Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

З воріт фільварочного замку виривається авто з Кляйновом, заїжджає перед сотню, на хвилину зупиняється, але клекіт танків чути вже виразно і близько. Дивлюсь, а Кляйнов, бачу, як сьогодні, стоїть в відкритому авті і обидвома раменами махає в сторону заходу, авто рушило з місця і помчало за заслоною з дорожної куряви, в сторону моста. Проскочило, ми пориваємо всю сотню за нами в цей самий бік, але до моста підсувається вже Т34, сіючи вогнем по мості і по дорозі, що веде до нього. Другий танк став яких 150 метрів від нього на ліво і помагає йому своїм вогнем. Дорога накрита кулеметами, немає на ній що нам робити. Якось до цієї хвилини кулі нас оминали, не маємо жертв. Та частина нашого полку таки проскочила міст і хлопці розбрились по полі. Один з танків посилає туди постріли з гармати, але плоска траєкторія не робить ефекту на піхоту, вона чується безпечнішою за Полтвою, якої наразі танки не беруться форсувати, може лякаються, що міст підмінований, а річка болотниста, непевна.

Ех, якби так у мене протипанцирний п'ястук, є куди підійти, спалив би цього танка на місці. Хто винен, що нас так події заскочили? Чи міг я робити щось на власну руку, після розмови з дядьком вночі? Ніколи в світі. Були б сказали, що поширюю паніку. А брак зв'язку, за який відповідає команда? Який це порядок, коли майор і командант Запасного Полку не знає нічого, що діється на фронті його власної Дивізії? Що сталося з німцями…? Чи може не з німцями, а просто з поодинокими нездарами в складі команди нашої Дивізії?

Ситуація погана. Дорога через міст тепер відрізана, а ми ще в селі з доброю частиною стрільців, узброєних у кріси без гострих набоїв. Одинокий відкритий для нас вихід, між школою і фільварком, просто до Полтви. Річка ця невелика, але мулиста, а брудна, масна від зелених плямистих наростів, вода просто смердить на віддаль. Не пішов би я до неї купатися нізащо в світі. Але тепер нема вибору. Біжимо всі хильцем туди і перші з нас, подають руки іншим. Робимо живий ланцюг, переправляємо всіх на другий бік і за ними звиваємо ланцюг рук. Ми вже на другому боці, обліплені брудом і мокрі смердючою водою. Нас запримітили, бо починають навколо свистати кулі, а один і зараз же другий вибух збоку, в пшениці дав нам знати, що гармати за нами питають. А це не приємна справа, бо того стрільна, що йде на чоловіка, не чути, чути тільки ті всі, що вже не є небезпечні, Оглянувшись, побачив я, що до моста під'їхав вже третій і четвертий танк і тепер починають парити за нами всі чотири. Не бачив я взагалі цього дня ні нашого сотенного, ні шпіса, не знаю, що з ними сталося, прийшло мені на думку, що мусіла пропасти та свиставкова оркестра, а її дириґент, Осташевський, хіба попав в полон. З того боку села, де вони були, неможливо вже було дістатись ні до Полтви, ні тим більше до моста, там вже господарила большевицька піхота.

Спочатку ми бігли що сил, щоб вийти з-під обстрілу кулеметів і гармат, але коли нам сперло дух, і коли ми усвідомили, що вже й гармати перестали за нами бити, ми стали маршувати полями подальше від Куткора, який став нашим Ватерльоо. Деколи ще якась заблукана куля просвистіла, або із шумом надлетів артилерійський «куферок», приневолюючи нас прилягати до землі, щоб не дістати осколків.

Большевики мабуть спинились на Полтві, самі не довіряючи собі, що їм так легко прийшлось взяти село, а це дало нам можливість віддихнути. На щастя не мали ми втрат, хіба хтось там скрутив собі трохи ногу, біжучи. Наші однострої повисихали на нас із полтв'яної води, але за те її запах тягнувся за нами не дуже мило.

Так прийшли до присілка Куткір, де кватирувала третя сотня під командою німця, підпоручника Райша і в якій служив мій вуйко, Олександер X., згаданий вже передтим. Вони всі у гарячці, він в поспіху розказує мені, що переїздив через їх присілок майор Кляйнов і наказав всім відступати до головної маґістралі. Цей наказ був стільки вартий, що й всі інші накази нашої полкової команди, яка не знала більше від нас, не наладнавши жадного зв'язку до команди Дивізії. Вуйко розказує мені, як звичайно в таких нервових хвилинах, всякі дурниці. Каже, що вчора, тобто в неділю, приїхала до нього зі Львова дружина, ще з якимись панями і вони собі улаштували прийняття, забавляючись до пізньої ночі. Над ранком приїхала якась підвода і забрала їх щасливо до шоси, що веде до Львова. Олександер журився, чи щасливо заїхали вони до міста, але на це йому тепер ніхто не міг відповісти.

Третя сотня приїхала до Красного зараз же після нашої, першої, вже після летунського налету. З Красного відійшла вона негайно на місце призначення, до цього ж присілка, біля села Куткір. Дівчата розказали, що в околиці є багато наших партизан. Я пригадав наших цивільних нових рекрутів. В замішанні ніхто не знав, що з ними сталося, але я був певний, що вони в полон не пішли.

Третя сотня теж зібралась в понеділок вранці на вправи, чотами, по своїх стодолах, де вони ночували. Вони й почали вправлятись, а метушню і стріли, що їх вони чули з того боку, де ми таборували, вони взяли за відгомін наших вправ! Вуйко розказує про свої церемонії, як то він хотів дістати в штабі перепустку для своєї дружини і її знайомих, як то йому перепусток не дали, але обіцяли зайнятись транспортом жінок, як то Райш дав йому дозвіл відвести їх до штабу, звідкілля вони мали їхати дальше і як то він власне в понеділок ранком, тобто сьогодні хотів відвезти їх до штабу, та почався большевицький наступ. На щастя якийсь селянин забрав їх своїм возом скоріше і вся проблема полагодилась сама собою і я не знав взагалі, пощо вуйко мені те все розказує, але то були гарячі хвилини і люди мусіли говорити. Збоку 3-ої сотні ситуація виглядала так: вони отримали свій місячний приділ як і ми, в суботу і в неділю справили собі баль, так як і ми. Вони також не мали зв'язку з Дивізією і також не знали, що готується большевицька атака і що вона так близько. В понеділок ранком в сотенній канцелярії всі спали праведним сном після випитих бочок пива і пляшок горілки і як було сказано, весь гармідер вони взяли, як наші вправи і щойно коли по присілку стали бити совєтські танки своїми гарматами, здогадались, що це все таки напевно не вправи першої сотні. Танки тимчасом залишились по тому боці моста, бо міст був дерев'яний і почав горіти, хоч я до сьогодні не знаю, хто це спричинив, можливо, що Вермахт, щоб замкнути танкам дорогу за собою, а може наші партизани, бо вони були відомі з такої бойової тактики. Каже дальше вуйко:

— Коли совєтські танки стали стріляти серіями по присілку, німці побудились…

— Ну, я думаю — перебиваю.

— Що кажеш?

— Нічого, нічого, розказуйте дальше, скільки ще часу маємо.

— Отже німці побудились, а Райш наказав мені іти від чоти до чоти і передати наказ відступити в сторону шоси. Я так і зробив, а нашим хлопцям не треба було два рази цього говорити, бо це майже все колишні партизани і вони добре вичувають ситуацію. Коли я вернувся на кватиру, мої колеґи вже всі готові до відступу і ми по дорозі до шоси зустрічали хлопців вже з твоєї сотні, а тут я зустрівся і з тобою, як бачиш.

— Бачу.

— За нами гнались три совєтські танки, що надійшли з другого боку, але вони застрягли в трясовинні біля Полтви і на тих прилежних мокрих луках. Біля шоси нас зустрів якийсь офіцер з Вермахту, наказав окопуватись до оборони, а самий сів в своє авто і втік на захід.

Це була та сама хаотична ситуація, яка трапилась і нам. Я усвідомив, що ніхто з вищих старшин не дбав цілковито про Запасний Полк і я виную в тому безперечно майора Кляйнова, який не зробив нічого, щоб наладнати зв'язок і продумати плянові лінії відступу, який навіть не знав, коли може наступити небезпека, і толерував наші пляни йти на вправи із сліпими набоями в обличчі совєтського прориву і наступу на цілій лінії між Бродами і Львовом.

В цьому місці хочу вкласти спогад Галі X., дружини мого вуйка, який теж кидає світло на події цього знаменного для нас всіх ранку. Зважити треба, що вона, жінка, попала у фронтові дії величезного калібру, без найменшого досвіду, без засобів оборони, чи навіть такого навченого риску, що ним володіє звичайний стрілець.

«В понеділок вчасним ранком я стояла з Крохмалюком, прощаючись, коли раптово ми вчули стріли. Я спитала, хто так рано стріляє, а він пояснив мені, що це наші хлопці на вправах, але це не були ані наші хлопці, ані тим більше на вправах. Це були передні большевицькі стрілецькі частини на своїх вправах, тільки з гострою муніцією. Моє положення було невеселе, сама серед війська під час фронтових боїв. Раптово над'їхав селянський віз в шаленому розгоні і коні на закруті дороги вігнались саме на наше подвір'я, візник не міг їх опанувати, вибух стрільна їх сполохав. Візником був дивізійник, без шапки на голові, згубив десь по-дорозі, якийсь німачисько їхав з ним. На подвір'ї скинув німця з підводи і став повертати возом, щоб видістатись назад на дорогу, до шоси на Львів, яка мала бути ще вільною. Як ми довідались, куди він їде, без питання всіли на його віз і болотами добились якось до шоси.

На шосі мій дивізійник залишив підводу і примістився на якомусь вантажному авті, між вояками, а я зайняла його місце фірмана. Та не довго довелось нам їхати, бо із змучення один кінь упав, ледви піднісся назад у своїй упряжі і я з'їхала на поле, та тут ми коні з возом залишили на людське змилування. Коні були спінені і мокрі, добре, що хоч було надворі гаряче. Ми мали при собі опаски Червоного Хреста, і нагадавши собі про них, натягнули на рукави та з ними вернулись до шоси. Ці опаски нам помогли. Німці стримали якесь вантажне авто і взяли нас із собою. Так ми добились аж до Городка, а звідтіля, по всіляких цереґелях дібрались тягаровим поїздом до Перемишля — та це вже інша історія.»