Розділ «На Рідні Землі»

— Хочеш — плач. Ти сам бачиш, як вони за нас дбають. Але то не всюди так. Я думаю, що наш Кляйнов, це спеціяльна птичка. Я думаю, що він нас ненавидить, я тільки хотів би знати чому. Бо ми йому жадної кривди не зробили. Він не міг постидатися 11-ою сотнею. Вона дала чи не найбільший відсоток старшин і підстаршин нашій Дивізії.

Я був надто змучений, щоб продовжувати розмову. Він ще говорив щось, коли я заснув.

Неділя, 16 липня. Це наша друга неділя під фронтом. Почалась, як і попередня, сніданком, чищенням зброї до обіду — і тут прийшла несподіванка. Перед самим обідом польова жандармерія привела до нас 150 рекрутів, ще в цивільному одязі. Обидва з Міськом пішли ми до них поговорити, оглянути. Дивимось, не рекрути це, о, ні. З лиця і постави видно, що ці хлопці вже нюхали порох. Скоро запримітили ми, що між ними є їхні старші, яких вони слухаються і відносяться до них з повагою. На наші звичайні питання відповідали уважно, чемно, але з резервою. Ми погуторили хвилину і залишили їх до наступного дня. Сьогодні вони мали вільне.

— Що ти думаєш? — питає Місько, коли ми йшли до нашої хати.

— Це наші хлопці з лісу.

— Але чому тоді… тут?

— Чи я знаю. Може УПА просто не може помістити всіх у себе?

Як я пізніше дізнався, так воно і було, УПА не могла затримати всіх змобілізованих чи добровольців і почала з приходом большевиків передавати зайвий людський матеріял до Дивізії, щоб врятувати його від большевицької бранки і від певної смерти без зброї на большевицькому фронті.

Наші німці тим часом розділили вже приділ, що ми його вчора привезли і в саду, біля школи зорганізувався «фестин». Ми перебрали службу в полудне, але щоб не виглядало занадто службово біля пива в бочках, ми залишили шеломи на картирі і повдягали шапки. Наші «спеціялісти» вже понабивали бочки з пивом, а на боці стрільці вже частувались горілкою «для гумору». Для наших нових рекрутів ми горілки не мали, але знайшли для них хліб і ковбасу та доступ до пива. Вся ця група трималась трохи окремо від решти, раз, що не зжита ще з іншими стрільцями, два, що ще в цивільних одягах і три, що вона просто трималась разом, не з нами.

Нарешті надійшов штурмбаннфюрер Кляйнов в оточенні свого штабу, який я щойно тоді побачив в повному складі. Там було кількох підпоручників-німців, між ними наш сотенний, шпіс і штурман. То, як треба було йти на вправи, як треба було зайнятись полком і його рекрутами, як треба було укласти пляни і військовий порядок, ми їх не бачили на лікарство, але як поставили в саду бочки з пивом, як привезли приділ ковбаси і хліба і горілки, тоді ми їх побачили у всім їх маєстаті. Не добре воно заповідається для полку з такою командою. Місько, як звичайно, був «вибраний» нами зголосити Кляйнову сотню на дозвіллі, Кляйнов зробив дуже військову міну і через мінуту оглядав ціле довкілля.

— Вайтер махен. Продовжувати — сказав і пішов в сторону першої бочки, дати початок. Там уже наливали до менажок, до горнят, хто що підставив. Цікава річ, що до цих річей не треба ніякого вишколу нікому. Все йде як по маслі само, ведене якимось вродженим інстинктом!

Раптом Кляйнов завернувся і підійшов до нас чотирьох українських підстаршин. Не то жартом, не то серйозно каже:

— Чому я не бачу на ваших нараменниках старшинських відзнак?

Вербицький зголосив йому, що ми не отримали жадного наказу в цій справі.

— Фердаммт. Шпіс уже має все і завтра маєте зголоситись до мене з нашивками, а тепер йдіть пити.

Я зголосив, що ми обидва з Вербицьким маємо службу, нехай п'ють інші, а ми вже обіллємо наші нашивки завтра. Ніхто з нас в цю хвилину не знав, що це завтра мало прийти аж через роки, але так воно в житті є. Ніхто нічого не знає наперед.

Кляйнов підсміхнувся своїм диявольським лицем і пішов забавлятись. Дивлюсь я на Міська і кажу:

— Добрий день, пане поручнику!

— А… добрий день, пане поручнику, також! — каже він і сміємось. — Такі у них порядки, якщо ідеться про нас. Про своїх вони дбають краще.

— А як ти хочеш? — кажу. — Щоб вони за нас дбали більше, як за себе самих?