Розділ «На Рідні Землі»

— Так є, пане десятнику!

— Ну, побачимо. Сотня, увага… струнко! Хай вас чорт забере, як горох по стіні! — Як я кажу «увага» то нашпануйте свою увагу, а як я гукну «струнко», то так якби вас грім підірвав, усі в один раз! Увага… струнко! Ну, вже трохи ліпше, але ще є між вами рекрути, нема що казати, спочинь. Увага… струнко!!

Покрутив я головою, нема ради, на все у війську треба часу. А того часу не мали ні ми тут, ні Україна там.

— Напрям прямо… ходом — руш!! Ліва, два, три, штири, ліва! Ліва! Гей, ти, кучерявий, не чуєш?! Ліва! Ліва!!

Через якісь три-чотири мінути вдалось перейти на один крок і вже сотня маршувала. Ритм маршу сам вкладається у душу і тільки якась спеціяльна оферма може йти не під такт цілого відділу. Були й такі, але ми не мали тепер для них часу.

— Хлопці, пісня! «Не тужи дівчинооо…! Не плач Українооо…!!

Підхопили, заспівали. Поглянув я на них трохи іншими очима. Думаю, мусіло ОУН працювати по їх селах, коли вони цю пісню знають. Може й не такі нездарні вони, як виглядають?

Німаки повитріщували очі, вчувши пісню, побачивши марш, але не сказали нічого. А ми маршуємо, як за добрих часів. Між стрічками пісні команда: три, чотири! — і нова стрічка. А потім від початку. Пісня єднає стрільців і співаючи, вони переживають може вперше почуття своєї єдности, своєї сили і енерґії.

Примаршували ми на станцію. Ще по дорозі повчав я, що я скомандую «стій» на праву ногу і тоді лівою треба ще зробити короткий крок, праву дотягнути і стояти як мур, не рухатись, доки не впаде команда спочинь. «Спочинь» не значить, що всі мають розлізтися по усюдах, тільки всі можуть свобідніше стояти в рядах і тоді вільно навіть тихо говорити між собою.

На станції показалося, що хлопці хочуть слухати моїх наказів, тільки ще не знають як це зробити. Без сумніву, вони станули, коли до нормальної команди я додав ще:

— Стій і не рухайся, один з другим!! — але команду «спочинь» я таки злякався дати, бо усвідомив, що вони розійдуться по цілій станції і я їх за годину не позбираю докупи. На щастя вагони вже на нас чекали, червоні, вантажні вагони, нормальний засіб транспорту військ в Европі. Вагонів було досить, відрахував я по тридцять стрільців на вагон і наказав, що злізти з вагонів без дозволу не можна нікому, навіть мені самому.

— А хто вам дасть дозвіл, пане десятнику? — питає якийсь мудрагель.

— Ти не філософуй багато, прийде час, побачиш.

Німці зайняли для себе одинокий особовий вагон на початку поїзду і це називався «командний вагон». В дальші вагони заладували ми вози, польові кухні і коні, повизначували варти між собою і яко-тако наладнали це все, що належало робити старшинам і ще яким двадцять підстаршинам, яких нам бракувало, i зважте, нам кажуть, що ми їдемо на фронт. Хто там буде нами командувати, я не знаю. Божа воля. Хлопці про це не здають собі справи. Вони раді, що їдуть, та ще й на рідні землі. Ще заки поїзд рушив завели пісню і так на переміну, вагон за вагоном, часом в змаганні, часом у згоді виспівували в дорозі, доки змучення і ніч не взяли над ними верх. Без жалю залишив я Нойгаммер, але не без страху. Точного призначення транспорту не знаємо, це військова таємниця, досить, що команда знає. А може й вона не знає, хто знає?

Тут і там поїзд робив постої, часом на малих станціях, часом просто в полі. Користались ми цими нагодами для всіх потреб, звичайно, військо. На станціях заборонено було сходити з вагонів, тільки за дозволом і під проводом підстаршини, заборонено було розмовляти з цивільними. Ми скоро вже в'їхали на польську територію, переїхали Тарнів, в'їхали на українські землі, Ярослав минули під ясним сонцем і тепер поїзд почав частіше приставати в полях, найдовше під Перемишлем. Нарешті переїхали срібнолентий Сян, переїхали Перемишль, задержались в Городку, щоб пропустити якісь довжезні транспорти і нарешті затримались якийсь час під Львовом. Місто скупане в заходячому сонці і на його вид тільки серце б'ється: наш Львів. Тисячі мешканців там сплять і не знають, що під містом стоїть дивізійний транспорт. Але поїзд рушив далі, минув Львів і затримався в Красному. Це була п'ятниця, 7 липня, ми були повні два дні в дорозі. Тільки стало сутеніти, прийшов наказ розладовуватися. Від цього моменту до самого кінця я весь час мав враження, що всі накази приходять до нас так, наче б ми були вишколеною бойовою частиною! Ніхто не знає, або не рахується з цим, що ми маємо сирого рекрута, зодягнутого у військовий однострій, цивіля в однострою! Щось десь там нагорі не в порядку. Хтось десь мусів скласти фальшивий рапорт про стан нашого полку, коли такі суто військові накази приходять без найменшого попередження. Хто був при війську, той може собі уявити, що значить заладувати або виладувати з вагонів сотні цивільних, не привчених до автоматичної дисципліни, до тишини, до раціонального, військового думання до швидкої, контрольованої акції. Одна чота большевиків могла розбити наш полк в пух і прах. Ми ще не знали добре, де ми є, але нас повідомили — з другого боку фронту. Під час того «маскенбалю» з виладовуванням надлетів несподівано совєтський літак, хоч спочатку, в темряві, ми не знали, що це совєтський, скинув кільканадцять лямпіонів на легкопадах, якими освітив цілу околицю як у білий день і щоб нас поздоровити з приїздом на фронт, скинув кілька малих бомб, на щастя далеко в полі, без жадної шкоди для нас — але не без порядної паніки. Жадна вишколена військова частина від одного літака не втрачає голови, але цивільні громадяни до цього тільки й здібні. Правда, повздовж залізничного шляху викопані були глибокі рови, та після кількох порядних дощів вони наповнились водою і туди пострибали наші рекрути у повному виряді з наплечниками. Хто мав щастя попасти у плиткий рів, тому пів біди, але раптом чуємо всі розпучливий крик:

— Рятуйте! Рятуйте!!

Не на жарти так хтось кричить. Ми обидва з Міськом /пор. Вербицьким/ кинулись туди, думали, що ранений, а це наш стрілець не може видістатись з глибокого рова і топиться під тягарем свого виряду. Витягнули ми його з рова, добрий лик горілки з польової пляшки і все гаразд. Совєтський літак, як ми його прозвали «кукурудзяник», відлетів, гордий із свого вчинку, напевно із звітом, що «героїчним подвигом знищив дощенту нацистську військову частину у прифронтовій полосі», але з такої частини, як наша, фронт і так не багато мав би потіхи, нема де правди діти. Після налету знайшлись також наші німці, підозріло мокрі у своїх парадних одностроях і після довшого торгу ми довідались, що перша сотня закватирує в селі Куткори і що там теж закватирує майор Кляйнов, наш вічно невдоволений командир. Із села ми були вдоволені, із Кляйнова менше, але нехай це залишиться між нами.

Залишивши станцію, рушили ми маршовою колоною до села, віддаленого яких три-чотири кілометри від станції, Звичайно, військовий порядок вимагає, щоб кожна військова частина вислала перед собою квартирмайстрів /«форкоммандо»/ яких завданням є приготовити дану місцевість на прихід військової частини і дану частину на прихід у місцевість. Такі квартирмайстри виписують крейдою на дверях кожного дому, чи приміщення, скільки людей має там спати, скільки коней до якої стайні і складають плян рисунковий і писаний, який служить підставою до розташування, а в разі алярму команда такої частини знає де є її люди і як розположені. На жаль, наша команда не подумала про це і ми прийшли до села, як то кажеться, на порожнє. Селяне вже частинно спали, ми мусіли будити їх серед ночі, собаки почали брехати, тут і там діти стали плакати. Немає сумніву, що на рідних землях. Ціла наша команда поїхала своїми автами, які ми їм виладували з поїзду, і як ми прийшли в село, вони вже спали, ми навіть не знали де. На площі серед села наша сотня пристанула. З одного боку відкрили ми шкільний будинок, з другого боку будівлі якогось просторого фільварку. Розділили ми сотню на дві частини, більшу післали до фільварку, а меншу до школи. Для наших стрільців це був кінець дня. Решту вони зробили собі самі, познаходили місця до спання і сотня захропіла, разом з кіньми, А ми, чотири підстаршини, щойно тепер стали думати, як нам цю ніч перебути. Правда, ми між своїм населенням, але це війна і ми близько якогось фронту, хоч ніхто з нас не знав наскільки. Треба поставити стійки біля возів з припасами, стійку біля кватири наших німецьких командирів, щоб їх не украли нам серед ночі, стійки на обох випадах дороги із села, щоб ніхто нас не заскочив під час сну. Місько взяв на себе стійки, я вирішив піти на стежу, сам один, із крісом на плечах і револьвером в долоні. Обійшов я мирне село, заспокоїв собак, що хвилювались на припонах, зачуваючи, щось не таке, як свого господаря, почислив я зорі на небі, ствердив, що жадної не бракує і вернувся до центру села. Стійки вже стояли, хоч я не дуже певний, що вони знали, що робити на випадок якоїсь біди і я також поклався спати в цій сільській школі, на двох твердих лавках, з наплечником під головою, загорнувшись в коц.

Ранком збірка, трохи крику, що завжди у війську помагає і хлопці повмивались у навколішніх криницях, кухня зварила вівсяну, чи там ячмінну каву, роздала по кусневі хліба і після сніданку стали ми господарити навколо себе, Перше всього показалось, що зараз же навколо площі є кілька вільних хат по польських кольоністах, які «добровільно» виїхали до корінної Польщі, після того, як польські боївки стали пускати з димом українські села на Волині і Підляшші. Селяни розказували нам пізніше багато про цю сумну ділянку наших «добросусідських» взаємин із поляками. Ніде правди діти, не маємо ми спокою від наших сусідів. Якісь у них хворі амбіції, не можуть всидіти на своїх землях, сверблять їх руки за чужим і то так поляків, як і росіян. Бог його знає, чи дамо ми їм колись по цих руках так, як вони на це заслужили за останні сотні років. Великий ми народ числом, та бракує нам основних елементів великих націй: солідарности і абсолютної віри у свій провід. Доки ми цього не навчимось, будуть москалі панувати в Київі, а хто зна, чи й не поляки у Львові.

Розмістили ми тепер всю сотню по цих хатах і я був з того дуже вдоволений, бо сотня була вкупі, а це завжди добре у непевній ситуації. Одну тільки мою чоту залишили ми в школі і призначили одну клясу на нічліг для нас, чотирьох підстаршин.