Розділ «Нойгаммер»

Сам Нойгаммер був німецьким ґарнізоновим містом з великими касарнями Вермахту, величезним полем вправ і артилерійським полігоном до сліпого та гострого стріляння. Під час війни, коли військові потреби зросли, команда армії вибудувала в продовженні комплексу касарень дерев'яні бараки, для приміщення всяких вишколів. Бараки ці будовано на піску, прокладано дороги і стежки і так зростав Нойгаммер до того стану, що кількість бараків далеко вже перебільшувала самі ориґінальні касарні своєю поємністю. В касарнях, збудованих із червоної цегли, перебували частини Вермахту і величезна адміністрація цілого табору, в бараках приміщувались перехідні війська, що звичайно тут формувались у більші бойові одиниці, як полки, чи дивізії.

Табір дерев'яних бараків ділився на три частини. Найдавніше збудовані бараки були найкращі. Ця частина табору мала асфальтові дороги, порядні вмивальні з біжучою гарячою і холодною водою, кльозети розміщені вигідно, також з біжучою водою і тут тепер приміщувались усі штаби Дивізії, лікарня, одяговий магазин, харчовий магазин і зброївня. Тут теж була площа для Богослужень. Друга, наступна частина табору мала назву Гіндербурґ-Ляґер, але ця частина не заслуговувала вже на ім'я одного з найбільших німецьких полководців першої світової війни і пізнішого президента Другого Райху, який вже наприкінці свого життя найменував Гітлера канцлером на підставі виборів, в яких перемогла партія НСДАП. Бараки в цій частині табору були майже такі самі, але не було вже асфальтових доріг ані жадної площі, тільки багацько струнких сосон, що росли між бараками, прикриваючи їх — можливо — від ворожого летунського ока. Третя і остання частина табору носила назву Цайссав, розміщена на які два кілометри від головного табору, за ліском, очевидно, сосновим. Ця частина збудована була на голім піску, навіть без фундаментів і якийсь час служила за табір для полонених совєтської армії. Зараз же недалеко був цвинтар, де хоронили полонених. Могили були масові, позначені числами від 1 до 1000, від 1 до 2000 і це вказувало на те, як масово вмирали ці полонені, коли їх ховали таким способом. Цих могил було багато, а на пам'ятку цього табору ще залишилась шибениця і стіна, під якою розстрілювали. Мусіли там померти десятки тисячів полонених, очевидно з браку харчів, бо до епідемічних недуг на терені Німеччини німці були б ніколи не допустили. Коли полонені вигинули, ці бараки призначено теж для війська, та ще й добудовано нових, зарівнявши частину могил під будову. І хоч ці нові бараки стояли на стовпах, оббитих дошками і вкопаних глибоко в землю то траплялось, що цілі бараки перехилялись, бо трупи внизу розкладались і бараки втрачали підставу. Тут завжди чути було труп'ячий сморід, зокрема перед дощем. Води в цьому районі не можна було пити, її привозили окремими цистернами з головного табору. До миття воду військо брало з криниці, яка була викопана за кухнею наприкінці табору, але вода була масна, легко здогадатись чому. Гіґієни великої тут не було. Лятрина збудована була із двісті метрів від табору і до неї ходили тільки із «більшими» справами. Всякі «легші» потреби полагоджували на піску, зокрема ніччю, коли ніхто не бачив. До цього табору Цайссав попали дві 14-ті сотні 29-ого і 30-ого полків.

З приїздом до Нойгамеру ми закватирували спочатку в одному із бараків головного табору. Тепер нас називали «протипанцирними інструкторами». Команду над нами перебрав пор. Струтинський і ппор. Чучкевич. Довго ми однак тут місця не загріли, не встигши навіть повіднаходити земляків і приятелів, бо стали розділю» вати нас по полках. Дивізія мала три полки, 29, 30 і 31-ий. Кожний полк мав три батальйони по чотири сотні, разом дванадцять реґулярних сотень, крім того 13-ту сотню ІҐ /Інфантері-Ґешюц/ і 14-ту сотню ПАК /Панцер-Абвер-Каноне/, тобто протипанцирну. Сотні числом 13 і 14 не були зв'язані з батальйонами і їх, за німецькою схемою, полкові командири приділювали куди, коли і кому буде потрібно. Окрема протипанцирна сотня була ще при самій Дивізії.

Розподіл по полках виглядав дуже просто. Нікого і нічого не питали, а просто вивели нас на площу зі всіми нашими «манатками», поставили у ряд і стали вичитувати із листи прізвища. Тут мене розлучили із Цапом і на це не було ради, протестів не визнавали. Цап, Криворучка і Полюлях попали до 29-ого полку, я, Вовк, Цмоць, Галькевич і ще один, якого прізвища не пригадую /і який поїхав додому на відпустку та більше не вернувся/, та Бойко попали до 30-ого полку. Військо гартує чоловіка до всього. Великих прощань не було. Потиснули собі руки і розійшлись друзі, що п'ять місяців перебували в одній кімнаті в Голяндії. Закинули ми на плечі наші торністри і відмаршували до бараків 30-го полку.

Командиром полку був німець, Форстройтер, а його ад'ютантом поручник Михайло «Пік», якого я знав ще зі школи в Перемишлі. Перед самим від'їздом на фронт його перенесли до артилерії, а на його місце прийшов німець із прізвищем Курковскі, який, на нашу думку, був поляком, бо по польськи розумів, хоч ніколи не говорив. Він не любив нас і не скривав цього, шикануючи і дошкуляючи нам на кожному кроці. З усіх німецьких старшин він був нами найбільш зненавиджений.

Я часто заходив до Піка на балачки, по службі, стараючись при тому й щось з'їсти, бо харчі тут були марні, а навколо не було Голяндії із ресторанами, тільки Німеччина, де харчі видавались за картками так точно, що чоловік мав враження, що це не харчі, а ліки на рецепту. У Піка завжди щось було, раз, що його старшинська пайка була трохи інакша, а позатим він мав більше можливостей розкрутити якісь додатки, як я, неповний підстаршина та ще не задомовлений на місці якслід. При зустрічах на дорозі, я звичайно йому гостро салютував, а він ніколи не пройшов повз мене, щоб не потиснути руки та не поговорити. Про нього маю дуже гарні спогади ще й тепер, де б він не був.

Сотенним нашої 14-ої сотні став пор. Струтинський, цікава постать. Носив чорні вусики, плекаючи їх дуже чуло і старався бути приступним старшиною. На мене робив враження більшого політика, як вояка. Дуже любив їздити на своїй кобилі на чолі сотні, навіть на коротких вимаршах і тому, що це нам нагадувало леґендарного Цяпку з історії УСС і УГА, ми його так і прозвали, Може це непотрібна заввага, але хочу підкреслити, що значить військова традиція і її плекання і як з покоління в покоління переходить цей дух навіть у таких жартівливих виявах, як придатка «Цяпки» пор. Струтинському. Може це переконає декого із «реалістів», що наша Дивізія — якщо вже нічого більше — зробила велике діло, збудувавши міст між поколінням батьків і поколінням внуків, щоб діти не забули власне цієї традиції…?

Заступником пор. Струтинського спочатку був ппор. Чучкевич, як то кажуть «свій хлоп» до всього, до чарки теж, а коли його перенесли до 14-ої сотні 29-ого полку, на його місце до нас прийшов ппор. Федюк, з професії учитель, на військову міру мало поставний і як старшина не дуже успішний.

Я застав вже на місці, в 14/30 полку підстаршин з першого турнусу голяндського вишколу, а саме Євстахія Ільницького, В. Теслюка, Теофіля Саляка і шпіса Зінича, Кожний з них уявляв собою окремий тип людини і військовика а всетаки кожний з них репрезентував собою якусь групу в Дивізії і для характеристики подам пару завваг про кожного.

Стахо Ільницький вже перед війною був підстаршиною польської армії і з розгромом Польщі перейшов з рештками армії до Румунії, звідкіля, за старанням польського екзильного уряду їх перевезли до Франції і з Франції, при допомозі якоїсь перепустки Червоного Хреста Ільницький переїхав цілу Німеччину, добився до свого Лємбрика /Львова/, бо він, очевидно, львівська дитина, але, видно, війни не було йому ще досить, бо зголосився до Дивізії. Казав, що погнала його вояцька жилка. Вояцьку жилку він мав, це правда і як підстаршина був дуже добрий, бо умів голосно командувати і відповідно кричати, а це робить на рекрута завжди велике враження. Але тільки на рекрута. Віком він був чи не найстарший між нами всіми, але скоро зжився з нами на добре. Ми його прозвали «лєґіоніста» через його минуле в польській армії, а ближче кликали його просто Стасю. Так кличемо його ще й сьогодні, на чужині, в Чікаґо, де він проживає.

В. Теслюк, «кінська смерть», був малого росту, худий і зате дуже витягався із штанів, щоб робити враження вищого. Щоб підкреслити себе краще, любив носити чоботи — саперки, які були нам заборонені і з цієї причини мав багато неприємностей. Але ці чоботи вирізняли його від всіх інших, а що ніщо більше не могло його вирізнити, тому то й він рискував багато, але чоботи таки одягав, зокрема по службі, «на вихід».

Теофіль Саляк, це знов був інший тип. Ми його часто кликали «панянкою», бо таке дуже елеґантне робив враження. Сам був пристінний, вродливий, носив себе як елеґант, на що ми всі інші звичайно не мали часу і не звертали уваги. Свою блюзку переробив він у кравців неодин раз, доки не лежала на ньому, як влита. Виглядав, як манекен на виставі, таке все було на ньому припасоване, але при тому був веселий і добрий товариш. Одним словом: цік-цак жовнір. Разом з вище згаданим він творив групу підстаршин з першого вишколу з Голяндії. З другого були такі:

Цмоць Степан, родом із Синєвідська Вижнього, що його робило в його уяві, щось наче шляхтичем, бо з цієї околиці походило багато націоналістів — революціонерів і ця околиця далась полякам добре в знаки перед війною. Цмоць був добрим, відповідальним підстаршиною, нажаль згинув під Бродами вже в перших боях, прошитий серією з фінки.

Вовк, здібний підстаршина, веселої вдачі, згинув під Бродами із-за власної неуваги, спалений вогнем із протипанцирного п'ястука — Панцерфавста, — стріляючи до совєтського танка і не провіривши, чи позаду нього є чисте місце на відсічний вогонь з ракети. Позаду була стіна, вогонь відбився і спалив його живцем.

Галькевич, «Дзядзьо», син священика, грубенький з виду і вигідний. Лягав спати при найменшій нагоді, чи в бараку, чи на полі, під час відпочинку в маршу чи вправах, як сам казав, «користав з нагоди» бо не знати, чи завтра виспишся. Правдоподібно вернувся живий із старшинської школи в Познані, але що з ним сталось, і де він дівся не знаю.

Ну і Я. Про себе не буду говорити, із скромности, може напише хтось із моїх товаришів і мені таким робом віддячиться.

Може комусь і нецікаво читати ці рядки, але мені приємно згадати добрих друзів, з якими я перебув гарні і погані хвилини в найкращі роки мойого життя, з якими їв з одної менажки, падав у те саме болото, кляв ці самі обставини і ці самі харчі і звичайно, голодував разом з ними.

Харчами у нашій сотні завідував незвичайно сумлінно Білий, з Дрогобича, Не потовстів він на наших харчах, а навпаки, схуд. Це найкращий доказ чесноти в харчовому магазині і заперечення теорії, що всі магазинери і кухарі мусять бути грубі!

До вишколу приділили нам 180 людей, що творили нашу 14-ту сотню. Половина із них вже мали за собою рекрутський вишкіл, бо підстаршини з першого турнусу поклали вже на них свої руки і язики. Ці вже уміли ставати на збірку, гінлєґен, крюхен, марш-марш і всякі інші елементарні військові «знання», а що найважніше, уміли вже голосно відповідати на питання і не озиватися, коли не було треба. Мушу додати для пояснення, що це була трагедія із свіжими рекрутами. На питання відповідає так, що навіть його сусід у лаві нічого не чує, стидливо всміхається не знати до кого, бо напевно не до свого підстаршини, а зате розкриває дзюб на цілу пару в лаві, щоб повідомити всіх навколо з якого він міста чи села і що його мама варила доброго на обід. Якщо до того додати, що українці є вроджені індивідуалісти, то можна собі уявити почуття підстаршини із групою нових рекрутів. Прийшли вони, як то кажуть, просто з-під аршина, кожний із своїм цілком особистим підходом до світових справ взагалі, а до свого перебування і вишколу в Дивізії зокрема. Пригадую з-поміж них одного гуцула. Німецька команда, якої ми тоді вживали, була для нього цілком незрозумілою і він не вчився навіть виконувати автоматично поодиноких, простих команд, не вивчив їх звучання. Ціла сотня на наказ «рехтс ум» повернеться направо, а наш гуцул стоїть собі спокійно і під час коли підстаршина виходить із себе від крику, гуцул каже: — Найси поміркую. — Поміркував, подивився, що зробили інші і тоді й собі повернувся. Лютий підстаршина не мав виходу, тільки реготатися із рештою сотні. Віддали ми того гуцула Стахові під його важку руку. Стахо мав свій підстаршинський лексикон, до того забарвлений ще львівським діялектом.