Розділ «На Рідні Землі»

— Хто тобі казав, що вони наші? — питаю боком. — Наші є в Дивізії.

— Та я то розумію, але вони також наші…

— Та й я то розумію, що вони наші, але вони не наші. А що, вони не мають що їсти? Кожному одному дівка несе до лісу, що може.

Мій стрілець усміхнувся.

— Та то воно так, але ми маємо всяке добро на возах. Якби вони нас зустріли, то напевно захочуть забрати.

— Якщо вони нас зустрінуть, тоді будемо думати й говорити, а тепер не мороч мені голови і пильнуй свого воза.

— Так є, пане десятнику.

І пішов. А я знов своє думаю; а що, якби так дійсно їх біда наднесла впоперек моєї дороги? Треба буде поділитись з ними на розум, нема ради. Якби було можна, був би взяв двадцять підвод і набрав всього подвійно. Якби в магазині видали! Німці рахують все точно, я й так дивуюсь, що докинули там дещо.

Але якось доїхали ми до Буська ще за дня і заїхали до бровару по пиво. Бровар під нашою контролею, без найменших церемоній вкинули мені вісім бочок пива, поналивали кожному з нас, разом з візниками по доброму боклагу і ми далі в дорогу. І що ближче додому, то чоловік більше неспокійний. І так переїжджаючи полем, десь в половині дороги між Буськом а Куткором, доглянув я далеко під лісом людські постаті. Не були це косарі, ані селяни. Темні однострої і стояли групою, придивляючись нам. Не сказав я нічого нікому, їдемо просто, коли я глянув через хвилину, постаті зникли.

До Куткора заїхали ми вже вечором і затаборили всі вози в саді, біля хати Кляйнова та поставили сильні стійки. Селяни з кіньми пішли спати, вози мали вони собі відібрати завтра, в неділю. Зголосив я шпісові наш приділ і передав всі папери, забрав свої екстра пляшки і пішов спати змучений.

Це була субота, 15 липня, 1944 року.

Полагодивши всі справи, змучений, нарешті пішов я на свою квартиру. Місько ще не спав, чекав на мене і на новості, я розказав йому, як нам їхалося, що ми привезли, він пригадав мені, що завтра сполудня ми переймаємо службу, а в понеділок ранком ідемо з сотнею в поле стріляти — сліпими набоями.

— Сліпими набоями…?

— Наказ команди. Набої маємо забрати завтра в полудне, щоб не будити ранком в понеділок штурмана, бо він хоче спати.

Я подивився на нього.

— Скажи мені, Міську, чи вони взагалі дбають, щоб той Запасний Полк чогось навчився?

— Ти маєш вищу ранґу за мене, ти повинен знати — сміється він.

— Хай їх шляк трафить. Доки ми будемо стріляти сліпаками?

— Доки не виграємо війни.

— Ет, тобі жарти в голові.