Розділ «Словаччина»

Наїздились ми вже цими червоними вагонами по Европі. Бог його знає, старій, чи новій, але якось до кінця ще далеко, хоч здається, що він ось-ось за порогом.

Харчі отримали ми на три дні, гарячу каву дістаємо по-дорозі від сестер Червоного Хреста, які на кожній станції роздають воякам цей кип'яток, а часом ще й кохлю гарячої горохової зупи. Їдемо через територію колишньої Польщі, тепер Генерал-Губернаторство. Надворі вже добре холодно, але у вагонах тепло, маємо досить соломи і топимо вугіллям у маленьких печах. Вугілля «дістаємо» на кожній станції і до цього у нас виробились непогані специ. Їдемо без довших затримок, за вийнятком фронтових транспортів, і так собі парадуємо вздовж фронту. Переїхали Варшаву, або це, що з неї ще залишилось після повстання, яке закінчилось 2-го жовтня капітуляцією Армії Крайової з генералом Бор-Коморовським на чолі. Чули ми, що німці потрактували повстанців, як вояків із всіма військовими правами, але після капітуляції донищили Варшаву дорешти. Висадили в повітря навіть королівський замок і цим так би мовити, доконали того, що повинен був у свій час зробити ще Хмельницький. Може історія Европи була б покотилась кращим руслом. Минули ми Краків, переїхали граничний Тешин і затримались коротко в чеській Празі. Прага, як пуделочко. Знищень жадних не видно, люди добре зодягнуті, добре годовані, не видно по них війни, ломимо одного знищеного села, що набуло потім світової слави, як символ німецьких жорстокостей — Лідіце.

Ранком 19-ого листопаду ми вже на Словаччині. Тепер це самостійна була держава, президентом якої був о. д-р Йосип Тісо. По війні проживав він у баварському манастирі в Альтетінґу, звідкілля американці видали його большевикам, як коляборанта. Чехословацький суд засудив о. Тіса на смерть і екзекуцію виконано 18 квітня 1947 року. Та словацька прилюдна опінія по сьогодні уважає о. Тіса своїм великим патріотом. На всякий випадок о. Тісо спас Словаччину від багатьох воєнних нещасть своєю розумною політикою з Німеччиною та Мадярщиною, а на мою думку в цих воєнних обставинах він не міг нічого більше зробити. З наших вагонів ми могли бачити, як словаки везли на торг гуси, кури, телята, барани, навіть свині — тоді, коли назагал в Европі всі голодували.

Приїхали ми до Жіліни і після короткого постою перевезли нас до Турчанського Св. Мартіна. Тут ми виладувались і замаршували до якоїсь школи де вже було повно наших з Дивізії і то з різних частин. Тут зустрів я колеґу Боднарчука, який виліковував прострілений великий палець на нозі, казав, що прострелили його червоні партизани. Переспали ми ніч у цій школі і наступного дня мене вирядили із двадцятьма стрільцями до 14-ої сотні при 30-ому Полку у Великій Бичі. Я зрадів, що вертаюсь до своєї частини, розпрощався сердешно з «Бубцьом», який тепер проживає десь в Канаді, зібрав хлопців і чим-скоріше до своїх! Цим разом їхали ми особовими вагонами, переїхали знов Жіліну і в саму обідову пору приїхали на місце, де нас прямо скерували до якоїсь школи, в якій перебувала 13-та сотня Піхотніх Гармат — Інфантері Ґешіце. Входжу на чолі моєї двадцятки до середини і — напоровся на двох молодих старшин, а треба вам знати, що у війську молодих старшин треба так само оминати як закінних сестер зранку, або кота. Та що там, салютую і хочу голосити.

Підпоручник Филип Трач /«Сват»/, чотовий першої чоти 14/30 (14-ої сотні 30-го полку) та заступник сотенного.

— Ти свате, де тут взявся! — репетує до мене пор. Трач Теофіль і я дивлюсь, Трач! Другого старшини, що був в його товаристві таки ще не знав я тоді. Дивлюсь на їх нашивки, мають бордові обвідки, мусять бути з Протипанцирних, тобто з моєї зброї! Голошу таки, що стан 20 плюс один, службово приділені до сотні, приїхали із Східньої Прусії. Трач вислухав, дав спочинь, ми потиснули собі руки, він познайомив мене із другим старшиною, яким був ппор. Барабаш, тепер проживає в Европі. Він був з протилетунської артилерії, з «фляку», а що протипанцирним бракувало старшин, його приділили до нас, і він був чотовим другої чоти «коминярів», як ми називали чоту протипанцирних ракетниць «офенрор»-ів. Чотовим першої чоти і заступником сотенного був ппор. Трач, на вишколах ми його кликали Фільком. На цьому місці хочу коротко зупинитись над силюеткою ппор. Филипа Трача. Це вояк так би мовити від народження, незвичайно бойовий старшина, фанатично відданий військовій справі. Його військовий шлях був дещо відмінний від решти вояків нашої Дивізії. Ще як член нашого організованого підпілля, революціонер з душі проти чужого насилля, під час своїх студій в Берліні в роках 1940 і 1941 він перейшов таємні підстаршинські і старшинські вишколи, якими керував з рамени Організації полк. Побігущий при допомозі декількох досвідчених українських старшин із колишньої польської армії. Весною 1941 року ппор. Трач переїхав до Кракова, де мав формуватись український леґіон. З уваги на його першорядне знання німецької мови, Організація приділила його до групи 30-ти бойовиків, призначених на перекладачів для німецьких штабів на випадок війни проти Росії. На два дні перед початком війни ппор. Трач був призначений до штабу однієї із німецьких дивізій, де спочатку був помічником перекладача — німця, який походив із Шлеська і знав тільки поговірну польську мову. Трач взявся за справу серйозно, скоро опанував російську мову та став головним перекладачем при оперативному відділі штабу дивізії, а його «шефа» перенесено до господарського відділу цієї дивізії. Для молодого перекладача, який мав гаряче бажання стати експертом військового діла, відкрились великі можливості. Він пильно слідкував за тактичними та оперативними діями бойових одиниць, так «своїх» як і противника, як рівнож проковтував всякі військові інформації, що йому попадали в руки на письмі, чи то з німецької, чи з противної сторони фронту. Він став тихим учасником плянування війни і її окремих операцій, стараючись зрозуміти розгорнуті акції в аспекті дальших потягнень і відгадати можливі висліди, згідно із засадами, які він теоретично вивчив під керівництвом інструкторів таємних вишколів в Організації. Його позиція в центрі операцій цілої дивізії давала йому змогу набути першорядне знання прямо в джерелі практичного застосування і порівняти це з теоретичними даними, та справляти у своїй уяві одне або друге. Коли в 1943 році рознеслись чутки про можливість організації українського війська, Трач вніс прохання про перенесення до Дивізії і коли прибув до Нойгаммеру рекрутський вишкіл уже добігав до кінця. Склалось так, що до Нойгаммеру в суботу під вечір і його приділено до 1-ої вишкільної сотні. Наступного дня, в неділю ранком, коли сотня стояла вже на подвір'ї, сотенний, німець, викликав його з ряду і доручив відвести сотню на Богослуження.

«З почуттям гордости, — писав Трач, — що розривала груди, вийшов я перед сотню, в лавах якої стояли мої товариші із шкільної лавки та з інших життьових хвилин.»

— Увага, струнко! Право-руч!! — впала з його уст голосна і різка українська команда. Вояцькі лави, як за доторком чарівної палочки справно виконали наказ. Усміх заграв на молодих обличчях.

— Ніхт «руч», ніхт «руч»! — заверещав сотенний вимахуючи заперечливо руками, на очах всієї сотні і її підстаршин, німецьких вишкільників.

— Гір вір нур дойч коммандірт!!

Тут щойно Трач зрозумів те, що нам усім було вже добре відоме, а саме, що Дивізія ніби наша й не наша. І на жаль, він не мав щастя пережити з нами цих святочних хвилин, коли в пам'ятний день 25 квітня 1945 року Дивізія стала справді нашою в складі Української Національної Армії, складаючи присягу на вірність Українському Народові на руки генерала Павла Шандрука. В той час Трач перебував у шпиталі після його поранення на фронті.

Сотенний цієї сотні, до якої приділено мене і моїх 20 хлопців, ппор. Гансен — як мені пізніше розказував Трач, — був з Вермахту і до Дивізії приділено його з Франції, де він мав дуже «відповідальну» функцію, а саме був завідувачем військового бурделю, або як німці називали такий дім «пуф»-у. Таким то людським офіцерським матеріялом поповняли німці нашу Дивізію. В цивільному житті Гансен був «шаушпілером», тобто театральним артистом, актором. То було, на думку військових кол, видно, дуже подібне до того, що вони йому казали робити у Франції. Вислід був такий, що Гансен був всім, тільки не вояком. Він взагалі не цікавився сотнею і цілий тягар несли на собі її обидва українські старшини. Гансен дуже рідко ходив на вправи, бо завжди мав до полагодження «важливі справи», а якщо вже навіть і вийшов в поле, то залишав сотню на чотових, а сам відходив далеко набік, проходжувався і багато курив. Мав свою проблему, що, можливо, поклала п'ятно на його життя, був хворий на легені, лікарі заборонили йому курити, а він курив «ланцюхово», папіроску за папіроскою.

Після обіду розпреділили стрільців по чотах і роях, мене призначили до першої чоти, і другого роя. Застав я тут старих товаришів: леґіоніста Стаха і «Кінську Смерть» — Теслюка, а з нових Старика і двох, які ще не мали підстаршинських відзнак, хоч покінчили підстаршинську школу у поручника Дибка, але виконували вже функції підстаршин. Взагалі, мушу запримітити, що в Дивізії підвищення в ступнях проходили дуже помалу і з великими затримками, так, що майже кожний старшина і підстаршина виконував функцію, яка належала вищому ступневі. Шпісами наприклад були звичайні десятники, тоді коли ця функція згідно із реґуляміном німецької армії належала найвищому підстаршині, з німецька — штабсфельдфебелеві, по нашому — можливо — булавному. Те саме було із старшинами. Наприклад в Артилерійському Полку батеріями командували підпоручники, коли ця функція належала сотникам. Прізвища наших двох підстаршин без відзнак були: Заставний і Гриник. Склад нашої сотні був такий:

Перша чота: ппор. Ф. Трач, виряд: 2 гармати 3,7 см.

1-ий рій — дес. Євст. Ільницький.

2-ий рій — дес. Р. Лазурко.

3-ий рій — дес. Старик.

Друга чота: ппор. Теодор Барабаш, виряд: ракетниці.

1-ий рій — стр. Гриник.