Розділ «На Рідні Землі»

Земля почала горіти під ногами.

Вже наступного дня розподілювали нас по всіх сотнях Запасного Полку. Для зрозуміння, додам, що роля Запасного Полку була дуже важлива. Це була частина, з якої вишколені стрільці поповняли бойовий стан фронтових частин і Запасний Полк мусів подбати, щоб всі роди зброї були вишколювані вміло і на час. Від цього полку по суті залежав бойовий стан цілої Дивізії, зокрема коли вона війшла в акцію на фронті. Добре зорганізований і першорядно вишколюваний Запасний Полк — це копальня золота для фронтової Дивізії. І це була власне наша роля.

Я, Михайло Вербицький, Максимець і Стеткевич попали до першої сотні і тільки що ми зголосились, вже прийшли накази з команди, що наступного дня, тобто 5 липня виїжджаємо до Галичини, щоб бути близько Дивізії. Ми прийшли до Запасного Полку із великими плянами, і ми з великим очікуванням зарядили першу збірку, щоб глянути, який то бойовий елемент ми тут маємо, елемент, що має підсилити Дивізію на фронті.

І ми витріщили наші великі очі. Запасний полк не був ще ніким вишколюваний. Він складався із рекрутів, що якраз прийшли з дому, із своїх рідних сіл і міст, все, що робило їх вояками, це тільки однострій. Вони не уміли обходитись з крісами, не уміли стріляти, не знали навіть основних елементів військової служби, не знали, як ставати на збірку, не уміли маршувати — хоч ходити кожний умів, і кожний ходив, куди його очі і охота несли. Це був наслідок німецького вагання в українській справі, вже навіть тоді, коли найдурніший німець бачив, що без великої допомоги німецька армія не втримає всіх своїх фронтів. Та впертість партійної адміністрації і її задурманений велико-німецький фанатизм не дозволяли їм усвідомити ситуацію і вони, як сліпі кролики, йшли в безодню, тягнучи за собою всю Европу. Вони лякались поставити бодай стотисячну українську армію і тому так помалу рекрутували українців до Дивізії, що сотні Запасного Полку стали існувати щойно на папері тоді, коли їх вже треба було мати вишколеними бойовими одиницями.

З розпачу хотілось плакати. Стоїть перед нами громада людей, чесних і охочих, але цивільних з душі і кости, а завтра нам треба їхати на фронт! Ми дивимось на них, вони дивляться на нас. У їх очах спершу цікавість, а потім помалу починають розуміти, що щось не так, що щось не до ладу і приглядаються нам уважніше, чекаючи слова якоїсь підтримки. Всі знають, що війна, всі знають, що завтра їдемо на фронт і всі знають, що вони нічого не вміють!

Пор. Вербицький подивився на мене, я на нього і не знаємо, що казати. Щоб сказати коротко, ми застали такий стан: майор Кляйнов був командантом цілого Запасного Полку і треба тут сказати, що він не зробив для полку нічого. Навіть сотні не були зорганізовані якслід. Сотенним першої сотні був німець, поручник, якого прізвища не тямлю, бо ми його в сотні майже ніколи не бачили. Від нікого ми не отримали жадних інструкцій і просто самі взялись до роботи, щоб навести порядок. Через німецьке недбальство ані Вербицький, ані Максимець, ані Стеткевич не отримали ще жадних військових ступнів і я, як молодший десятник мав найвищу ранґу в сотні! Сотня не була поділена на чоти і ми це зробили самі, розділивши між собою працю, наскільки пригадую так: я перебрав першу чоту, пор. Вербицький другу чоту, але коли йшлось репрезентувати сотню, я завжди передавав команду йому, він жеж був старшиною ще з першої світової війни, третю чоту перебрав Стеткевич, четверту Максимець і між собою ми склали плян підготовки сотні до дороги, вирішивши навчити їх того, що найконечніше потрібно, а решту доповнити в міру можливостей і часу. Вийшло так, що Запасний Полк був запасним тільки з назви і Дивізія жадного поповнення від нього очікувати не могла, бо цей полк потребував хоч три місяці часу, щоб перейти рекрутський вишкіл. А ми мали всього нецілу добу на те, щоб він виглядав хоч на військо, якщо вже ним не був. Це саме діялось в інших двох сотнях полку. І це все діялось під командою штурмбаннфюрера Кляйнова, який був командантом полку і, як пізніше виявилось, очікував від нього геройських подвигів в той час, коли рекрути полку не уміли тримати кріса в руках, не то ним орудувати, чи з нього якслід стріляти.

Не треба додавати, що той стан нас просто затривожив. Східній фронт був полем важкого іспиту для загартованих і найкраще вишколених частин, а посилати до акції на ньому громаду рекрутів було просто злочином. Але кому скаржитись? Куди? Раз не маєш своєї держави, не маєш на кого спертися, мій друже…

Розділивши чоти між себе, ми зразу ж взялися до праці. Говорю про досвід із своєю чотою, але таке саме діялось і по всіх інших. В зустрічі із рекрутами виявилось, що це виключно селянський елемент, який не знав ні слова з німецької мови, отже команда в цій мові була недоцільна. Такий елемент має також свої селянські навики, а перш всього свою селянську «філософію». Світ для селянина замикається між сходом і заходом сонця і між чотирьома порами року і все, що не вміщається в ці рамки, мусить бути «обмірковане». Вивчити такого рекрута прийняти і виконати наказ негайно, без надуми, можливо, але на це треба часу, треба з нього наперед вибити всі його привички і включити у спільну дію його військової одиниці, на один наказ, згідно із одною волею. Доглянув і я зразу, що мої рекрути дивляться на мене з резервом, а може й легковажно, вони ж не дурні і бачили також, що щось в полку «не штимує», коли їм кажуть їхати на фронт наступного дня, а вони ще не стріляли навіть із своїх новеньких крісів.

Але я перейшов вже військову школу і набув дещо із психіки підстаршини, що має до діла з новими людьми. Зробив я збірку своєї чоти, заглянув кожному в очі, і коли мав якесь завваження, робив його тільки тому дотичному рекрутові, знаючи, що всі інші слухають «і на вус мотають». Поставив я їх скоро на їх рекрутське місце і мій голос став для них новим дороговказом для всього, що треба було робити. Перше всього вирішив я спакувати чоту на дорогу і це саме робили мої товариші по своїх чотах і сотнях. Рекрут має небагато військового майна, але воно мусить були уміло спаковане в невеликий наплечник з телячої шкіри і все мусить там знайти собі вигідне місце. Зробив я коло навколо себе, розклав все рекрутське майно на одному коці і показав, як укладати «Б» однострій, дві пари білля, рушники, другу пару черевиків на горі під шкірою, Виряд рекрути дістали цілком новий і повний, німецьке постачання працювало добре, щось не «штимувало» тільки із майором Кляйновом і його командою. Запакував я один наплечник, потім другий і нарешті третій і селянські очі відкрились на незаперечну правду, шо в цей невеликий наплечник таки справді все може влізти і все має досить місця. Тоді показав я, як скручувати коци, а це вже таки морока, що вимагає сили в незаправлених до того пальцях. Але й цього навчив я їх і до вечора впорались ми з пакуванням. Моя чота і вся сотня виглядали як військо, якщо так глянути на них коротко і без великої уваги. Але вистачало дати їм найпростішу команду і зразу видно, що вони вчора зодягнулись в однострої. Тому моє командування мусіло завжди бути попереджене поясненнями.

— Слухайте хлопці, увага, я тепер говорю, замкни там дзюб, один з другим, увага. Як я подам команду «струнко» тоді кожний з вас…

Або:

— Слухайте хлопці, увага. Я не маю часу навчити вас махати крісом як у війську пристало, але не махайте собі бодай попід ніс, бо повибиваєш один одному зуби і як буде виглядати молодий хлоп без зубів, а?! Тримай кріс при нозі, ось так…

Як я згадав, ми впорались із пакуванням наплечників і виряду до вечора, але ніхто з нас вже не мав охоти починати ранком всього наново. Ніч випала тепла і суха, хлопці полягали спати просто на голі дошки, прикриті тонкими сінниками. Мушу зазначити, що день перед нашим від'їздом, під час коли, ми, чотири підстаршини порались із цілою сотнею, і коли в інших сотнях було майже так само, ані наш сотенний, німецький старшина ані Кляйнов навіть не показалися в сотні. Вони не дбали і до сьогодні не знаю, чому. Чи просто їм не хотілось воювати, чи може аж таку мали у собі пруську лють до іноземців, не знаю. Стверджую тільки факти, що хоч малі у своєму масштабі, мають все таки аналітичне значення для ролі Дивізії в складі німецької армії в 1944 році, на короткий час перед Бродами.

Ще перед нічлігом вспів я поділити чоту на рої і назначити ройовими здібніших на око стрільців і так само зробили мої товариші у своїх чотах. Коли вже сотня спала, ми всі чотири підстаршини зійшлись у своїй кімнаті і признались собі взаємно, що ми змучені, як після великої офензиви і не так може фізично, як психічно станувши перед нерозв'язаною проблемою переробити сотню рекрутів на сотню стрільців протягом кільканадцяти годин. Заки ми пішли спати, дістали ще приділ холодних харчів на два дні, тобто хліб, консерви, ковбасу.

Нічну службу мала третя сотня, в якій був мій вуйко, підпоручник польської армії, тепер очевидно без відзнак, Олександер X.

Спати ляг я з дуже мішаним почуванням і для себе особисто нічого так не бажав, як попасти назад у мою протипанцирну сотню, де я чувся між своїми товаришами як дома. Тим часом доля кинула мене між цих рекрутів і на своїх плечах відчув я тягар відповідальности за долю людей, які про себе у військових термінах думати не могли і не уміли. Так я і заснув.

Третя сотня збудила нас в п'ятій годині ранком, гострим свистком. Зірвались ми як з укропу, тож день виїзду. Самі помились, поголились, зодягнулись і розійшлись по чотах допильнувати хлопців. Снідання з чорної вівсяної кави, чорного хліба з куском марґарини пішло скоро, після снідання збірка з усім вирядом. Щойно тепер перший раз показався німецький командант сотні, якого я ще взагалі не бачив і з ним з'явився шпіс, теж німець, садист у службі і великий боягуз на фронті, як пізніше показалось, крім цього третій німець, старший стрілець, який завідував зброївнею сотні. Це був командний склад нашої сотні. Ані він не знав сотні, ані сотня не знала його. І так ми їхали на фронт. Так, як ми вже умовились, чоти перевели збірку і зголосили стан пор. Вербицькому, він перебрав команду над сотнею і зголосив стан німецькому сотенному. Той навіть не поздоровив сотні, а просто переказав пор. Вербицькому, який стояв перед ним в однострою без жадних відзнак, без жадної ранґи, повести сотню на польовий залізничний двірець, де звичайно вантажились військові відділи в дорогу. Він навіть не спитав Вербицького хто він такий і як це так, що він без відзнак командує чотою, в його ж власній сотні, в якій він був командантом! Я усвідомив, що ми здані цілком на себе самих і що ніякої команди ані допомоги від німців ми не маємо що й чекати. І мабуть вони думали те саме про нас, бо тримались окремо, групою, так наче б ми були вороги, а не союзники.

Перед відмаршем треба було дати сотні пару завваг.

— Слухайте, хлопці, як впаде команда «марш», виступайте лівою ногою, бо хто виступить правою, звихне собі ногу в кістці і не зможе маршувати. Пам'ятайте, лівою ногою! Голови тримайте догори, покажіть німакам, що ви українське військо і що вас війна ще не змучила! В маршу тримайте лінію і не губіть нічого із виряду! Зрозуміли?!