Розділ чотирнадцятий Пам’ять

— Ти що робиш?!

— Проводимо розмітку стін за розпорядженням декана, — спокійнісінько пояснив Гриша. — Тут закінчили, ходімо, — і потяг мене далі по коридору. Саме під’їхав ліфт, відчинилися двері...

Двоє хлопців-першокурсників захотіли зайти одразу за нами. Гриша виставив уперед долоні:

— Не можна! Ліфт несправний! Тільки дві людини! Розпорядження ректора!

У його голосі звучав такий метал, такий заборонний пафос, що хлопці завагалися й дозволили себе відтіснити. Гриша вдарив по кнопці першого поверху. Один зі студентів, отямившись, виставив руку — але Гриша відбив її точним ударом боксера, і двері стулилися.

— Яке нахабство! — долинув до нас обурений вигук. Затупотіли по сходах ноги — схоже, обидва поскакали вниз, щоб зустріти Гришу в пункті призначення. Гриша тим часом, маніпулюючи балоном з фарбою, малював графіті на стінці ліфта.

— Інструктор сам прийти погидував? — процідила я. Гриша закінчив. Ступнув у рамку, проштовхнувши мене перед собою...

Скривджені студенти добігли до першого поверху якраз тоді, коли двері ліфта відчинилися. Уявляю, які в них були обличчя.

Тануло графіті на стінці дачного будиночка. Навколо колихалася нетоптана, нестрижена трава. Прохолодним вітром тягло від річечки, порослої очеретом. Крім нас з Гришею, на маленькій ділянці за щілястим парканом не було ні душі.

— Ти куди мене... затяг?

— Дача Піпла, — Гриша сховав балон у кишеню піджака. — Точніше, Піплової тітки. Але вона сюди рідко їздить.

Я обійшла ділянку. Колись тут, можливо, садили картоплю й вирощували кріп. Тепер тут царювало щасливе запустіння: на грядках панувала трава, кущі смородини росли як хотіли, на двох яблунях висів потемнілий од дощу гамак, коло ґанку стояли облуплені садові гноми.

— Чому? — видавила я.

— Тому, що вісімдесят кілометрів від Москви, — сухо сказав Гриша. — Інструктор не може піти так далеко від порталу.

Я мовчала, наче мене стукнули по голові.

— Ми проти того, щоб стирати тобі пам’ять! — Гриша дивився суворо, майже зло. — Це несправедливо і... Одно слово, ми проти. Але Інструктора так просто не переломиш, йому потрібен час... Тому посидь поки що тут.

Я його обняла і якийсь час ридала, уткнувшись носом у синього Тоторо. Гриша мене не квапив, хоч йому було добряче не по собі.

— Тут є буржуйка з плитою, макарони, — він говорив навмисно буденно, ніби ми просто приїхали на пікнік. — Піпл каже, ще щось із їжі лишилося. Ти погуляй, тільки з дачного селища не виходь. Там можуть бути собаки... нехороші люди... А тут на території нічого, безпечно, тут ворота й сторож сидить. Піпл каже, сусіди тихі, питань не буде...

Я витерла сльози:

— Друзі... Ви що, всі проти, щоб мене звільняти? Ти, Ліза, Льоша, Піпл... Ви всі за мене?!