Розділ «Австро — Угорський кордон»

Вирушивши з Велян обезпеченим маршем ми маршували цілий день, з короткими тільки відпочинками і заночували недалеко Марбурґу. Дехто з нас оглянувся на марші за себе, на Словенію і її розбитий на різні групи народ. Ми залишили там могилу і Бог тільки знає, скільки таких могил ми ще залишимо на мапі Европи та світу, заки прийдемо додому.

Марш був важкий. Не всі з нас мали добру обуву, а магазини були порожні. Позатим ми вже мали досвід з офіційними харчами на німецькій території. Харчі для нас ставали дуже важливим питанням і велика частина уваги сотні була присвячена цій справі. Наша сотня ночувала серед залишених на поталу будинків, частинно спалених бомбами, але хлопці зуміли знайти закопані дві бочки смальцю і в якійсь недопаленій стодолі мішок яблук. Це були наші перші трофеї на новому марші. Наступного дня ранком рушили ми в дальшу дорогу, на північ і біля полудня дійшли до Марбурґу. Тут ми затримались в якійсь цегольні, де простояли три дні. Тут вже не було партизан Тіта, але зате його літаки бомбили і пражили кулеметним вогнем залізничну станцію і транспорти. Не знали ми як довго будемо стояти, тому наступного дня ппор. Трач забрав мене із собою оглянути терен та знайти місце на вогневе становище для наших гармат — на всякий випадок. Проходячи повз хат, де стояли дивізійні піоніри, несподівано зустрів я свого тіточного брата Івана. Перепросив я ппор. Трача на хвилину і затримався поговорити. Іван мав ранґу штурмана, а в Дивізії говорили «штурман не шаржа і коза не худоба». Посміялись ми обидва, він саме приїхав з Чех і не виглядав дуже відживлений. Я забрав його із нами, ми знайшли відповідні місця на гармати і вертаючись, казав я взяти із собою менажку. В нашій сотні наладував я йому повну менажку смальцю зі шкварками, а йому аж очі засвітились, мусів бути добре виголоджений. За цей смалець обіцяв він дати папірців до курення, принесе наступного дня, а папірців нам дуже бракувало, це був люксус на ці часи, а він привіз їх з Чех цілу велику пачку. Я до інтересів ніколи не був дуже добрий і цим разом не було інакше. Вночі піоніри відійшли на фронт і я обіцяних папірців до сьогодні не отримав, Іване!

Мушу зробити тут заувагу про своєрідний хаос, що почав панувати серед провідних німецьких кіл. Після війни я дізнався, що в час, коли Гітлер постановив битися до останньої краплі крови, Гіммлер почав таємні переговори з Альянтами за посередництвом Швайцарії та Швеції, поодинокі німецькі генерали також мали свої думки, одним словом німців огорнула розпач, зокрема із приходом большевиків на німецьку територію у зв'язку з цим, що росіяни почали виробляти з німецьким населенням. Цей великий хаос помітний був теж по відношенні до нас. Мені здається, що в той час в Німеччині вже не знала правиця, що робить лівиця. Тоді, коли німці потребували кожного озброєного вояка для оборони перед большевиками, несподівано прийшла вістка, що нас мають розброювати. Ніхто не подав жадних вияснень, але ми собі почали говорити самі, що їм певно зброя потрібна для їхніх частин, бо ми не «благонадійні» і таке інше. Але німці своє, а ми своє. Без зброї на чужій території ми не залишимося. Настрій пішов такий, що ми зброї не здамо. Деякі частини умудрювались зброю заховати, а інші просто вирішили не здати. Проте зброю чистили, на всякий випадок. Очевидно, до розброєння не дійшло і пізніше я дізнався, що поголоска про це вийшла від шефа поліції і Ґестапо з осідком в Любляні, на Словенії, бо він «не мав довір'я до слов'ян». Якщо його кваліфікації були подібні до кваліфікацій Еріха Коха в Україні, то я не дивуюсь, але дивуюсь режимові, що таких ідіотів наставляв всюди будувати свій «тисячолітній Райх» і ставлю під сумнів великодержавницькі здібнощі голови такого режиму, такої партії і такої держави.

Замість роззброєння, очевидно, прийшов наказ відмаршу на фронт. Марбурґ був досить сильно знищений бомбовими атаками, бо це був поважний комунікаційний вузол на півдні з виходом на Балкани і Альянти мали по цьому відношенні свої рахунки. Оминули ми скорим маршем місто Вільдон і на нашій маршовій дорозі наздігнали 13-ту сотню, яка йшла туди, куди й ми і мала становища в сусідстві з нами. Важкі сотні 13-а і 14-а приділено в тому часі до 2-го батальйону під командою штумбаннфюрера /майора/ Віттенмаєра. Перед нами на фронт прийшли 29-ий і 30-ий полки і вони нагальним ударом відкинули большевиків на сім кілометрів назад. Ми вже вмаршували у відбиті місцевості, цілком порожні від населення, яке евакуювалось поголовно на захід, перед приходом російських військ. Про наш перший час на фронті, куди ми прийшли 6 квітня 1945 року, на відтинку Ґрац — мадярський кордон дозволю собі тут вкласти спогад ппор. Трача а саме:

«Після того, як вся байка і з роззброєнням закінчилась, ми покинули Словенію форсовним маршем, на північ, до Австрії. Подорозі, 5 квітня, наздігнав мене вістун з наказом зголоситись в команді полку. Я зголосився у полковника Форстройтера, який наказав мені наступного дня ранком, з чотою протитанкових гармат ставитись до розпорядження другого курення під командою майора Віттенмаєра, який саме зайняв бойові позиції, нав'язав вогневий контакт з противником і зажадав підкріплень.

Забрав я гарматню чоту із собою, відлучився від маршової колони і подався в напрямку на Штайнбах, де знаходився другий батальйон. Після безперервного нічного маршу ми наблизились над ранком до фронтової лінії менш-більш на засяг скорострільного вогню. Я залишив гармати з людьми й кіньми під охороною хатніх забудувань, а сам подався до командного пункту куреня. Стрільці показували мені шлях і я віднайшов Віттенмаєра трохи більше нервового, як я сподівався, і він пояснив мені на мапі загальне положення та вказав на широку дорогу з лівого боку його відтинка, звідкіля він сподівався атаки совєтських танків. Ми вирішили зачекати до вечора, щоб війти у вогневі позиції під охороною темряви.

— Я тільки пригадую вам, на всякий випадок, що наші 3,7 сантиметрові пукавки надаються тільки до чемного стукання в танки з проханням дозволу війти до середини.

Віттенмаєр скривився, ніби сміх.

— Я знаю, я знаю. Все, що я від вас очікую, це скріпити трохи духа моєї піхоти, а позатим навіть чемне стукання до танків трохи прискромить їх розмах, ні?

— Якщо вони їдуть з пляшками в руках, як звичайно, то ні, бо вони навіть не запримітять нашого стуку.

Так як ми договорились, після дня, що перейшов на фронті спокійно, вечором ми зайшли у вогневі позиції. Піхотинці усміхались до нас, не знаючи, що ми тут прийшли тільки на параду. Але наші гармати із розкладеними гальмами, замасковані зіллям та кущами виглядали на віддаль дуже бадьоро і піхота вже не лякалась далекої перспективи цієї широкої, відкритої дороги, що вела із сходу, з большевицької позиції, на захід, просто через наші становища. Стрілецькі сотні за дві попередні ночі встигли вже глибоко заритись в землю і за дня мусіли сидіти дуже тихо, тому, що ворог займав домінантні узгір'я на сході і бачив перед собою всю фронтову полосу дуже виразно, ще до того в світлі сонця, яке до полудня світило нам у вічі.

Дня 7-ого квітня 1945 року ми активно включились у фронтові дії. Другий Курінь був скріплений ще чотою піхотно-гарматної сотні ппор. Євгена Шипайла, який стояв недалеко від нас із своїми двома гарматами, однак запас його муніції був раціонований, бо це вже був шостий рік війни і це був далекий південний відтинок фронту, тоді, коли німці збирались рятувати Берлін за всяку ціну.

Большевики знали вже, якою зброєю володіє наша лінія, бо на віддалі 1200 метрів від нас дозволяли собі безлично на свобідний рух, «променаду» маршових і транспортових колон. Це була якраз границя засягу моїх «пукавок». Ця безличність нас дратувала. Віттенмаєр був занепокоєний, бо як командир відтинка і куреня, на ньому спочивала відповідальність за його долю, а ворог тимчасом на його очах робив собі насміх! Поговорив я з Віттенмаєром трохи, вернувся до нашої позиції і наказав підтягнути першу гармату до самої передньої точки піхотних становищ, де знаходилась дерев'яна стодола серед зелених дерев і це все давало незлу оптичну охорону. Під охороною цього будинку вбудували ми гармату і становище, примірили все якслід і ще до того мусіли забавляти нашу піхоту.

— А що то ви, б'єте на Москву?!

— Добре міряйте там, де мавзолей Леніна, а парніть його в с…у!

— Слухайте, а ви маєте набої…?! — питав якийсь мудрагель.

— Бийте яблуками, як не маєте!

Але ми преспокійно наміряли гармату і я кивнув з-поза мого далековиду: вогонь. Піхотні підстаршини також приглядались фронтові противника. Там саме маршувала якась група вояків по своєму призначенні. Наша пукавка гримнула в саму середину. Колона розлетілась, як стадо сполоханих курей.

— Диви, диви!! — потакували піхотинці. — Вони таки тікають!!