Розділ чотирнадцятий Пам’ять

— Ти антидепресанти пробувала? — спитала Настя.

Я похитала головою.

— Лебедєва, тобі треба до спеціаліста. У тебе просто німфоманія, обтяжена хронічною депресією, у комбінації з неврастенією й...

— У мене німфоманія?!

На нас зиркали найближчі сусідки. Настя притулила до губ пальця:

— Ти собі довідки за прогули добула?

— Ні.

— Четвертий вид описує змістовність і новизну переданого повідомлення для одержувача. Нарешті, п’ятий вид звертає увагу на корисність отриманого повідомлення для користувача, — лектор дивився прямо на мене, докірливим виглядом даючи зрозуміти, що я недооцінюю виняткову корисність його промови для мене особисто.

— У тебе стільки пропусків, — знову заговорила Настя.

У двері стукнули. Не чекаючи запрошення, зайшов Гриша — проти звичаю він був у пристойному костюмі, щоправда, на краватці красувався яскраво-синій Тоторо.

— Лебедєву Дар’ю терміново в деканат, — сказав він таким тоном, яким у суді повідомляють обвинувальний вердикт присяжних.

Викладач окинув Гришу поглядом, нічого коментувати не став, тільки запитав лагідно:

— До перерви не дотерпить?

Гриша похитав головою.

— Догулялася, — процідила Настя.

Я сиділа. У мене ослабли ноги. Ще хвилиночку, пане кат; а ми ж з цим паном катом так приємно сиділи на кухні... Балакали, сміялися...

— Ну, йдіть, — викладач подивився на мене. — Не відбирайте часу!

Я встала. Свої речі не брала — просто сунула в сумку телефон.

По телефону відшукають моїх родичів.

Він почав малювати графіті прямо на стіні в коридорі. Хтозна-де взялася прибиральниця: