Розділ чотирнадцятий Пам’ять

Пам’ять

  прокидаюся в лікарні.

Якісь люди стоять наді мною й запитують, як мене звати. А я не пам’ятаю.

Моя ліва долоня перетягнула бинтом. Болить. Я не пам’ятаю, де взялася ця рана.

Я не знаю, день зараз чи ніч, зима чи літо. Я не знаю, хто я. Я сама: всі люди для мене однаково чужі.

Я заплющую очі й хочу прокинутися, прокинутися, це ж страшний сон...

Підхоплюючись спросоння, я ледь не перекинула тумбочку біля ліжка. Загуркотіло так, що хтось аж постукав обурено в стіну. Зрозуміло, Настя теж прокинулася й протерла очі:

— Ти що, з дуба гепнула? У сенсі, з ліжка впала?

— Десь так, — пролепетала я.

Крізь запнуті штори в кімнату проникало світло вуличного ліхтаря. Я почала збирати речі, що попадали з тумбочки. Цей сон снився мені втретє за ніч — але вперше так яскраво й чітко.

Учора, йдучи з офісу Доставки, я не боялася. Мама житиме, а на інші думки в мене Просто не вистачало сили.

Цілий вечір я намагалася додзвонитися Семові. Його телефон не відповідав, і це на краще. Він не пам’ятав, як ми цілувалися в підземеллі і як він заступив мені дорогу до порталу й допоміг замість розпачу відчути волю до боротьби. Він не пам’ятав, як перелетів з причалу на борт теплохода і в останню мить відбив у Германа мою маму. Він не пам’ятав нічого, що я йому розповіла про портал, про Тіні й про службу Доставки. Цілком можливо, він про мене й думати забув...

Я лягла спати і навіть заснула, й уві сні прийшов страх. Навіть не так — прийшов Жах. У тісній кімнатці гуртожитку я відчула себе, як засуджений у камері перед стратою.

Захотілося втекти. Якщо я виїду далеко — хіба Інструктор мене знайде?

За вікном спрацювала сигналізація машини. Промчав ідіот на мотоциклі, оглушив ревінням цілий квартал. І знову тихо; за минулі роки я звикла називати тишею весь цей шурхіт і далеке рокотання моторів, деренчання бляшаних козирків над вікном, далекі удари дверей, шум води в трубах, вереск нічної сирени, що стихає десь удалині. От що таке тиша...

Я прокидаюся в лікарні. Якісь люди стоять наді мною й запитують, як мене звати. А я не пам’ятаю...

Мене пройняло холодним потом. Привиділася чоловіча фігура посеред кімнати — та це був усього-на-всього Настин плащ, накинутий на плічка й підвішений до дверцят шафи; якщо втекти, мене знайдуть. Гриша відкриє рамку куди завгодно. Мені не сховатися...

Нарешті задзвонив будильник — його огидно весела мелодія добила цю моторошну ніч.

За вікном світало. Настя підвела голову: