулювання спору шляхом взаємних поступок, який укладається тільки між суб'єктами спірного правовідношення (позивач, відповідач, треті особи, які заявили самостійні вимоги на предмет спору).

На відміну від ЦПК 1963 року, ст. 31 Кодексу не містить застереження про те, що суд не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать законові або порушують чиїсь права або інтереси. По суті це означає, що сторони вільні у розпорядженні своїми диспозитивними правами, а вчинені ними дії з відмови у позові, визнання позову, укладення мирової угоди є обов'язковими для суду.

Предмет спору визначається позовними вимогами, які вказують у позовній заяві. Позивач має право протягом часу розгляду справи змінити предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог.

Ст. 4 нового ЦПК Франції вказує, що предмет судового спору визначається взаємними позовними вимогами сторін. Ці вимоги вказують у позовній заяві й у запереченнях проти позову. Далі вказується, що предмет судового спору може бути змінено у процесі розгляду справи, але за умови, що ці зміни мають достатній зв'язок з первісними вимогами. Отже, французьке законодавство визнає предметом позову вимоги сторін. Для практичного використання таке розуміння предмета позову простіше і доступніше.

На практиці виникає питання про те, в яких межах може бути змінено предмет позову, наскільки допустимою є заміна одних вимог іншими, не пов'язаними з первісними вимогами. На жаль, ст. 31 Кодексу 2004 р. не встановлює таких меж. Точніше, це питання врегульовано у Франції, де ставиться умова, що зміни предмета спору повинні мати достатній правовий зв'язок з первісними вимогами.

Правильно зауважує Верховний Суд України, що у разі зміни підстав і предмета вимог у процесі розгляду цивільної справи вони вважаються новими вимогами і мають бути оформлені письмовою заявою, згідно з правилами, які стосуються форми та змісту позовної заяви[5]. Ця позиція Верховного Суду, на мою думку, зберігає свою силу і для Кодексу 2004 р. Понад те, відповідач має мати право на відкладення розгляду справи у цьому випадку для підготовки та подання відповідних заперечень і доказів, що їх підтверджують. У цьому питанні заслуговує на увагу досвід господарських судів. Так, згідно з роз'ясненням Вищого господарського суду у випадку висунення позивачем додаткових, змінених чи нових вимог до відповідача останній вправі вимагати відкладення розгляду справи для подання відповідних доказів (п. 8 Роз'яснення від 10.12.96 № 02-5/422 "Про судове рішення")[6].

Вказівка Верховного Суду України на обов'язковий виклад зміни предмета або підстави позову заслуговує на те, щоб її було занесено безпосередньо до тексту Кодексу (наприклад, як окрему частину ст. 31 Кодексу).

Для потреб практичної діяльності адвоката, а також сторін велике значення має право зміни підстави чи предмета, а також збільшення або зменшення позовних вимог.

Позивач має право збільшити або зменшити позовні вимоги, тобто змінити обсяг пред'явлених позивачем матеріально-правових вимог. Розмір позовних вимог - це кількісна характеристика позовних вимог (наприклад, виражена у грошовій сумі). Згідно з ч. 3 ст. 80 ЦПК у разі збільшення розміру позовних вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення суду із відповідною заявою. Зрозуміло, що за відповідних обставин позивач може просити відстрочити або розстрочити платежі чи навіть звільнити його від сплати судового збору. Вживання у тексті статті розділового сполучника "або"[7] вказує на те, що змінювати можна або тільки підставу позову, або тільки предмет позову. Одночасна заміна і позову, і підстави означає не що інше, як подання іншого позову. Зміна підстави позову - це заміна позивачем конкретних фактів, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги новими фактами. Зміна предмета позову означає заміну однієї матеріально-правової вимоги іншою або доповнення позивачем первісних вимог новими. Відмова від позову полягає у знятті матеріально-правових вимог до відповідача. Позивач має право відмовитися від позову повністю або частково. "Змінювати предмет або підставу позову чи збільшувати розмір позовних вимог є диспозитивним правом позивача, яке він може використовувати протягом усього часу розгляду справи. Не має бути великої проблеми у разі зміни позивачем предмета чи підстави позову, оскільки він вправі це зробити лише в межах тих самих матеріально-правових відносин. Нові докази бувають потрібними за одночасної зміни предмета і підстави позову, проте на це позивач права не має, оскільки це є вже іншим позовом, який має заявлятися на загальних підставах. Тому приймати до розгляду в уже порушеній цивільній справі уточнення позову, в якому змінюються і предмет, і його підстава, не можна. Право змінити предмет або підставу веде до затягування розгляду справи. Все ж у разі зміни предмета чи підстави або збільшення позовних вимог виникає потреба в одержанні нових доказів. І ЦПК враховує таку можливість у ч. 2 ст. 191 ЦПК, згідно з якою суд оголошує перерву на час, потрібний для подання нових доказів.

Слід мати на увазі, що змінами, передбаченими Законом "Про судоустрій", позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. Однак тільки до початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов.