Розділ «Голяндія»

Повні чотири місяці прислухались стрункі ліси Гайделяґру до української маршової пісні. Співали ми ранком, після вимаршу на вправи, повними, міцними грудьми, співали, вертаючись до табору після вправ, голодними тенорами і хриплими басами, співали в дощ так само як до пекучого сонця, співали навіть з ґазовими масками на обличчях і тоді мені пригадувались єгипетські піраміди і спів фараонських ченців у глибині тих колосальних, ославлених могил.

Не завжди спів нам вдавався. Спочатку ми вдавались в довгі дискусії, що саме будемо співати, і як звичайно у нас, скільки стрільців, стільки і пропозицій. Все це кінчалось коротким гаркотом команди: Фліґер фон рехтс!! Ааавф, марш-марш!! і ми скоро усвідомили, що не всі наші українські традиції можна зберегти незаторкненими на чужині. Дечого треба таки виректись.

Тому, в половині листопада, після закінчення рекрутського вишколу, коли нас стали розсилати на всілякі підстаршинські школи, ми їхали вже цілком

іншими людьми, від тих, що із батьківських домів прийшли на німецький військовий вишкіл. Ми були загартовані.

Мої ближчі товариші, як Пилип Трач, Козинський-«Цап», Галькевич, якого ми всі називали «дзядзьом», Степан Цмоць, Вовк, Криворучка, Дуб, Фульмес, Луців, Боднарчук, Попович, Ленчик, Форма і інші, яких прізвища уже призабув попали до транспорту в Голяндію, до протипанцирної підстаршинської школи, в Гільверсум. Нам говорили, що це була одна з кращих підстаршинських шкіл. А це, на нашу мову, означало, що там давали іце більше по ногах, як в усіх інших, хоч пізніше, коли вся наша Дивізія з'їхалась уже разом, ми переконались, що були ще «кращі» від нашої і ми не могли так дуже ще нарікати.

На дозвіллі, в Гайделяґрі, в день присяги, 1943 р. Другий зліва стоїть Володимир Притоцький, між німцями-підстаршинами — автор Р. Лазурко.

До цієї школи попало нас 52 кандидати. Більше й не могло влізтись на вантажне авто, що повезло нас до поїзду. Помимо закінченого рекрутського вишколу, ми ще не були генералами і повезли нас товаровими вагонами «сорок хлопа або вісім коней», без великого люксусу, але зате із повною свободою вимахування ногами на свіжому повітрі. Одна група дивізійних підстаршин вже вийшла з цієї школи, з так званого першого турнусу, ми їхали їм на зміну.

Після щоденних вправ рекрутського вишколу, де земля матірю стає, а всі кости знаходяться поза межами болю, прогулька через цілу Европу, навіть вантажними вагонами, має свій чар. Їсти очевидно було мало, бо годують тільки тих, хто вже йде на фронт, але зате зорових вражень нам не жаліли. Кордон Генерального Губернаторства переїхали ми без великого враження, бо як тут так і там стояли ці самі вартові і на залізниці ця сама мова, але зате сподобалися нам чисті німецькі села і міста. Погода трималась гарна, хоч трохи вже холоднава, і довелось нам побачити також перші німецькі руїни від альянтських летунських рейдів. На жаль, не везли нас через Берлін, ані Відень, як наших товаришів, на інші вишколи, ані навіть через чеську Прагу, але зате під Гановером пережили ми нічний налет американської авіяції і повірте, було на що дивитись. Вгорі, наче якась страшенна буря, гудуть безупинно мотори, внизу блискають вогні від гармат протилетунської оборони, комунікацію між горою і низом втримують бомби, що летять і свищуть собі при тому всіма голосами дантейського пекла, а вибухи бомб освітлюють околицю, як удари громів. Є на що дивитись. І все це видумали мудрі, розумні люди, егеж!

Стояли ми у полі довго, придивляючись, як американці христили Гановер, потім стояли ще довше, заки німці направили залізничий шлях, щоб українці могли їхати до Голяндії на вишкіл — польськими вантажними вагонами. Змінилась Европа, нема що й казати, нові часи настали.

На нас не впала ніодна бомба, чого доказом є те, що я сьогодні пишу ці слова. Не думаю, що американці передбачали тоді, що через десять років ми станемо їхніми громадянами, але все таки залишили нас в спокою і з нами навіть цих німців, що нас транспортували. Тому ми заїхали до Голяндії без перепон, а до Гільверсум без поспіху.

Якщо Німеччина виглядала на країну у війні, то Голяндія стояла собі, як образок з казки. Люди гарно зодягнуті, чепурні хатки з великими вікнами, вулиці і дороги чисті, асфальтовані, всюди квіти, огороди, сади. Добро кидається у вічі. Крамниці повні товарів, ніхто не кидається на це все, ніхто не стає у «хвостики», ніхто не дреться хапчиво за кожний шматок хліба. Я думаю, що в цілій Голяндії в цей час саме ми були найбільш голодні.

Закватирували нас у якійсь колишній середній школі, яку німці перемінили на касарню. Все вже нас чекало, включно з чотирьома українцями з першого турнусу, які мали бути старшими в наших кімнатах та допомагати німцям у вишколі. Це були Любомир Кузик, Любомир Боднар, Володимир Масник і Ярослав Новицький. Вони вже були підстаршинами, але відповідні відзнаки мали отримати аж після нашого вишколу.

ст. десятник Любомир Боднар підчас вишколу в Голяндії, зимою 1943 р.

За німецькою системою нас розділили на чотири рої, ройовими, очевидно, призначено німців, а саме унтершарфюрера Банька до першого роя, Шольца до другого, Лєдерлє до третього і Кампгавзена до четвертого. Чотовим нашої української чоти став гавптшарфюрер /булавний/ Крафт, народжений у Відні, із всіма віденськими признаками, з мішаної родини, де батько був австрійцем, а мати, мабуть росіянкою, а може й українкою, бо на Заході все це, що на схід від Відня, рахується Росією, на жаль. Цей Крафт, це була дійсно рогата душа. Очайдух до пригод, як і до бійки, дуже здібний, любив заглядати до чарки, згідно зрештою із воєнною модою, росту був високого, худощавий такий, що ремінь з револьвером звисав йому аж на бедрах, як в американських ковбоїв. Згідно із цим він мав теж неабияку минувшину. Колись вже був старшиною, але за якусь провину здеґрадовано його до ступня десятника /унтершарфюрера/, ми зустріли його вже на ступні гавптшарфюрера, тобто два ступні вище. На цьому він не пристанув, дряпався вище і в 1944 році, в місяці жовтні, зустрів я його у Східніх Прусах, в Аріс, вже знов старшиною — поручником, та ще й з лицарським хрестом на шиї! Та про це при нагоді.

Побіч нас, на цій же вишкольній площі, стояла сотня гітлерівської молоді — Гітлер-Юґенд. Ця сотня і наша чота мали спільного команданта, яким був товариш Крафта, поручник /унтерштурмфюрер/ Редер.

Приїхавши до цієї школи мусіли ми здати всі німецькі гроші, які нам команда мала виміняти на ґульдени, щоб ми могли собі за ці гроші щось у багатій Голяндії купувати. Та з початком вишколу показалось, що нам до міста виходити не вільно було, і що на це дозволять нам аж за два тижні. Очевидно, ми протестували — але між собою, потиху, бо щодо дисципліни, ми вичули зразу, що там жартів не було.

Почався наш вишкіл, твердий і безжалісний, із зайняттями, що тривали від ранку до пізного вечора. Але тут показалось, що Гайделяґер став нам у пригоді. Ми вже були добре загартовані і коли собі сьогодні пригадаю марш у глибокому піску і спів у ґазовій масці на обличчі, під сонцем, що на ньому можна було курячі яйця пекти на камені, здається мені, що це не ми були і що все це тільки снилося! Та ні! Це не сон був, в Гільверсум-і нам пригадали дещо з цих снів. Але ми мали теж амбіцію показати німцям, що український народ не менш твердий, а може й твердіший, тільки що, одне я навчився із німцями дуже скоро: вони всі здисципліновані, солідарні, неначе інстинктом відчувають, кого слухати і як слухати, а ми…? Ми, як ці вівці на полонині, безжурні собі, пасемося на найбільш плодючій землі і мекаємо до себе «моя хата з краю»!

Вишколювали нас на трьох типах протипанцирних гарматок, калібру 3,7 см і 7,5 сантиметрів. Остання уживалась також у танках, Тиграх і Пантерах, доки Тигри не дістали 8,8 найкращу протилетунську і протитанкову гармату Другої Світової Війни. Ми вивчали всі типи танків, вживані західніми Альянтами, а зокрема совєтський Т-34. До часу появи німецьких Тигрів, цей танк вважався найкращим танком на полі бою. Наша школа отримала один такий танк, він стояв над берегом моря і ми вживали його як ціль до стріляння. За якийсь час він виглядав як сито, не як танк. На теоретичних зайняттях ми вивчали Райберта, німецький вишкільний підручник для кожного типу зброї, вчились рисувати тактичні мапи, маршрути чот, сотень і батальйонів та вирішувати фронтові проблеми низького рівня.

Ну й, розуміється, мали ми свою першу пригоду. Ще не пройшов тиждень вишколу, як вечором, після вправ, заходить до нас чотовий Крафт.