Розділ «На Рідні Землі»

Пройшов понеділок, після вечері ми полягали змучені спати і спали кам'яним сном до ранку. Тільки варти ходили по селі. На вправах пройшов вівторок, в середу під час вимаршу на поле я помітив, що вже не треба видирати собі легенів і тримати стрільцям крок, самі йдуть, нога в ногу, один за одним, тримають лінію, кріси стоять на раменах рівно, ну й цими крісами стали ми вправляти цього дня. Ціла сотня дістала синці на раменах і мозолі на долонях, але під вечір, від біди, можна було сказати, що сотня знала на що цей кріс є, який він важкий, чи пак легкий, і як ним орудувати. Вечором, після вправ чищення зброї і:

— Завтра будемо стріляти, покищо тільки сліпаками, щоб не забити якоїсь корови на пасовиську…

Хлопці вже сміються, вони вже чуються певніше, у них вже пісня виходить без проволоки, вони вже уміють маршувати, знають, як розбігтися з маршу на три гусаки і окритися в терені, знають, як окопатися, щоб спасти себе від плоского вогню і розриву артилерійських стрілен. Вони вже хочуть стріляти. З них ще буде військо. Тільки… чи час дозволить? На фронті якась дивна тиша. Неначе перед буревієм…

В четвер був цей великий день, коли вояк вперше стріляє із свого кріса. Пояснив я, як працює крісовий замок, показав я, як закладати поодинокий набій, а як заложити цілий магазин з п'ятьма кулями, як переладувати кріс, щоб куля з магазину попала в замок, як забезпечити кріс і як та коли його відбезпечувати і кожний крок моїх пояснень ми вправляли по пів години. Те саме робили інші сотні. Щойно перед самим полуднем кожний стрілець поодиноко дістав дозвіл, по черзі, приступити до мене, станути побіч із всіма військовими зворотами, вийняти магазин із набійниці, заладувати його, тримаючи дуло кріса весь час вгору, переладувати замок, відбезпечити його, зложитись з крісом до стрілу стоячи, віднайти мушку в рівчику і віддати стріл. Перший стріл завжди робить враження на вояка. Другий стріл теж. За п'ятим він вже «обтрісканий». Обтріскані вони були й оливою, якою намащені були наші замки, щоб забезпечити їх від іржі, кожний мав чорні цятки навколо правого ока, носа й уст та трохи попід вухо. Були й типові випадки, коли стрілець все приготує до цільного стрілу і тоді замикає обидва очі і пускає кулю в хмари. Але це явище невідкличне і його треба переборювати особисто із кожним стрільцем. Велика більшість виявила спокій і нервове опанування вистачальне на те, щоб можна було плянувати гостре стріляння. Очевидно, гостре стріляння не значить одночасно цільне стріляння, але з другого боку, якби на фронті всі кулі трапляли в ціль, давно вже не було б людей на світі.

Після цілоденних вправ, вернулись ми з піснею до наших хат на вечерю. Після вечірньої відправи вечеря, а після неї година співання пісень. Тоді вільне, а в дев'ятій всі в хатах на нічлігу. Як в касарнях.

Після вечері вирішили ми вибрати тих стрільців із сотні, які ще не стріляли гостро і перевести з ними дододаткові вправи, а тих, що стріляли, вправляти вже дальше. Але в п'ятницю, наступного дня ми цього не зробили, бо на це треба було згоди команди, а з них ми нікого ранком не бачили, тому вправляли цілий день те саме, польові вправи, атака звенами, чи роями, атака чотою, вогневе прикриття, окопування, використовування терену і спокій, стрілецький спокій на кожній позиціїо Ми хотіли конечно за цей короткий час зробити із нашої сотні загартовану, військову одиницю, ну й чи нам вдалось, ми ще тоді не знали, але не можна нам було відмовити щирости у наших зусиллях.

В п'ятницю на вечірній відправі шпіс викликав мене і наказав зголоситись до нього. У своїй кімнаті передав він мені «марш-бефель» і заявив, що з наказу Кляйнова маю підібрати собі дев'ять стрільців, щоб поїхати під Броди, десь в околиці Олеська, до військового магазину по харчі, зокрема хліб і м'ясо та що найважніше, по наш місячний приділ, в якому мають бути папіроски, горілка і пиво — шпіс мало не облизався. Під час нашої розмови зайшов селянин, виявилось, що війт цього села і він дістав теж наказ приготовити десять підвод транспорту, з візниками.

— Унд, Лязурко — каже шпіс. — Ви дістанете гострі набої на дорогу. Якби хтось хотів вас затримати та відбирати приділ, маєте стріляти.

Ов, думаю, то може бути аж так зле? З війтом я умовився, що підводи мають стояти біля школи завтра ранком в четвертій годині, з добрими кіньми.

Після вечері я вибрав із своєї чоти найкращих дев'ять стрільців, які вже й стріляли і звивались у вправах краще, як інші, вибрав з ними гострі набої із зброївні, для себе взяв на дорогу МП /машинову пістолю/, бо я мав тільки свій револьвер Радом і пішли ми вчасно спати.

Хтось може здивуватися, що бувши так близько фронту, стрільці не мали при собі гострих набоїв, тільки треба було їх діставати із зброївні. Очевидно, це не було нормальне явище. На випадок несподіваної атаки, хто зна чи був би час роздати набої стрільцям, але так воно в нашому Заласному Полку тоді було.

Вчасним ранком, перед четвертою годиною розбудив мене стійковий. Хлопці вже чекали, п'ючи ранню каву та заїдаючи чорним хлібом, до якого вийнятково дістали по куску марґарини крім червоної, бурякової мармоляди, я поснідав з ними, переглянув кріси і набої, переглянув вози й упряж, хоч я не багато на тому розумівся, але це зробило враження на селян і кожний з них то тут, то там ще щось на похапці поправив, заки я прийшов до його воза. Сів біля переднього візника, на кожний віз за мною сів стрілець із крісом в руках і вйо! в дорогу. Прогулька мені подобалась, якби не додатковий риск у зв'язку із нею. Їду в незнане, бо шпіс не знав де точно знаходиться магазин. Сказав мені, що польова жандармерія мене скерує. Позатим ми були в підфронтовій полосі. Це є дуже неприємне місце, може гірше, як на самому фронті. На фронті видно ворога і чоловік знає, що діється. У підфронтовій полосі стаються несподіванки. Або ворог може прорватися якоюсь частиною несподівано на зади, або може якась партизанська частина може оперувати. У нашому випадку ми могли потрапити на якийсь відділ УПА, але могли натрапити й на якийсь большевицький відділ. Большевицькі партизани залюбки оперували за німецьким фронтом, підтримувані парашутистами, та скиданою з літаків зброєю.

Рушила наша валка в далеку дорогу і коли виїхали за село, під традиційний гавкіт собак і махання руками жінок та дітей, подумав я собі, що якщо щось станеться, то тут, на цьому першому возі перша куля буде шукати мене. Не дуже то миле враження, але це є так сказати б професійний риск і на це немає ради.

Переглянув я мої папери, все в порядку, пиво мав я забрати вже в поворотній дорозі, в Буську. Мої накази були дуже точні і виразні: привезти все добро, нічого не втратити і привезти це на суботу на вечір. Ну й очевидно, якби хтось спробував відбирати, поставити опір. На те маємо гострі набої. Розглядаючись так по навколишніх полях і лісах, що то наближались, то віддалювались від дороги, я подумав собі, що якби хтось хотів нам відібрати наш приділ, то нічого легшого немає на світі. Валка з десяти возів, з десятьма людьми…? Два легкі кулемети могли з кожного лісу полагодити всю історію. І я усвідомив собі, що в тракті цього полагодження, я, Роман Лазурко, можу легко стати героєм, що навіть не впав на полі бою, тільки біля бочки з пивом і то лишень тому, що партизани були спрагнені. Ну, до чорта такі думки.

Позатим, ще одна проблема до розв'язання: якщо б напали большевики, то можна з чистим серцем оборонятись, на те ми маємо зброю. Але що буде, як з лісу вилізе чота УПА і подивиться на нас товариськими очима…? Ані відмовити їм, ані, тим більше, стріляти. Боже, щоб хоч ніхто з УПА не з'явився на нашій дорозі!

День був прегарний, погода, як на вакаціях, небо чисте, голубе, аж віритися не хоче, що така страшна війна йде під ним, часом десь високо з'явиться совєтський літак, пізнаємо по звуку моторів, німецьких літаків не видно. Я наказав тримати віддаль між підводами, щоб на випадок летунського налету не давати густої цілі, позатим всі чисті відтинки дороги, між лісами, на щирих полях, ми проїздили швидше, підганяючи коней. В лісах було безпечніше, бо не видно. Так ми переїхали Буськ, і за містечком, під дубовим лісом, затримали валку на спочинок. Коні дістали сіно, овес і воду, ми самі трохи поїли, а коли селяни побачили, що ми їмо, погостили нас своїм чорним хлібом і вудженим салом, за це я погостив їх горілкою з польової пляшки. За Буськом почала нас вже часто затримувати фельд-жандармерія, польова військова поліція, перевіряючи мій марш-бефель, часом контролюючи мою військову книжку, щоб провірити, що ми не перебрані партизани. Жандарми знали, де знаходяться магазини і спрямували нас туди без труду. Біля полудня ми трапили на місце. Магазини були дуже добре замасковані, так що не тільки згори, але й на землі важко було їх розпізнати, тільки густо розставлені стійки і польова жандармерія в цьому місці були скупчені більш, як деінде. Я зголосився до старшини, команданта магазинів, полагодив всі формальности, дістав всякі печатки і підписи, підстаршини вказали мені куди заїхати і ми стали ладувати вози. Я наказав вантажити на кожний віз всього потроху, щоб один товар не попав на один віз і в разі випадку пропав нам разом з возом цілковито. Коли зайшов я в ті магазини, очі мало не вийшли з лоба. Що там було цього добра. Боже мій. А фронт так близько! Видно, що й охорона магазину думала так само, бо без надуми докинули мені дві пляшки екстра, вкинули скриньку м'ясних консерв додатково, наладували хліба щиро і пізним полуднем вирушили ми вже в поворотну дорогу. Поки ми ладували харчі і приділ, коні гарно відпочили і тепер пішли жваво, відчуваючи, що це вже додому.

Тепер нас перевіряли ще частіше і докладніше, бо ми їхали від фронту. І не їхали ми так живо, як сюди, бо вози були наладовані і коням не було так легко, хоч вони живо перебирали ногами. Присівся до мене на хвилину один з моїх стрільців, здоровий хлопець, забув його прізвище.

— Пане десятнику, а що буде, як нас переловлять наші…?

— Які наші?

— Ну, наші з лісу.