Розділ «На Рідні Землі»

— Не пошкодило б, не пошкодило б, може виграли б війну, бісові сини. А так, хтозна, чи не дістанемо добре в д… за цю всю історію.

Сотня дістала гумор. Пиво було добре, видно горілка помогла, почали співати. Кляйнов підпив собі разом із своїми німцями теж і це був одинокий раз, що я бачив його, як людину. Приспівував разом із стрільцями, а стрільці, скоро забувши його загальну поведінку із нами, взяли його всередину і забавлялись. Було що випити, було що й закусити, а вояк звик до одної тези: користай сьогодні, бо завтра може бути пізно. І ніколи це не було правдивіше, як у нашому випадку.

Із села приглядались дівчата, тут і там хлопці гуторили з ними, тут і там чути було хі-хі-хі, як звичайно в житті. Пішли ми з Міськом по наші шеломи і зброю, та пішли перевірити стійки і сконтролювати, чи все так, як має бути.

Вже почало вечоріти, але на небі зорі, як срібні цятки, тишина святочна, неначе й природа знає, що це неділя, від піль йде запах збіжжя і конюшини, хоч жий і мрій. Посідали ми обидва на східцях школи та й говоримо про небелиці. Звідкіля взяти нашивок, як то ми будемо виглядати вже як старшини і що треба буде поставити шпіса трохи на його місце, бо він не тільки, що сам дре носа вгору коли треба і не треба, а ще й штурмана нам зіпсував, який теж вже думає, що він нам робить велику ласку своєю присутністю в Дивізії.

Над'їхала селянська підвода, навантажена всіляким селянським добром, з нецками включно. На возі жінка і троє дітей, малих ще, господар йде біля коней, а за возом прив'язана до нього йде корова. Все, що селянин має, крім землиці тільки і криниці. Дивимось і дивимось, адже це не шутки селянській душі вибиратись у світ із своїм майном, залишаючи те, що для нього чи не найбільш святе: землю і своє село.

— А гов, тату, куди ж ви їдете з цим всім та ще під ніч, з малими дітьми та навіть з коровою!

Коні пристанули. Селянин, в силі віку, підсуває шапку до гори бичівном.

— А ви хто будете? — питає.

— Ми українське військо, що тут стоїть.

— То ви тут стоїте. А чого ви тут стоїте, як завтра большевики будуть тут, в селі.

— Большевики далеко, на фронті, тату, де їм там сюди дістатись.

— Большевики завтра будуть тут — каже серйозно господар. — Ось і тікаю перед ними. Працював в кооперативі, а я знаю, як вони ще в Тридцять Дев'ятому повивозили тих всіх, що щось робили для народу. Іду геть. А ви… ви краще беріть своїх людей і вже тепер ідіть, рано буде запізно.

Ми його заспокоюємо, що ціла наша Дивізія стоїть на фронті лід Бродами, що якби щось мало статися, військові знатимемо скоріше, як цивільне населення.

— Ось, наші хлопці забавляються в саді, а ви кидаєте хату і поле.

Господар насунув шапку назад на чоло.

— Ет, що ви знаєте — сказав. — Вйо, вйооо! Коні рушили і він поїхав собі помалу на захід, ми якось подивились на себе і ніяково стало. Чорт його знає. Може цей господар і є тепер десь на еміґрації, якщо він це прочитає, нехай знає, що наступного дня ми дуже жаліли, що не могли послухати його поради. Повставали ми із східців і пішли далі на обхід села.

В десятій годині сотенний баль скінчився, сотня вснула. Тільки вартові ходять біля своїх об'єктів і ми обидва лазимо, як сновиди по селі. Біля дванадцятої на сходів знялась заграва і ехо наднесло важкі гарматні, чи бомбові зриви. Більше і більше, там десь земля мусіла здригатись від вибухів. Над Львовом, як кожньої ночі, ширяли прожектори, вимацуючи небеса своїми білими пальцями. Цікаво, що там діється. Ми приставали, надслухували, не знали, будити п'яного командира чи ні, але пройшла година, пройшла друга, ніщо не мінялось, заграва далі була така сама, вибухи дальше гуділи глухо, над Львовом дальше мигали в повітрі сріблисті ленти світел, то може воно тільки так, на фронті щось?

— А що, як дядько говорив правду і ми тут сидимо, не знаючи нічого? — питаю.

Місько здвигає плечима.

— Чорт його знає. Яка наша команда, коли ми не маємо ні телефону, ні радія, щоб знати, що діється. Я не думаю, що Дивізія знає взагалі, що ми тут.