Розділ третій «Керос, мадам…»

«Керос, мадам…»

Аж коли машина рушила з місця, і вони опинилися в потоці автомобілів, що плив по Едвард Стріт, Кароліна порушила мовчанку.

— Слухай, Джо. Хоч ти інколи ведеш себе так, ніби я мала дитина, я смію запевнити тебе, що я вже віддавна повнолітня і…

— І хочеш знати, куди ми їдемо, правда? — Джо посміхаючись глянув на неї, потім знов почав слідкувати за дорогою. — Як ти думаєш, де в Лондоні можна дізнатися про місцезнаходження якого-небудь острова?

— Де?… Не розумію…. — Кароліна доторкнулася до його руки. — Джо, перестань жартувати, бо я клянуся, що зараз закритою тобі очі руками, і ми розіб’ємося на першому-ліпшому стовпі!

— О, ні! Цього ти не зробиш, бо ти мрієш про острів Керос і про ту напівголу розпусницю, що танцює з вужами в руках! Якщо не знаєш, де треба шукати загублені острови, то я тобі скажу: в Британському Адміралтействі!

— В Адміралтействі?.. Чоловіче! Я знаю кількох морських офіцерів і можу побитися об заклад, що жоден із співробітників Адміралтейства не тільки не може знати, де є Керос, але навіть ніколи не чув про стародавніх крітян!

— Щодо цього я перечити не буду, але також можу побитися об заклад, що віце-адмірал Голінзгед розкаже нам все, що ми хочемо знати про твій острівець. — Джо зробив паузу, а потім з посмішкою закінчив: — якщо він, звичайно, існує.

— А хто такий віце-адмірал Голінзгед?

— Великий любитель детективної літератури і шанувальник Джо Алекса, — скромно відповів Алекс. — Сам мені про те казав.

— Але… — Кароліна не докінчила. їй важко було повірити, щоб який-небудь британський адмірал міг знати про острів Керос більше, ніж про нього могли розповісти атласи і словники, в котрих зібрано всі знання про античний світ. Зітхнула. Була змучена багатоденною працею, браком сну і свіжого повітря. Лиш тепер в машині до неї дійшло, що вона два тижні не висовувала носа із своєї квартири.

Джо спритно маневрував серед ранкових пробок на дорозі, одночасно впорядковуючи собі інформацію про острів Керос, яку він збирався викласти адміралові Голінзгеду. Віце-адмірал справді був любителем кримінальної літератури. Алекс познайомився з ним на вечорі у одного з їх спільних знайомих. При прощанні Голінзгед виголосив сакраментальну формулу, з якою він звичайно звертався до симпатичних йому нових знайомих: «Якщо коли-небудь вам буде потрібна моя допомога, прошу зайти до мене в Адміралтейство…» Джо, який ніколи ні про що не забував, не забув і тих слів.

Машина зупинилася перед великою спорудою керівництва флотом. Джо і Кароліна зайшли всередину. Коли черговий офіцер зник з візиткою Алекса, Кароліна знову зітхнула, Треба було в першу чергу зустрітися з професором Лі, а вже після цього займатися пошуками місцезнаходження острова. Але, по суті, це не мало істотного значення. Істотне значення мало лиш одне: де є Керос? Якщо, як слушно зауважив Джо, він взагалі десь є…

Офіцер повернувся і став перед Алексом.

— Прошу за мною. Адмірал зараз прийме вас.

Кароліна завагалася, але Джо міцно взяв її за руку.

Герберт Голінзгед був чоловіком середніх років. Кароліні навіть здалося, що він досить молодий. Сама не знала чому, але слово адмірал пов’язувалося в її уяві з сивиною. Тим часом шеф відділу картографії не переступив ще й п'ятидесяти, був високим пристойним мужчиною, і в своєму мундирі був більше подібним на кіноактора, ніж на справжнього адмірала.

Але Голінзгед був справжнім адміралом, тому, побачивши Кароліну, він з легким подивом підняв брови. Секунду-дві справляв враження людини ошелешеної, і в цей момент дівчина усвідомила собі, що вона й далі одіта в штани і блузку.

Якщо можна було допустити, що молода красива жінка не входила до цього кабінету на протязі останніх ста п'ятидесяти років, то було цілком очевидним, що до цього кабінету ніколи не входила жінка в штанях. Тим не менше, віце-адмірал швидко взяв себе в руки. Адже поряд з дівчиною стояв Джо, тому все було можливим. Може за фактом їх появи крилася якась дивовижна і моторошна таємниця? А робота шефа відділу картографії Британського Адміралтейства не була аж такого цікавою і романтичною, як гадав колись Герберт Голінзгед, коли багато років тому молодим хлопцем захотів стати морським офіцером. І якщо бути відвертим, то в останній час він смертельно нудьгував. Але підходило літо, і, як спасіння душі, адмірал чекав на відпустку.