Розділ 43

Керівник Паризької філії Депозитарного банку Цюриха Андре Берне жив у розкішному помешканні над банком. Однак він був зовсім не в захваті від свого комфортабельного житла і мріяв поселитися десь на острові Святого Людовіка, де б він міг знатися зі справді вишуканою публікою. Тут же йому доводилося спілкуватися лише з пихатими багатіями.

«Коли вийду на пенсію, — казав собі Берне, — заставлю льох рідкісним бордо, повішу у вітальні якусь картину Фраґонара чи й навіть Буше й цілісінькі дні полюватиму на антикварні меблі та рідкісні книжки в Латинському кварталі».

Берне прокинувся лише шість із половиною хвилин тому і вже діловито крокував підземним коридором банку й виглядав так, наче особистий кравець і перукар старанно попрацювали над його зовнішністю, довівши її до глянцу. Вбраний у бездоганний шовковий костюм, Берне на ходу приснув собі до рота трохи освіжувача дихання й акуратно затягнув краватку. Йому не раз доводилося зустрічати серед ночі важливих клієнтів, що приїжджали з різних часових поясів, тож він навчився спати, як воїни маасаї — африканське плем’я, знамените здатністю переходити від глибокого сну до стану повної бойової готовності за лічені секунди.

«До бою готовий», — подумав Берне, побоюючись, що сьогодні таке порівняння може виявитися, як ніколи, доречним. Поява клієнта із золотим ключем завжди спричиняла додаткову метушню. Поява ж клієнта із золотим ключем, якого розшукує судова поліція, ставила Берне в дуже непросте становище. Банкові неодноразово доводилося обстоювати перед правоохоронними органами право своїх клієнтів на конфіденційність за відсутності доказів, що ті скоїли злочин.

«П’ять хвилин, — казав собі Берне. — Ці люди мусять зникнути з банку, допоки прибуде поліція».

Якщо він усе владнає швидко, то скандалу вдасться уникнути. Берне може сказати поліції, що люди, яких розшукують, справді зайшли до банку, але виявилося, що вони не є клієнтами і не мають тут рахунку, тож їх не впустили далі порога. Якого дідька клятий охоронець надумав дзвонити до Інтерполу! Таке поняття, як конфіденційність, очевидно, було вище розуміння вартового, якому платили п’ятнадцять євро за годину.

Зупинившись перед дверима, він глибоко вдихнув повітря і розслабив м’язи. Тоді, витиснувши солодкаву усмішку, ввірвався до кімнати, наче теплий вітерець.

— Добривечір, — привітав він клієнтів. — Мене звуть Андре Берне. Чим можу служ… — кінець речення застряг у нього десь під адамовим яблуком. Цієї жінки він аж ніяк не сподівався тут зустріти.

— Пробачте, ми знайомі? — запитала Софі. Вона не впізнала банкіра, але той якусь мить виглядав так, наче перед ним з’явився привид.

— Ні… — насилу вимовив він. — Здається… не знайомі. Наші послуги анонімні. — Він глибоко вдихнув і змусив себе усміхнутися. — Мій помічник сказав, ви маєте золотий ключ, але не знаєте рахунку. Чи можу я поцікавитися, як до вас потрапив цей ключ?

— Його дав мені дідусь, — відповіла Софі, пильно придивляючись до банкіра. Його збентеження тепер було очевидніше.

— Як так? Дідусь дав вам ключ, але не повідомив номера рахунку?

— Думаю, він не мав на це часу, — відказала Софі. — Сьогодні вночі його вбили.

Чоловік відсахнувся.

— Жака Соньєра вбили? — перепитав із жахом в очах. — Але… як?!

Тепер настала черга Софі заніміти з подиву.

— Ви знали мого дідуся?

Банкір Андре Берне здавався таким приголомшеним, що мусив аж спертися на край столу, щоб зберегти рівновагу.

— Жак Соньєр був моїм близьким другом. Коли це сталося?