Розділ «На Рідні Землі»

— Мусить знати, яж вчора харч привіз.

— Харч ти привіз з військового магазину Вермахту. Дивізія свого магазину не має. А ти знаєш, я тобі скажу, ще з польської армії, що військо має свою бюрократію, аж гей. В однім місці запишуть паперців цілу гору, а в другій кімнаті не знають, що діється. Не дивно тобі що ми не маємо ні одного дурного радія в цілім полку? Ані телефону?

— Очевидно, що дивно, але що я зроблю, чи ти.

— То й як нам знати, що діється? А дядько… то так, як в джунґлі. Там барабанами подають вістки, а тут від вуха до вуха, з хати до хати.

— То чому тільки один дядько вибрався, а інші…?

— Бо він має причину. Всіж не можуть тікати. Він був свідомий, працював для народу, а напевно ще й мав нитки до УПА, то як йому сидіти. Його першого забрали б, ти знаєш большевиків.

А навколо нас чудова, мрійна ніч, «хоч голки збирай». Якби не ці вибухи на сході і заграва за далеким горизонтом, то така ніч для поетів, мрійників і закоханих. А ми не були ні цим, ні тим, ні тамтим.

Ходили ми до ранку, пильнуючи сплячого села і сплячої сотні і в шостій годині, в понеділок 17-ого липня 1944 року розбудили мк стрільців без найменшого прочуття, де то ми будемо ночувати наступну ніч і що станеться протягом дня.

Кухарів ми розбудили ще в четвертій і на пів сьомої сніданок був вже готовий. В сьомій годині збірка сотні, наказую принести з нашої кімнати сліпі набої до вправ у полі. Сотня стоїть, чотові звітують мені, я списую все до звіту шпісові, а то й сотенному, якщо він прийде на час, після вчорашнього балю з пивом. Все йде своїм порядком, тільки моє вухо ловить якийсь дивний рух на східньому боці села, чути щось неначе гуркіт танків, пару пострілів, чути різкий гамір танкових гусениць.

А сотня стоїть на збірці. Нікого із старшин немає.

Місько підходить до мене.

— Дивись туди — показує головою спокійно.

Дорогою в північному напрямку йдуть через село якісь частини Вермахту, але безладно, спішно, не відділами, а купами, ближче і ближче до нас, де ми стоїмо, на збірці, минають нас, навіть не дивлючись. Надходить якийсь німецький поручник, босий без чобіт, з пістолею в руці, питає мене, що це за частина і що ми тут робимо.

Я салютую, як належиться і голошу, що це перша сотня Запасного Полку і що ми йдемо в поле на вправи стріляти сліпими набоями.

Він дивиться на мене, неначе я не при всіх змислах.

— Менш, зінд зі феррюкт?! Ви не чуєте танків?! Большевики в селі, відступайте!!

Я голошу, що ми маємо свої накази і що я того зробити не можу.

Він глянув ще раз на мене, покрутив головою і пішов, буркнувши «ідіотен». Передаю я сотню Міськові і біжу просто до Кляйнова, який спав у своїм будиночку за муром. В нього стійку тримав якийсь німець, який заступив мені дорогу. Кричу до нього, чи він не бачив большевицьких танків і вбігаю до кімнати Кляйнова, прожогом. Кляйнов ще в ліжку, повертає заспані очі питає, що сталося.

— Штурмбаннфюрер, большевики в селі! — переповідаю розмову із ляйтенантом, відкриваю вікно, а в селі клекотить стрілянина.

Кляйнов зривається з ліжка, скаче в штани, наказує мені тримати сотню, він зараз там буде. Стійковий вбігає тепер до нього із своїм рапортом, що видно ворожі танки і починає помагати йому зодягнутися та припоясати зброю. Я побіг назад до сотні і біг, як на Олімпіяді. Кожна секунда тепер дорога, а ми мали цілі дні…! Ех, порядки.