Розділ «На Рідні Землі»

Перед полуднем прийшов директор школи, пронюхавши здалека, що це спокійна військова частина і став ремствувати ламаною німецькою мовою, що то школа, що вона йому потрібна, що в канцелярії є різні акти і приладдя, що військо все це понищить, а село збудувало школу із великим накладом власних коштів, і так далі і так далі.

Коли вже мені було цього досить, я зупинив його чемно і до того українською мовою, признався, що я також учитель за професією і знаю, як треба поводитися у шкільному будинку і заспокоїв його, що школі не станеться від нас найменша кривда. Канцелярію нехай він собі замкне на ключ, а в зайнятих нами кімнатах ми будемо тримати порядок.

Директор заспокоївся, йому помилково сказали, що це німці зайняли школу, а він не дуже німців любив, як зрештою кожний з нас. Сам він був людиною старшого віку, поважний і статочний. Виявив мені стільки довіря, що залишив ключ від канцелярії зі мною і поручив шкільну бібліотеку, в якій були також його власні книжки. Якщо матиму час, можу користуватись нею досхочу. На жаль, цього вільного часу я мав дуже мало і тільки ночами, коли не міг спати, прочитав при свічці одну книжку, в польській мові «Курєр царскі». Мої товариші також щось там попрочитували, але загалом на літературу не мали часу. «Inter arma silent musae».

З'явився наш сотенний. Пішов я з ним показати йому розташування сотні. Показав, де люди, де вози, де коні і кухня. Не сказав він ні слова, ні не скартав, ні не похвалив. Мав я враження, що його це не цікавило ані трохи. Здається, що свою присутність при нашій сотні він уважав за цілком випадкове і дуже для себе небажане явище. Пішов, як і прийшов.

У складі 1-ої сотні знаходився тоді 15-річний стрілець Роман Андрушко, тепер дириґент хору в Чікаґо.

Дивувало нас всіх дуже, що майор Кляйнов не виявляв найменшого зацікавлення долею полку, який був під його командою. Він не цікавився ані вишколом полку, ані його людським станом, взагалі нічим. Тут і там часом показався відібрати звіт і повести злющим оком по фронті полку. Він не знав навіть, яку зброю полк має і як нею орудує, якщо взагалі. Вся журба за долю цього полку впала на плечі українських підстаршин.

Вечором появився шпіс і зробив вечірню «відправу». Полягала вона на тому, що він верещав весь час без найменшої до того причини і вичерпавши свою енерґію, забрався до своєї хати, наказавши біля неї поставити стійку. Цього вже було мені трохи забагато. Я вже шпісів бачив і я знав, чи вони мали за що кричати, чи ні. Пішов я за ним, щоб спитати його на розум, що це все має значити. Стукав я, стукав, він з хати не озивався, думаю, що мав щось доброго до пиття і користався цим досить обильно. Махнув я рукою і пішов геть. Це була субота, 8-го липня. Сьогодні в нашій сотні нічна служба припала на Стеткевича і Максимця, а ми з Міськом пішли спати, вперше за тридцять шість годин.

В неділю ранком перевели ми звичайну збірку і зарядили чищення зброї. Шпіс вийшов із своєї хати, прийняв звіт, але не вмішувався до наших розпоряджень. Може був радий, що не він мусить клопотатися цим всім. Чищення зброї перевели обидва наші товариші, бо це ще була їх служба, а ми з Міськом пішли до церкви, коли задзвонили дзвони на Богослуження. Народ посунув з цілого села одною лавою. Церковця була невеличка, але село було горде за неї, само собі її збудувало. Показалось, що тут був церковний хор, співали досить гарно, як на сільські сили і втиснувшись до середини, вислухали ми цілу Службу Божу. Після Богослуження познайомились ми із стареньким священиком, погуторили і вирішили відвідати директора школи, У нього було кілька осіб, місцевих, сільських інтеліґентів, але з нашим приходом розмови вірвались. Може ці люди не мали до нас довіря, може лякались приходу большевиків, які вже дійшли до Бродів і не хотіли мати за собою «контактів» із Дивізією, досить, що ми зморозили товариство нашою присутністю і усвідомивши це, ми розпрощались та вийшли. Пригадую, що мене заболіло це все і я думав тоді: цікаво, як в інших народів? Чи там також відрікаються своїх в обличчі ворога, щоб йому приподобатись…?! Спеціяльно у цих народів, що мають свої держави…

З полудня ми з Міськом перебрали 24-годинну службу до понеділка, до полудня. Сотня почистила зброю і вивчила трохи орудування крісами, після обіду дістала вільне, до вечора. Коли стемніло, я взяв двох стрільців і пішов з ними на стежу. Ніхто нам цього не наказував робити, але мені здавалося, що це було конечне із-за браку всякого чіткого зв'язку з іншими військовими частинами. Як звичайно, обійшли ми село навколо, заглянувши в кожний бік на віддаль може з двох кілометрів від села, в околичні поля і вертаючись, пізно вночі, запримітили світло в одній із хат, з краю села. Цікаво, що там робиться в таку пізну пору, коли селяни звичайно сплять вже здоровим сном. Не знаючи, що можемо застати, розглянули хату спершу навколо, нічого, все в порядку, тоді стукаємо до дверей. Відкривають нам, ми входимо до середини, в шеломах, при повній зброї, а хата повна молоді! Все застигло на наш вид. Бачу якусь старшу людину між ними, дивлюсь на неї, а вона блідне. Думали, що ми німці. «Добрий вечір! — кажу. — Що таке у вас, свято?! Віддих полегші перейшов хатою. Всі усміхаються, а дівчата вже таки сердешно. Пояснюють, що оце готують молоду до шлюбу на завтра. Навколо війна, думаю, а вони молоду до шлюбу готують! От і життя!

— Це гарно, але вам треба вікна краще заслонити, навколо ж повно війська та й фронт недалеко.

Батько й мати молодої приступають до нас, просять до закуски, бо не добре такій хаті, з якої гості виходять ненагодовані. Моїм хлопцям очі світяться. Наказав я поскидати шеломи, скинув і свій і вже не так службово сіли ми неначе почесні гості за столом до миски вареників із сметаною, а всі припрошують і дивляться на нас, як на яких героїв. З'явилась і пляшка доброї горілки і дуже смачна, вуджена ковбаса. Давно ми так не святкували. Посиділи ми так годину, погуторили, побажали молодій всього найкращого на новій дорозі життя, надягнули шеломи і розпрощавшись, вийшли дальше на обхід села. А навколо нас тихо, тільки десь-не-десь гавкне собака зпросоння. Небо чисте, повне зір, повітря свіже, від поля тягне запахом конюшини, тільки жий і забудь про війну. Але десь високо і далеко гудять летунські мотори, а над Львовом видно світла прожекторів, бігають по небі довгими мітлами, вишукуючи ворожі літаки.

На сході небо почало бліднути, заповідався новий світанок.

Пор. Вербицький розбудив сотню гострим свистком, по-військовому, ми всі йому помогли, щоб дати хлопцям зрозуміти, що хоч ми живемо серед цивільного населення, але ми військо протягом всіх двадцять чотирьох годин на добу, кухня видала сніданок, до якого вже кожний зумів додати щось свого власного, роздобутого на селі таким чи іншим способом — але леґально, за гроші — і під час сніданку ми зложили плян вправ. Навчити наш Запасний Полк всього військового ремесла не було як, ми не знали, скільки в нас часу, тому вирішили ми вчити їх найпотрібніших польових вправ, а муштру звести тільки до конечности при вимаршу на вправи і повороті з них до села. Як звичайно були у нас ріжниці думок, що найбільше в полі потрібне, але ми скоро погодились між собою, що шкода втрачати час на довгі дискусії, краще вивести сотню в поле і там додумуватися, що може найбільше придатися рекрутові, якого без жадного вишколу привезли під самий фронт та ще й у такій війні, як оця, на Сході. Із всього, що ми досі чули і знали, це була безжалісна війна, в якій обидві сторони не визнавали жадної Женевської Конвенції, не визнавали навіть примітивних елементів гуманности, хіба що поодинокі командири з одного чи другого боку хотіли її застосувати на своїх відтинках. Та завзятість і кровожадність пімсти найчастіше виключала такі можливості, а роз'ятрені пропаґандою війська не дбали вже про ніщо, тільки про наге життя, про своє власне спасіння. Поранені найчастіше були засуджені на смерть, тому, що санітети не мали права показатись на полі, до них стріляли з обидвох сторін, про це нам розказували німецькі вояки, з якими ми зустрічались при ріжних нагодах, часто поранені большевики стріляли до санітетів. Спочатку нам не хотілось вірити в це все, але коли всі однаково говорять, то в тому мусить бути бодай зерно правди.

Не питаючи в нікого про якінебудь пляни на цей день, бо й не було в кого питати, ми самі після сніданку зарядили збірку сотні із вирядом та зброєю, на нашу вимогу збройовий німець роздав нам по два магазинки сліпих патронів, які приїхали з нами аж під фронт, стрільці заклали патрони до набійниць, ми перевели контролю, чи котрий з них не умудрився набити свого кріса і чота за чотою «напрям прямо, ходом руш!» за село, на велике пасовище, на вправи. Наш сотенний тільки заглянув крізь вікно, шпіс ще спав, ніхто не цікавився, що ми робимо із сотнею, Кляйнова ми й не бачили вже півтора доби. Сотня здана була на нас, чотирьох підстаршин і ми на неї, на невишколених рекрутів.

— Пісня!

На всіх порогах хат, на всіх плотах стоять люди і усміхаються. Сотня співає українську пісню, дівчата аж очима завертають, а діти йдуть із нами, поруч, напереді, позаду, заглядаючи нам в очі розсміяними личками, стараючись тримати з нами довгий, вояцький крок і не впасти під ноги. За сотнею курява, сільські дороги, очевидно, не асфальтовані, як в Голяндії, чи в Німеччині. Так вийшли ми в поле. Дітвора посідала громадками навколо нас, виглядає, що ми ніби гагілки хочемо завести. Тут і там хтось із старших підійде, пристане та дивиться. А діти зразу ж:

— Вуйку, вуйку, це наше, українське військо!! Коли згадую сьогодні ці хвилини, мимоволі ще тепер пам'ятаю цей подих тепла біля серця. Це ж наша Україна, не асфальтована, не загосподарена, як західні країни, бо вже триста років з неї шкуру деруть, крадуть що можуть всі, хто тільки має силу тримати нас в неволі, але це наша земля, наш нарід ось тут, навколо нас, наші діти, що ростуть на нових українців, на майбутнє, не знаючи, що воно їм принесе. Чи принесе їм волю…?

На полі кожний з нас взяв свою чоту і так, як ми умовились, стали вправляти з хлопцями розстрільну, з маршу, з постою, марш гусаком, падання ниць і тепер не для паради, тільки справді, з поясненнями чому і як падати, щоб якнайскоріше зникнути з поля стрілу, зокрема при кулеметному вогні або під артилерійським обстрілом. Хлопці хотіли навчитись, це я вичув зразу і наука йшла скоро. Тільки нам бракувало часу на те, щоб це все зробити автоматичною дією, яку вояк виконує просто без надуми, а думку свою звертає вже тоді на тактичне використання терену і зокрема своєї позиції чи потребу її зміни. І крім цього, як їх навчити робити це все спокійно, не нервово, коли до цього не було на то місяців, але може навіть днів часу. Вправляли до полудня, а тоді відмаршували на обід. Хлопці були змучені, але ми, підстаршини, що весь час на ногах, чули таки добре наші кости.

Підійшов я до Міська і кажу:

— Знаєш, якось дивно, але ми не маємо жадного зв'язку з Дивізією. Ані ми не знаємо де вона є, ані що з нею діється.