Розділ «31 G — 6004949»

Provisional Co — 2021

P.W.E. # 24 Auerbach,

Munich. 13. B.

Адресу, куди карточка мала попасти, треба було писати дуже виразно, по змозі друкованим письмом. Я, на жаль, не скористався першою поштою, бо не мав жадної адреси, щоб кудись мою карточку скерувати. Знав я вже тоді, що мій старший брат, Клим, щасливо вирвався із старшинської школи біля Познаня, як большевики почали свою рішаючу офензиву на Берлін і мав би перебувати в домі своїх майбутніх тестів, чув я теж про сестру з ріднею, чув про вуйка, але не мав поняття, де вони точно знаходяться. Тому свою картку я відступив товаришеві.

Так прийшов вечір Першого Листопаду. Отець Левицький відправив спершу Службу Божу, потім Панахиду за Поляглих Героїв і сказав нам принагідну проповідь.

— Там, в Україні, ворог не дозволить відправити панахид за наших поляглих, тільки матері, жінки і сестри шепочуть молитви за їх душі… Неодна мати молиться в тишині своєї хати, за сина, про якого не мала вістки ще з цих днів, коли під Бродами ревіли гармати, коли її, часом одинокий, син, своїми грудьми заступив ворогові дальший шлях, у захист нашої Батьківщини… Молиться мати і вижидає: може він не загинув, може схоронить його Бог мені на старі літа, на потіху… Може прийде від нього вістка… а може він сам застукає у вікно серед ночі…

Отець говорив зворушливими словами, а мені самому жаль стало, коли думки прийшли на голову. Було в моїй родині нас п'ять братів, один згинув з рук польської боївки, невдовзі після свого весілля, прожив із молодою дружиною всього чотири тижні… Наймолодший був ще маленький, всього вісім років, а вже сирота, бо батько помер в 1939 році, з приходом большевиків. Одного з нас забрали в червону армію на долю і недолю і немає від нього і про нього вісток. Тепер нас залишилось двох, на чужині. Мій брат дякувати Богові, на волі, а я в полоні вже шість місяців і скільки з цих місяців я був голодний, до розпачу голодний? А волі як не видно, так не видно. Чому якось так склалось в цьому світі, що нашому народові припала така велика миска гіркої недолі…?

Не тільки попав я у задуму. Цього вечора у нашому таборі не чути було пісень, не чути було жартів. Кожен ходив сам із своїми думками…

Наступного дня, грім з ясного неба. Приїхала большевицька репатріяційна комісія і буде забирати совєтських громадян «на родіну». Сьогодні, з перспективи часу я і мої товариші згадуємо ці хвилини із поблажливим усміхом. Але тоді, коли в Німеччині діялись такі речі, як ось у Корнфельді, де насилу американські вояки вкидали людей на совєтські вантажні авта, настрої були інакші. Бувало, вся справа залежала дослівно від ступеня політичної зрілости або й гумору даного американського команданта. Часом також від його політичних переконань. Ми вже тоді чули, що в американській армії є комуністи і то на високих становищах. Ця вістка відібрала нам весь спокій. Тому, коли заряджено денну збірку, ми йшли на неї, як на розжарених вугільцях. Як я вже згадав перед тим, командантом нашого табору був американський поручник, віденець, який плавно говорив німецькою мовою. Збірка проходила, як звичайно, але вичувалось в повітрі напруження сотень нервових систем. Ми не мали часу приготовитися якнебудь до цієї відновленої небезпеки. Не вспіли порозумітися з іншими клітками, не вспіли виписати жадного меморандуму, не вспіли навіть порозумітись між собою, якслід. Побачимо, що буде і діятимемо відрухово, якщо діятимемо взагалі.

— Полонені! — озвався наш командант після перечислення, не давши наказу розійтись. — Як вам вже відомо, до системи наших таборів приїхала совєтська військова комісія, яка за згодою і порозумінням із американською окупаційною владою вишукує совєтських громадян та забирає їх під свою опіку, до повороту до Совєтського Союзу. Ця репатріяційна акція є одобрена Альянтськими цивільними та військовими чинниками. В зв'язку з цим, і на мене спадає відповідальність за долю евентуальних совєтських громадян в цьому таборі, під моєю командою. Хто з вас є совєтським громадянином, прошу виступити вперед!

Мовчанка. Ані одного відруху. Наші лави стоять, як статуї.

— Ще раз повторяю: хто з вас є совєтським громадянином, прошу виступити вперед!!

Ми, галичани, давно вже умовились, як маємо поводитись у відповіді на таке питання. Ми не були добровільно совєтськими громадянами, а позатим, західні Альянти не визнали окупації польських державних земель в 1939 році і тим самим не визнали правно совєтського громадянства, накинутого большевиками всьому населенню Західньої України, після горезвісного «визволення», та ще «єдинокровних братів». Але наші товариші-наддніпрянці, а їх було досить, мали важчу проблему. За всіми тодішніми законами та умовами, вони вважались совєтськими громадянами, і були зобов'язані вертатись до СССР. Та біда в тому, що ніхто з них не бажав туди їхати, в кожному разі ніхто в нашому таборі. На повторений заклик команданта знов ніхто не ворухнувся в наших лавах. Тоді наш український командант пояснив американському поручникові, що у нас немає ніяких совєтських громадян, що ми попали були під большевицьку окупацію тільки на підставі угоди Гітлера із Сталіном із серпня 1939 року і ця угода Альянтів не зобов'язує.

Наш американець виявив вдоволення на обличчі і розпустив нас по бараках. Ми гомоніли подіями, нерви не були у нас спокійні, бо ми знали большевиків і їх монгольську хитрість, супроти якої навіть західні Альянти часами були безборонні. І справді. Ще добре ми не розляглись, як свистки дижурних покликали нас знов на збірку. О, це вже погано. Значить, не обійдеться нам так легко. Наші східні брати переживали цю подію, видно було по їх обличчях. Ми старались їх заспокоїти, мовляв, силою вас з-посеред нашої маси не візьмуть, будьте доброї думки. Але й самі ми не знали, як оборонитись, коли б так прийшлось дійсно зустрітись із насиллям…

Ставши на збірці, ми запримітили біля таборової канцелярії трьох осібняків, бо інакше описати їх не можна, за їх виглядом і презентацією. Справді, зле мусіло бути в СССР, коли вже таких представників мусіли висилати закордон у військових і дипльоматичних місіях. Один із них був вже старший віком, на вид спокійний, майор совєтської армії, другий майор НКВД, що було пізнати по синій шапці і третій, цивільний, який чомусь нервувався, ламаючи в руках неспокійно куски якогось патичка. Дібрана трійця.

З канцелярії вийшов наш американський поручник, не звертаючи ніякої уваги на совєтчиків і станув перед нашим фронтом. Мимоволі у кожного з нас марсова міна, мимоволі плечі випростувались, мимоволі голови пішли вгору: ми стояли в обличчі небезпеки, хоч і без зброї, але це був бій і то дуже важливий бій, за людські душі.

— Полонені! — озвався американський командант. — Я представив Совєтській Комісії вашу відповідь, але, на превеликий жаль, вони ані мені, ані вам не вірять і бажають з вами особисто говорити. Прошу дати мені доброго перекладача!

Наш таборовий перекладач виступив з ряду, не пам'ятаю, на жаль його прізвища. Американець покликав його до себе і тоді підійшли до нас совєтські представники. Тільки майор армії залишився позаду, так, неначе його це все не обходило взагалі. Енкаведист в однострою майора підступив ближче до нас, дуже певним кроком, з міною великої державної серйозности на обличчі, а цивільний пристанув біля нашого перекладача. Американський поручник не випускав команди з рук і нам це сподобалось. Він і перший забрав слово. Говорив голосно, так, що ми всі чули цілком добре. На площині тиша, хоч маком сій. Звернувшись до перекладача, а вживаючи голосу, що його чули останні кінці наших лав, американський поручник хотів нам доказати, що жадних довірочних комбінацій тут не буде.

— Скажіть совєтському представникові, що я тут є командантом табору і маю право видавати накази. Скажіть йому, що я дозволяю говорити до полонених, дозволяю намовляти і аґітувати, але не дозволяю погрожувати, Перекажіть кожне слово.