Розділ «На Рідні Землі»

— Я це теж запримітив і це мене неспокоїть — відповів він. — Мені здається, що й наші німці не багато знають,

— Кляйнов може й знає, але ми його вже два дні не бачимо. Ніяких наказів на випадок алярму для нас немає, Навіть не знаємо куди наступати.

— Або відступати — каже Місько. — З ким можемо наступати…? Добре зорганізований Союз Українок, узброєний в макогони міг би нас набити.

— Союз Українок не може бути добре зорганізований — кажу. — Але пару союзянок не завадило б десь зустріти по-дорозі і рятувати від небезпеки.

— Хочеш бавитися в лицаря, почекай, щоб не надоїло!

Після обіду година спочинку, а потім вимарш на поле вправ.

Ми стовкли вже перед полуднем траву, тепер прийшли на свіже місце. І знов те саме, аж до першого поту. А тоді треба зробити павзу, покурити і вияснити хлопцям.

— Слухайте тут уважно, і запам'ятайте собі молокососи. Якщо ви думаєте, що мені приємно тут з вами товктися, то подумайте ще раз. Який мені дідько до того, чи котрого з вас куля зачепить, чи ні, мене боліти не буде. Але ти, один з другим, будеш терпіти. Тому вчися тепер всього, що я тобі показую, бо часу мало і за кожну годину вправ будеш платити менший податок під час битви. Я не хочу мати вас на моїй совісті, я вас на світ не привів. Я хочу вас навчити, а ви мотайте собі на вус уважно.

Вислухали, але що собі там міркували, Бог їх знає. Раптом чуємо якесь свистання. Несеться з вітром, щось ніби якась мелодія, але дуже нечітко, тільки свист пронизливий проходить повз вух.

— Що це таке? — питаю.

— Та то, пане десятнику, там музиканти за селом, на другому боці толоки.

— Музиканти? Які музиканти?

— Та наші, з Дивізії.

— То чому не музикують, тільки свищуть, як вітер поночі!

— Та бо, пане десятнику, вони тільки сопілки мають.

Задусив я папіроску.

— Нуте, увага, в маршовій колоні за мною на ходу збірка! Підемо подивитися на тих свистунів.

Прийшли, подивилися, розчарувалися, парафразуючи відомий вислів Цезаря. Це була резерва дивізійної оркестри. Під командою дириґента Осташевського, цього самого, що в осені 1943 року на дивізійній параді у львівському оперному театрі дириґував дивізійним хором, стояли навколо нього двадцять хлопців і висвистували на сопілках, часом вже і досить вдало, часом губили такт, темпо і тон і тоді Чугайстир у горах міг від них учитися свистати, щоб страшити людей поночі. Осташевський зарядив павзу, ми познайомились, покурили і поговорили. Він називав ці інструменти «пікольо», а ми вирішили, що це просто фуярки, лишень менші, як його музиканти. Посміялись ми разом з ним і відрадніше стало на душі. Але він теж не знав нічого про долю Дивізії ані її розташування, чекав на зв'язок і накази, а покищо свистав із своїми людьми, свистав на вітер, свистав на німців і свистав на війну.

— То, пане товаришу, треба мати пом'ягшення мозку, щоб таку політику вести на Сході, як той цимбал з Берліна робить. Згадаєте моє слово, большевики будуть ще в Берліні танцювати!

Важко собі було це уявити, але історія признала йому рацію. Большевики танцювали не тільки в Берліні, але й у Відні і багатьох інших гарних містах, своїми заялозеними чобітьми.