Розділ «В полоні»

Наступного дня, 12 травня 1945 року, в суботу дійшли ми до якоїсь малої місцевости, де вже стояла американська залога. Там здали ми нашу, дорого окуплену зброю… Розпрощався я із своїм Радомом. Взяв його від мене американець, присвоїв собі. Переможець…

Нашим старшинам залишили пістолі, бо такі, кажуть, є постанови женевської конвенції. Йшли ми через цю місцевість гусаком, як переможені, а переможці стояли обабіч дороги, жували ґуму, приглядались нам і говорили на нашу тему свої жарти, яких ніхто з нас, на жаль, а може на щастя, не розумів. Наприкінці цієї місцевости стояли військові кухні. Над ними знімались вгору клуби пари. Кожний переможений підходив туди і переможний кухар наливав йому в циновий кубок гарячого, солодкого какао, а переможний помічник кухаря видавав кожному по одній білій булці. В годині 8:20 ранком цього дня я здав свою зброю, в годині 8:40 випив перше американське какао. Перше мені не смакувало цілком, дуже смакувало зате це друге.

Наші німецькі товариші зброї десь в цій місцевості від нас відлучились. Хтось отримав вістку, що перед Радштадтом є табір полонених, сколений дротами і там саджаюсь всіх СС. Ми не знали, чи американці поінформовані достатньо про нас і ми не хотіли, щоб нас мішали з німецькими СС-ами, з якими ми не мали нічого спільного крім того, що вони тримали над нами команду. Щоб дістатись до Радштадту, але оминути цей табір, наші старшини після наради вирішили, що ми підемо всі через гори. Наші голови позадирались догори, на могутні Альпи, що сторожили нас з усіх боків. На вершках, що часом показувались з-поза хмаринок, виднів білий сніг. Високо, холера, дуже високо. Але зайшли ми далеко, чому не можемо зайти й високо…?

Ніхто нас не ескортував під час нашого маршу і ми ще дорогою дійшли до місцевості Сан Андре, відомої мені з оповідань мого батька, який був інтернований австрійцями під час першої світової війни, вивезений до Талергофу, а після звільнення мусів перебувати власне в Сан Андре, бо додому ще не вільно було вертатись. Однак в Сан Андре мій батько був вже вільний, а я йшов цим самим шляхом, щоб втратити волю. Куріозна ця доля і вередлива. Батько мав гарні спогади з Сан Андре, таких як він там було багато, вони ходили в Альпи на прогулянки, а я і мої товариші…? Ми не йшли на прогулянку, це певне. Погода прегарна, сонце ясне, весняне, вітрець подуває, небо чисте, або прибране баранчиками. В Сан Андре вийшли ми в гори. Спішитись нам не було чого, відпочивали часто, бо й важко йти так стрімко під гору. Цілий день дряпались ми вгору, та вгору. На узбіччях зустрічали німецькі гірські хатки, так звані «гюттен». Перед вечором зустріли кілька таких хаток разом і затримались там на нічліг. Вечором похолодніло, цеж високі гори, а ніч була таки добре холодна. Ми в більшості мали вже тільки літній виряд і не всі мали із собою коци. Але ми собі порадили, хто мав чим накритись взяв біля себе ще одного. Біля мене притулився якийсь стрілець, що мав на собі тільки легку, маскувальну уніформу. Так проспали ми ніч, дрижачи із холоду, хоч і притулені до себе. Раненько сонце принесло промінь оптимізму в наше буття. Поснідали, хто що мав, а було цього вже дуже мало, і ми подались дальше в гори. Біля полудня додряпались до висоти, на якій вже була межа вічного снігу. Сонце пече, сніг разить в очі, гарячо згори і холодно знизу. Поскидали ми блюзи і сорочки, йдемо, опалюючись до альпійського сонця, наче на курорті. Пополудні вийшли на верх нашої гори. Перед нами — чудо, не хочеться вірити очам, що за краєвид! Дещо вниз, під нами озеро, як зеркало, спокійне, чисте, маєстатичне. Сніг глибокий, аж йти важко по ньому. Зправа великим колесом облетів нас гірський орел. Наші коні ми залишили біля хаток, не брали їх із собою в сніги, для них заважко. Німецькі верховинці ними займуться, нема клопоту.

Постояли ми, подивляючи цей гірський краєвид, вдихуючи чисте гірське повітря і набираючись того образу на все життя. Хто зна, чи ще коли зможемо бачити Альпи та на такій висоті. Постояли, та почали сходити вниз. Переконався я тоді, що сходити з стрімких гір важче, як лізти вгору. Вкоротці побачили ми наслідки лявіни, що обсунулась тут, видно, коротко перед нашим приходом, Поламані ялиці і сосни ще були цілком свіжі, а далі цілий лісок молодих листкових дерев, що щойно пустили листя на нове життя. І вмерли. А ми вийшли живими із фронтів світової війни, війни, що вбила мільйони людей. Чи не повинні ми почувати себе щасливими…?

Повинні, але якось я не чувся таким. Ми не дійшли до нашої омріяної мети, ми йшли дальше і дальше від неї… На як довго?

Пізнім вечором дійшли ми до якоїсь місцевості і заночували, де хто знайшов собі місце, у хатах, стодолах, чи навіть на оборогах із сіном. Населення ставилось до нас толерантно. Ми не прийшли на окупацію, ми лише переходом. В цих довгих маршах мої ноги скривавились знов, рани роз'ятрились і хоч я обмивав їх холодною водою при кожній нагоді, ніяк не хотіли загоїтись. Я нераз закусував губи до болю, щоб настигнути за моїми товаришами.

У всьому марші ми втримали військову дисципліну. Перехід відбувався свобідно, але з приходом до якоїсь місцевости, ми творили військову одиницю, жадні вибрики не були дозволені, ми були ввічливі і чемні і можливо тому німці ставились до нас назагал добре, хоч вони цілком нас тут не потребували в додатку до своїх власних клопотів.

Наступного дня наші священики домовились з місцевим католицьким парохом і він відступив їм свою малу «кірху» на Богослуження. Обидва священики відправили по черзі Служби Божі, я послужив обидвом. Населення приглядалось нам цікаво, зворушене цим, звичайним для нас актом. Опісля поснідали хто що мав, а було того вже дуже мало, наші буйні запаси кінчались, як лід на гарячому сонці, та рушили в дальшу дорогу. Біля полудня дійшли ми до Радштадту і тут зустріли знов американців. Та ці вже нами зацікавились ближче. Це була їх військова поліція — МП — або як вони говорили між собою «емпі» і ці емпі спрямували нас до табору полонених, чемно, але рішуче. Це було в понеділок, 14 травня 1945 року.

Наш табір це просто була лука із кількома шопами, з яких одна мала навіть цілий дах і я в ній примістився на щастя для мене, бо вночі упав дощ і я не змок. Тут зустрів я Петра Батога, одинокого хлопця із Завадова, а було їх, наскільки собі пригадую, дванадцять. Харчів ми не отримали жадних, а ранком надще заряджено збірку і ми рушили в дальшу дорогу, без сніданку, доїдаючи скромні рештки останніх запасів. Я йшов вже голодний, бо нічого не мав, крім пару папіросок. Одною із них задурив свій голод. Починається для нас тепер тверде життя полонених. «Діти Твої на чужині…» писав Шевченко колись. Як він міг це знати вже тоді?

Маршували ми цілий день і під вечір дійшли до Ваґрайну. Тут емпі спрямували нас знов до «табору», тобто на луку із кількома шопами і одною порожньою хатиною. По дорозі до нас прилучились знов наші дивізійні німці, яких скерувала американська жандармерія сюди, бо вони належали до нас формально, не було ради. Вони із нашими старшинами зайняли хатину, а ми розійшлись по шопах. Наш табір — лука притикала до високої гори, а всі інші боки обливав бистрий, глибокий, гірський потік. Біля хати із старшинами американці поставили німця на варті, щоб ми не розбіглись. Помучені, голодні, полягали ми спати. Дух наш не стояв тоді дуже високо, хоч я здаю собі справу, що для історії я повинен писати, що ми тримали високо прапор боротьби і серця наші горіли вогнем боротьби… Може воно так і було з перспективи історії, але в той час ми були дуже змучені і дуже, дуже голодні.

Я примістився у малій шопці з п'ятьма такими ж змученими і голодними, як я сам. Під ногами тверда долівка, ні стебла соломи, ніч холодна, а тут нічим накритись, маршували ми і спали в наших одягах. Я зодягнувся у свій військовий плащ, щоб загрітись хоч трохи, під голову поклав хлібник, в якому були всі мої тодішні багатства: рушник і запасні шкарпетки, польова пляшка із водою, ніж, ложка і вилки та їдунка. Це все. Не доробився я на війні до нічого. Колись козаки вертались з походів на Синопу та Трапезунт в золотих оксамитах, ми з-під Фельдбаху вийшли без запасних сорочок. Тому то всі кажуть, що старі часи були кращі, як теперішні!

Хотів я дуже заснути, але шлунок не дозволив. Кишки почали грати марші, як на дефіляді. Був би з'їв коня з копитами, або бодай шкірку з чорного хліба, суху і тверду. Серед ночі попив я води, закурив папіроску. Потягнув два рази, погасив. Пів години пізніше закурив знов, потягнув і знов погасив. Так курив цілу ніч одну папіроску. Мав їх ще всього сім, а майбутнє перед нами хоч не рожеве, то напевно довге в безконечність. Так застав мене світанок. Піднявся я разом із всіма, пішов до потока помитись і помимо холоду вимився як треба, натерся рушником, аж тіло пашіло від холоду і руху, а голод в середині дослівно виривається з криком наверх. Зодягнувся і починаю ходити безцільно по луці, від групки до групки щоб якось час пройшов. Проходжу повз одної:

- Іване, я знаю аж тепер, що це таке чудо — каже один стрілець до іншого.

— А що таке? Та кожний знає, що є чудо.

— Дурний ти. Чудо було би, якби ми тепер дістали щось з'їсти!

Хтось докинув збоку:

— Дивись вгору, ціпе!

— А чого?