Розділ «Ауербах»

І так 4 серпня 1945 року на нашому Ґолґотському шляху відкрилась ще одна, нова карта. На довгі місяці замкнули нас в таборі, обведеному трьома рядами і колючих дротів, з вежами, на яких були приміщені скоростріли і сильні рефлектори, що протягом цілої ночі шниряли по таборі, виловлюючи найменший рух, слідкуючи за поодинокими стрільцями навіть, коли вони відвідували місця гіґієнічних потреб. Цілий табір був поділений на клітки /кейдж/, на яких стояли дерев'яні бараки з вмивальнями, з біжучою холодною водою і кльозети. В кожному бараку були чотири більші і дві менші кімнати. Серединою бараку йшов коридор. Були теж бараки подібні до стоділ, тобто одна величезна кімната, повна подвійних ліжок. Нас привели під охороною, як великих злочинців, на простору площу, де перше всього відділено нас від старшин. Їх завели до окремої клітки. Тоді взялись до нас. Почався перегляд військових книжок. В наших книжках було вже обмаль карток, ми скурили їх із всяким трачинням та корою. Але переглядали й те, що залишилось. І розділювали нас на групи за методою, якої я ніколи не міг збагнути. Я думаю, що просто їм так хотілось нас ділити і все. Я попав до групи яких 210 чоловіка, яку призначили до інтернаціонального табору. Чому? Хіба тому, що там було місце на стільки людей, а їм, американцям, що там інтернаціоналізм! Вониж у себе мають людей з всього світу, вони до такого звикли. Якимсь чудом до нашої групи попав теж один підпоручник, літній вже чоловік, старшина ще з першої світової війни, якого прізвище я, на жаль, призабув, було нас кількох підстарший і стрільців з першої Дивізії, а решта це були вояки так званої другої Дивізії, а по суті другого набору, після битви під Бродами. Ми називали їх популярно, хоч може й докучливо «кокорудзяниками», пояснюючи цю назву тим, що вони самі до Дивізії не зголосились як ми, а їх «повитягали з кукурудзи». От, фраґмент вояцького життя і військових жартів. Не могли ми однак зрозуміти, чому нас відділили від більшої групи, в якій були самі старі вояки і з якими ми почувались краще, так би мовити, на одному рівні. Бо про що балакати з цими свіжими кокорудзяниками…? Справа вияснилась щойно згодом. Під охороною повели нас до цього інтернаціонального табору і перше всього наказали нам зірвати всі нашивки та відзнаки з наших одностроїв. І відзнаки і однострої виглядали вже дуже вбого від сонця і дощів, але я все таки всі свої нашивки та Левика з рукава заховав у бандаж і затримав при собі на пам'ятку. Після цього наказано віддати всі військові відзначення. Залізні Хрести, медалі, тощо, навіть відзнаки за поранення на фронті. Проходячи через вузьку хвірточку до табору, обов'язково треба було всі ці відзначення здати. Чомусь у мене стало враження, що такого наказу «згори» не було, а що просто наші охоронники забажали мати такі речі собі на пам'ятку! Я бачив по їх очах і обличчях, як вони тішились кожним зданим відзначенням. Люди, що виконують бюрократичний наказ, не прикладають до нього такого особистого зацікавлення.

Інтернаціональний табір, як із самої назви видно, був справді інтернаціональний. Знайшли ми в ньому модерну вавилонську вежу, із латишами, литовцями, естонцями, турками, казахами, росіянами, німцями, ну й до цього всього добавили ще й нас, українців. Верх очевидно тримали німці. Вони були на своїй землі і були переконані, що їм належиться команда над всіми іншими. Це була для них «нова Европа», з малими, несуттєвими для них змінами. Нас кількох попало до кімнати, де вже був один турок, два латиші і два косоокі азіяти. Годі якось познайомитися так зразу із ними. Дивимось на себе і обходимо себе мовчки боком. Ніч переспали на долівці, без соломи. Харчування не краще, як в «таборі над озером». Ранком пів літри чорної кави, в полудне пів літри ріденької зупи, на вечерю знов пів літри гіркої кави і один хліб на двадцять голодних ротів. Ми так жили вже довгі тижні і місяці і нас просто огортала пасія голоду. Очі автоматично шукали чогось їстивного і мимоволі, коли хтось щось відважився їсти, всі інші гляділи на нього. Тому найкраще треба було з'їдати все, що давали нараз, разом із усіми і оминати пізніших проблем. Вночі я розбудився з почуття голоду, вертівся, крутився, не міг заснути. Просив Бога в темряві, щоб це все вже скоро сяк або так скінчилось, бо чув, що мої духові сили кінчаються, вслід за фізичними. Мої ноги над річкою і озером погоїлись цілковито, але зате я дістав цингу, зуби стали коливатись, ясна боліли і кривавили самі із себе.

Котрогось дня я довідався, що в таборі є дентистичний відділ, що можна туди записатись і лікувати зуби. Пішов я ранком, після збірки, а там вже застав довжезний хвіст. Тобто в нашій таборовій канцелярії. Переглядав нас якийсь симпатичний німець з Вермахту, який вже своїх пацієнтів знав напам'ять.

— Веґ, веґ, зі шварцер! Дер нехсте!!

Прийшла моя черга. Подивився він на мене, на знаки по моїх нашивках на ковнірі і на нараменниках, змінив тон.

— Що вас болить?

— Зуби і ясна.

— Прізвище?

Записав у книгу і послав мене із запискою до дентистів. Поїхав я із іншими такими як я пацієнтами, вантажним автом і від цього дня через два тижні їздив туди кожного ранку. Мушу признати, що якось там лікували, ніде ні в армії ні навіть в полоні не зустрічався я з практикою описаною Гашеком у його «Швейку», що на все давали тільки аспірину і полокання шлунків. Або щось змінилось, або Гашек побріхував трохи, не можу сказати. Дентисти-лікарі самі німці. Оглянув мене один із них докладно, серйозно, посмарував чимось ясна, воно стало пекти вогнем, він вказав, що це власне очікувана реакція, після того дав мені випити із водою цитриновий порошок і на дорогу дав одну цибулю, яку треба було кусати, їсти помалу і притримувати на яснах. Я гриз, плакав і далі гриз і це помагало. Перед відходом до санітарки діставав я завжди якийсь білий порошок, який треба було на пів години перед спанням тримати в устах на яснах. Майже кожного дня діставав я теж в лікарні горнятко солодженої білої кави і кусок хліба. Що могли те робили для мене, мушу признати, що дбали так, якби я був їхнім власним краяном. Пухлина з ясен почала сходити, ясна навіть перестали кривавити, тільки зуби ще коливались. Під час однієї з візит, дентист оглянув їх докладно, попробував тут і там і вирішив, що два з них можна пльомбувати, два інші треба вирвати, бо вони вже скінчені до кореня. Так і зроблено і я привів свій голосильник якось трохи до порядку. Щоб зуби перестали хитатись, як береза на вітрі, треба було ними щось гризти, але що я міг гризти? Хіба залізні дроти!

Розійшлась вістка — пароля по таборі, що американці будуть з нас творити робітничі команди, але до них приниматимуть тільки сильних і здорових. Ну, думав я, хіба не в нашому таборі будуть такі команди складати. Та все таки ми всі туди записались, але з цього нічого не вийшло і ми далі сиділи на голодних пайках. Я свято переконаний, що в такому харчуванні мусить бути якась метода, якась навіть філософія. Чоловік охляне і ніщо його не цікавить, крім вістки про кусок хліба. Не цікавить його вже навіть смерть,

Два тижні перебували ми в інтернаціональному таборі і я якраз велів закінчити лікувати зуби, як всіх нас 210 українців перевели до 3-ої клітки, «кейджу». Там ми зійшлись з мадярами. Ця клітка була значно краща. Ми дістали ліжка, хоч і поверхові, але ліжка! На ліжках були сінники і наші кости могли хоч нарешті відпочати. До цього нам видали по одному коцові. За подушку служив мені мій військовий плащ. При відмаршу з міжнароднього табору видали кожному з нас по маленькому мішечку тютюну і пачці паперців. Наші настрої зразу поправились, бо хоч голодні ми були дальше, але коли є що закурити, то можна себе трохи задурити і краще тоді спиться, хоч не будиться чоловік до дурних думок поночі.

В цьому 3-ому «кейджу» верх водили мадяри, які були там перед нами. Кухня була під їх наглядом, так, що усі зупи були гострі, приправлені на їх спосіб, і по кожній зупі приходилось нам пити їдунками воду, щоб погасити спрагу. Командантом цього «кейджу» був поручник американської армії, син еміґрантів з Відня, здається, жид. Володів добре німецькою мовою, поводився з нами чемно і культурно, взагалі дуже тактовна була людина. Можливо, що він вирятував нас від репатріяції при пізніших наших клопотах.

В цьому таборі проводили контрольні збірки спочатку два рази денно, ранком і вечором. Хоч здається, що при браку всякого зайняття, ці збірки повинні були нам може навіть подобатись, було якраз навпаки. Наше фізичне послаблення і духова байдужість викликали у нас відразу до цих нудних, довгих перечислень, коли ми згори знали що всі є на місці і ніхто не втік — бо куди і пощо? Збірки переводив цей молодий американський старшина, якому теж, на вид, вони боком вилазили, але такі, певно мав інструкції. На збірці ми ставали у три лави, а він переходив помалу наші ряди і числив. Байдуже, чи він почав від нас, чи мадярів, ми всі мусіли стояти однаково довго, бо не вільно було розійтись, доки всі не були перечислені. Під час гарної погоди, ще пів біди, ми стояли і обмінювались паролями і вістками, що йшли по лавах, як телеграф без дроту…

— Слухай, Романе — каже мені раз колеґа, — чи ти чув, що старинні єгиптяни знали вже телеграф без дроту…?

— Ти здурів?

— Та ні, дивися, досі в жадній піраміді не знайшли дроту!

Так ми собі скорочували час. Але коли стали падати осінні дощі і коли холод в свою чергу після гарячого літа зступив на землю, ці збірки почали бути для нас колькою в боці. На щастя в той час їх обмежено тільки до одного разу денно, вечором. А так цілими днями ми нічого не робили, одні спали, інші грали в карти, або шахи, які собі самі зробили, як було надворі сухо, лазили, як сновиди по всьому таборі, спостерігаючи власне життя та вишукуючи нові паролі.

Між мадярами знаходилися й українці з Карпатської України. Вони нав'язали з нами контакт, коли дізналися, що ми українці. Між ними я зустрів одного учителя з Мукачева і ми заприязнились, як товариші по фаху, бо я теж в цивілю був учителем. Часто відвідував я його в мадярському бараці, але він був там дуже обережний, не хотів багато говорити, зате вже чувся свобідніше в моєму бараці, але найкраще він почувався, коли ми вдвійку проходжувались по таборі. Завжди лякався, що хтось підслухає і буде нещастя. Це вже була така його манія. Розказував мені докладно, як то мадяри ліквідували Карпатську Україну в 1939 році, після горезвісного арбітражу Ріббентропа у Відні а ще гірше, після остаточного загарбання решток вільної ще української землі із столицею Хустом, за таємною згодою Гітлера. Розказував він мені, що його самого арештували, посадили в тюрму і катували за співпрацю з українським урядом о. Августина Волошина, коли ж нарешті й випустили, то не дали учительської праці, а скоро потім змобілізували до своєї армії. Між мадярами ходили вістки, що їх мають скоро звільнити і пустити додому. Мій учитель також вибирався їхати із ними, але випитував мене дуже докладно про мій досвід з большевицькою окупацією Західньої України. Я йому розказав усе докладно, без переборщення, але й без закривання. По-братньому я йому радив, щоб він туди не їхав, бо буде переслідуваний, а ще чого доброго прищіплять йому коляборацію з німцями і пішлють на Сибір, та він міркував своє і коли мадярів дійсно звільнили, він поїхав з ними.

Хтось мені колись казав, що українці такий співучий нарід, що навіть в голоді і холоді співатимуть. Не знаю, може це і правда, бо доки було надворі гаряче, нам ніяк на спів не збиралось, але похолодніло і ось часами по бараках нісся наш слів. Чути було й гарні голоси і мені впало на думку зорганізувати співучий гурток. Хором я не збирався його називати, бо й нот не було і дириґента фахового знівідки взяти, але звірився я Миколі Филиповичеві із моїх думок, а він зразу погодився і ось вже є нас двох! В одній кімнаті нашого бараку лунав деколи чистий, гарний тенор і ми пішли тепер його відшукувати. І знайшли, хоч глупе було допитування.