Розділ «Східні Пруси — Растенбурґ»

Моя кар'єра на старшинському перевишколі і в Запасному Полку була закінчена. Хоч я перевишколював старшин, мені самому не вдалось авансувати покищо. Несподіване перенесення до моєї матірної частини і ще більш несподіваний виїзд до Східніх Прус дещо мене заскочили. Я не мав навіть часу відвідати брата і попрощатись із ним. Передав тільки привіти і бохонець хліба. А вісті з фронтів щораз гарячіші. Першого серпня поляки у Варшаві підняли повстання і воно все ще тривало, вже другий місяць, хоч важко було уявити, як вони могли так довго триматись у місті, майже без жадної допомоги. З німецьких газет я дізнався, що навіть те, що Альянти скидали полякам із літаків, попадало в совєтські руки, за Вислою і пропадало. Большевики чекали і приглядались спокійно, доки німці не викінчать Варшаву цілковито. Іронія історичної долі…! А в історичному сенсі…? Не знищив свого часу Хмельницький Варшави через свою короткозорість, а тепер, триста років пізніше… Ет, думки.

А тим часом війна йде повною парою до свого кінця. Якого кінця? Ще 15 червня німці почали обстрілювати Англію новими бомбами — ракетами і якось це все не стримало перемог Альянтів у Франції. Щоденно і кожної ночі тисячі тон бомб спадали на Німеччину і я собі тільки уявляв, що пережили люди під цими бомбардуваннями, які дістали свою назву у німецькій військовій термінології «теппіх бомбардірурґ», тобто бомбові килими, які спадали з небес безупину на їхні міста, на їхні промислові заведення, на їхні фабрики зброї. Чи дивно, що так тепер рахувались із амуніцією на кожному кроці? Від якогось часу стали тихцем говорити про якусь нову зброю знов, зброю, що від неї все зміниться на всіх фронтах. Нові ракети, більші бомби…?

В середу, 13 вересня нас заладували на товаровий поїзд, видали на дорогу трохи ковбаси і хліба і ми рушили в далеку дорогу. Їхали ми вздовж фронту, з півдня на північ і наш поїзд щораз приставав, перепускаючи фронтові транспорти та поїзди з раненими з фронту. Минули ми Позен і Тгорн /польські назви: Познань і Торунь/, переїхали Вислу на її долішньому бігу, хоч під Варшавою на її березі стояли вже совєтські армії і нарешті в понеділок, 18 вересня, після п'яти днів у гарячих вагонах доїхали ми до Растенбурґа, у Східній Прусії. Тут нас затримали три дні, але не відводили до касарень, тільки закватирували у вагонах на станції. Тут я познайомився з німецьким підстаршиною, з яким ми випили по чарці і він сказав мені, що він був тут тоді, коли відбувся невдалий замах на Гітлера, 20 липня. Шість кілометрів від Растенбурґа, в лісах був бункер Фюрера, в якому експлодувала бомба полковника Штавффенберґа, а в самому Растенбурґу, в каплиці, лежали трупи побитих генералів.

Наступного дня, як ми йшли до лазні купатись, наздігнала нас на дорозі колона з 12-ти чорних лімузин, всі однакові, ми мусіли зійти з дороги, щоб не перешкоджати їм в їх скорій їзді, по лісовій дорозі. Зараз же оподалік нас затримались два мотоциклі із кулеметами, «так, на всякий випадок», пояснив мені німець-підстаршина і коли колона нас минула, обидва мотоциклі подались за нею. Я запримітив, що перед колоною і за нею їхала охорона, складена із самих СС, молодих, здорових хлопців, вишколених і чуйних на все. Мій знайомий німець показав мені теж шибеницю, на якій вішали запідозрених в участі у замаху. Він не хотів багато говорити про ці дні.

— Менш, ти ніколи не повірив би… Це був страшний час. Вели офіцерів, без відзнак, у подертих уніформах, побитих, посинячених, вели із зв'язаними руками, як худобу… Вішали по шість нараз, дострілювали, як хтось ще рухався…

Я слухав і думав, до чого може докотитись режим, який людську гідність потоптав спершу на зайнятих територіях, а коли їх не стало, у себе дома. Далеко відійшли німці від того образу, що я мав про них перед війною, дуже далеко.

Дня 21 вересня ранком заладувались ми знов і пополудні доїхали до вишкільного табору «Аріс». Ніхто не міг мені пояснити, що ця назва означувала і звідкіля вона взялася. Дорога до цього табору вела через околицю порізану озерами, цими славними Мазурськими Oзерами, де Гінденбурґ і Людендорфф віднесли таку велику перемогу над російськими арміями престолонаслідника Миколи Миколаєвича в першій світовій війні. Ця перемога, здається, зламала хребет царської армії на цілу війну. Я тільки не знав, за чиїм пляном і наказом нас везли сюди, на схід, під самий фронт вишколювати рекрутів до протипанцирних сотень. Я не думаю, що вони надіялись, що одна сотня українців стримає їм цілий большевицький фронт…

Тут відносно недалеко був воєнний пам'ятник Гінденбурґові в Танненберґу, але ми ніколи не мали змоги бачити його. Кажуть, що німці висадили його в повітря при своєму відступі і забрали тіло старого маршала, пізніше президента Німеччини, який найменував Гітлера канцлером в 1933 році.

Табір «Аріс» був повний всякого роду війська. З'єднання СС, Вермахт, танкові частини і навіть летуни, які зараз же недалеко мали своє летовище і між всіми ними одна наша українська сотня. Настрій між німцями був прибитий, це далось зразу відчути, але щодо дисципліни, вони не дали по собі нічого пізнати. Мені приходило на думку, що нам бракує власне такого почуття порядку. У нас, якщо щось не йде, зараз починаються дискусії, балачки, ніхто не хоче нікого слухати, а всі хочуть дораджувати і командувати. У німців такого не було. Думай собі, що сам захочеш, але наказ і порядок мусять бути втримані і що до цього у них не було дискусій.

Нас розмістили у бараках у східній частині табору. Нашим сотенним став підпоручник Кеґеляйн, німець, якому до помочі приділено німця шпіса і кількох німецьких підстаршин. І тут ми скоро зорієнтувались, що хоч порядок на око і є, але людський матеріял німців вже далеко не той, що був колись. Це вже не кадрові підстаршини, що знали свою вартість і знали, як поступати перед вояцьким фронтом, це вже воєнні вишкрабки з усіх усюдів, які не мали великого поняття про вояцьку честь, а дисципліну тримали автоматично, без психологічного відчуття.

З українських підстаршин у нас були десятники К. Ленчик, Димкович, Литвинець, якого ми кликали «Бубцьо», бо він був маленького росту, дрібненький і гарний з обличчя і десь стали його кликати «Бубцьом» та це так за ним й мандрувало кудою він не пішов, ну і я.

Ярослав Букачевський в одно-строю хорунжого, зима 1944 р.

З німецькими підстаршинами мали ми клопоти з самого початку, а раз, вже під кінець вишколу, уштуф Кеґеляйн влаштував нам через них навіть підстаршинські вправи. Ці німці не уміли навчити стрільців розбирати і складати гармат якслід, бо вони самі цього не уміли. Наші хлопці, зокрема ці з-під Бродів могли бути далеко кращими підстаршинами, як приділені до нас німці. А нові рекрути наші, амбітні і розумні вивчили скоро своє діло так, що могли розбирати і складати гармати із зав'язаними очима, тим краще, що ми навчили їх всього в українській мові і це було їм далеко краще зрозуміле, як німецька балаканина. Це виявилось під час змагань, що їх зарядив ппор. Кеґеляйн між роями командованими нашими підстаршинами і роями, що мали німецьких підстаршин. Наші рої побили рої німецьких підстаршин на голову. Сотенному це не дуже сподобалось. Він висловлював думку, що німецька мова і німецька команда одинока, що найкраще надається до військового діла. Тоді десятник Ленчик запропонував зробити змагання самих підстаршин, німецьких і наших. З нашого боку вибрали мене і Ленчика, з німецького боку двох найкращих «фахманів». При тому Ленчик запропонував, щоб ми це робили із зав'язаними очима. Унтерштурмфюрер Кеґеляйн ляснув долонею по своїх шкіряних штанах.

— Гіммельгерґотт!

Так і зроблено. Нам всім зав'язано очі і «невтральна» комісія, складена із представників обидвох націй точно стежила, чи наші очі не «зазирають» з-поза перев'язок, мені малощо ока не видовбали при цій контролі. Ну, навколо нас все напружене, як струни на скрипці. Нема то, як міжнародні змагання. Вистане пригадати тільки передвоєнні футбольні змагання «України» у Львові проти польських дружин…

— Ахтунґ, авфпассен — і свисток. Почалась робота, кожний з нас мав одну гармату, разом чотири гармати в роботі. Клекотить металь, чути, що частини замків просто розлітаються в руках, тільки в чиїх? Навколо абсолютна тишина, ніхто не дихає. Розклав я гармату, віддихнув і став складати. Зложив, лупнув долонею по ній і скидаю перев'язку. А Ленчик біля мене те саме робить. А німці… щойно в половині роботи. Навколо сміх, сміх…

Та не в Кеґеляйна на обличчі. Він позлостився нашим успіхом і німецьким блямажем. Не тільки перед підстаршинами, але й перед стрільцями німці прорізали. Це був вже майже кінець вправ цього дня, і Кеґеляйн наказав відтягнути гармати, розпустити сотню, а нам, всім підстаршинам взяти кріси і вийти на площу вправ. Ми зразу здогадались чим це пахне, хоч назагал на Кеґеляйна не можна було нарікати. Він не мав в собі сліду садизму, старався бути справедливий і назагал йому це вдавалося, але така німецька невдача вдарила по його німецькій амбіції. Вийшли ми на площу, він викликав одного із німецьких підстаршин, наказав йому зробити збірку і вивести нас за табір.

Ми помаршували. Прийшли на велику площу вправ і станули. Кеґеляйн сам перебрав команду, уставив нас в один ряд і почав командувати вправи з крісами.

— Ахтунґ, штіль ґештанден! Дас ґевер… ібер! Презентірт дас… ґевер!! Дас ґевер… ібер!!! Ґевер аб!!!