Розділ чотирнадцятий Пам’ять

— Ти мене за цю ніч заколупала... Я не спала ні секунди... Далі так тривати не може...

Я прекрасно знала, що вона спала. Я чула її солодке сопіння.

— Дар’є, ти чуєш? Якщо в тебе неврастенія, то звернися до лікаря... А ще краще — зроби паузу у своїх романтичних пригодах, мене дістали твої численні чоловіки!

— Це ненадовго.

— Що?

У двері кімнати постукали. Це не був делікатний сусідський стукіт чи діловий адміністративний. Це був суворий стукіт, що означає щонайменше виклик у суд, а найімовірніше — іменне запрошення на аутодафе.

— Що таке? — Настя натягла ковдру до підборіддя. — Знов твої мужики? Не смішно!

Я відчинила двері, готуючись зустріти Інструктора. У напівтемряві коридора стояв чоловік у формі кур’єра з картонною коробкою в руках:

— Термінова посилка для Дар’ї Лебедєвої.

Я розписалась на папірці, який він мені підсунув. Двері зачинились. Я стояла посеред кімнати, не знаючи, де діти коробку.

— Від кого це? — Настя все-таки вилізла з-під ковдри, її цікавість пересилила лінощі. — Так... Ну аякже — від Михайла Васильєва. Вітаю.

Я тицьнула коробку їй у руки й мовчки почала вдягатися на пари.

— Що, не будеш розпечатувати? Навіть не глянеш, що тобі надіслав твій Міша?

— Він не мій.

— Ну не кажи... Тому він цілий день і бродив навколо нашого корпусу... Виглядав тебе, поки ти прогулювала... З ким гуляла, з Семом? Дівчата вас бачили...

Якщо чесно, я відчула щось схоже на розчарування. Ну, прийшов би вже, виконав вирок. Щоб я нарешті заспокоїлася й не мала про що думати.

А може, позбавлення пам’яті — подарунок, а не кара?

Кажуть, у засуджених до смерті відкривається особливий зір. Кольори стають яскравіші, а звуки голосніші. Колись непомітні деталі відкриваються й наповнюються сенсом. Людина усвідомлює, як треба жити, але її вже тягнуть на ешафот, і дарма вона намагається виторгувати, як мадам Дюбаррі, ще хвилиночку в пана ката...

От дурна я, що не вела щоденник! Не записувала щодня детально — свої думки, спонуки, ідеї, мотиви. Не писала нічого про людей... Був би такий щоденник — залишалась би надія прочитати заново своє забуте життя...

А може, життя не можна прочитати? Його можна тільки прожити?