Розділ «Словенія (Юґославія)»

До Велян примаршували ми у вівторок 27 лютого і цим самим, протягом одного місяця, ми зробили понад сімсот кілометрів дороги, зимою, пішком на нерівномірних харчах, на чужих територіях, далеко від Рідного Краю. Вештались ми по цій Европі, як колись польські леґіони Домбровського в час воєн Наполеона. Така вже видно доля недержавних націй в цьому нашому ніби справедливому світі; а в цій війні не вештались поляки знов аж по Сибіру, Малій Азії, Африці і південній Европі? Ми ще навіть не так дуже й тягались по світу, як вони…

Як я згадав наприкінці попереднього розділу, заквартирували ми у старому замку і ніби змаліли в його грубих мурах. Куди не глянеш, високі стіни, високі вежі, високі мури. З одної із веж замку видно було чудовий краєвид. У підніжжі гори мале містечко із залізничною станцією, поля, сади, виноградники, а далі гори вкриті лісами, гори за горами «хмарами накриті» чи «повиті», але не Кавказ. Це чужі гори. І тут не з Прометеєм справа, а з Тітом. Десь туди, власне, на південь його царство. З півночі ліси підходили до самого замку, доторкали його мурів. Із сходу якась велика долина, а далі за нею також гори з непрохідними лісами. В цій долині під лісом кілька хат. У вільних від служби хвилинах любив я виходити крутими східцями на самий вершок вежі, де були лавки, де можна було сісти відпочати, призадуматись і при тому пустити очі у мандрівку світами, по цих горах — лісах, що кипіли від партизан. Часом із задуми виривав мене тітівський літак, що з'явившись нізвідкіля обстрілював якийсь поїзд, доки або не розбив машини, або доки поїзд щасливо не втік у містечко, на станцію, де вже кулемети протилетунської оборони проганяли літака.

На той час замок мав тільки двох жителів, крім нас пришельців. Один це був старенький, старенький але кремезної будови сторож, а другий, важко вгадати щодо віку; але теж кремезної будови орел. Сторож жив внизу, а орел нагорі, де біля муру збудована була для нього клітка, величиною в дві добрі кімнати, обведена дротом і оббудована навколо порядного дерев'яного стовбура з галузям. Там жив цей король повітряних просторів. В сітці були малі дверцята, крізь які сторож подавав вірлові поживу. Цей орел, як розказував сторож, мав вже кілька добрих десятків років, ніхто не знав точно скільки. Власники замку перед війною виїхали до Англії, залишивши все нерухоме майно на ласку долі. Думаю, що ця ласка для них не була надзвичайна, бо після війни до владі прийшов Тіто і ледве, чи старі аристократи дістали право на свій замок назад…

Під час нашого перебування в цьому замку і сторож і орел харчувались з нашої кухні. Сторож як і ми, а орел завжди якимись кістьми.

Загальний вид замку в Велянах, місця нашого постою на Словенії, вчасною весною 1945 р.

Наша «форкоманда», яка прибула на місце на два тижні перед нами, встигла за цей час розвідати околицю географічно і популяційно. Населення гостинне, не наставлені ворожо до української дивізії, по хуторах можна купити видно і харчі. Партизани є всюди, але нікого з наших не зачіпляли, бо й ми нікого не рухали з них.

Примаршувавши до замку наша сотня виставила варти і зразу пішла спати. Ми були перемучені довгим маршем з короткими спочинками. Я проспав цілий наступний день і щойно під вечір розбудив мене службовий стрілець дорученням зголоситись до ппор. Трача. Прийшов я, обидва старшини над мапою, що хоч не дуже топографічна, але одинока, що була.

— Навколо нас партизани — каже Трач.

- І гори і ліси — кажу я.

— Власне тому. Бери свій рій, не забудь ґранати і розглянь околицю в промірі яких десять кілометрів. Вимарш у восьмій, поворот опівночі.

Не дуже мені цей наказ сподобався, але кому і коли у війську подобались накази? Вони завжди віщують кінець спокою і відпочинку. Зібрав я свій рій, поінформував їх докладно, що ми маємо робити і наказую набити кріси та позасувати безпечники, свою машинову пістолю вішаю через груди.

- Є якісь питання? — кажу.

— Пане десятнику, а що робити, коли зустрінемо партизан?

Дивлюсь хвилинку, потім питаю.

— Має хтось ще дурніше питання?

Цим разом не було вже жадних, отже праворуч і точно у восьмій годині рушили ми із замку. Темно, хоч око виколь. Роя розтягнути не можу, бо стрільці погубляться в темряві. Ще поки йшли подвірям, то хоч тіні видно, бо якісь зорі світять на небі навіть у Словенії, але зашились ми в ліс і тут як у могилі. На крок не видно. Прийшло мені на думку, що йти лісами в Україні цілком не страшно, своїж ліси, рідні, так ніби саме це твердження виявляло повну безпеку у всьому, що своє, рідне. А тут, кожне дерево чомусь по суті вороже. Чужий ліс. Чужа країна.

Зірок у лісі не видно, ідемо за компасом. Навколо тихо, ліс спить. Десь-колись під ногами у якогось стрільця трісне гілка, а так тихо. Я йшов може із три кроки перед роєм і не хочу говорити сьогодні, що з відваги. Я лякався, так само як і мої стрільці. Вів я їх так з годину і тоді змінив напрямок на схід. Компас добрий, не вертиться, показує шлях рівномірно. Терен нерівний, то ярок, то горбок, то долина і все в незнаному лісі. Якби так нас обскочили партизани, був би нам кінець. Але думаю по-військовому, Звідкіля партизанам знати, що ми вийшли із замку, звідкіля їм знати кудою ми підемо, коли я сам не знав і якже їм тоді бути на нашому шляху…? Це легко сказати — засідка, але до цього треба мати точну дорогу противника, щоб засідку приготовити і не чекати даром, треба мати теж точний час, щоб не сидіти даром задовго і не попасти в якусь непередбачену халепу. Ні, не так то легко зробити засідку, ні. Ідемо ми й ідемо — і раптово підо мною земля розступилась, а я лечу в пропасть. Відрухово розпростер рамена і на них зупинився, вишу в повітрі і баламкаю ногами, а весь аж дрижу з переляку.

Частина цьогож замку, із баштою.

— Стій — кажу, — якась діра в землі. Нахилились надо мною стрільці, обмацали що, куди і як і витягнули наверх. Світел ми не робили, руками тільки обмацали і прийшли до переконання, що це лісова криниця, та пек їй, на самій нашій стежці? Проміром нецілого метра, без цембровиння, зокрема нагорі, тому так легко впасти в неї. Кинули ми якийсь камінь, летів довго заки хлюпнув у воду. Дрижання пройшло мені за плечима: ото ні за цапову душу був би пропав!