Розділ «Той, хто дарує надію»

Першим побачив примару Дзянь Гао, який відбував покарання на Марсі за організацію теракту в Шанхаї. Затинаючись, він белькотів: «Ро..ой, так, Рой, той самий, ага, що себе втруїв, іш-о-ов біля ка-камери, по...о-осміхався і сказав «добридень»...

Лікар дав йому заспокійливу пігулку, але увечері того ж дня сам уздрів померлого вченого. Рой ногами, а не на візочку, припхався у його кабінет і простяг руку, аби привітатися. Онімілий від несподіванки ескулап рефлекторно подав у відповідь правицю. Медик міг закластися, що долоня Роя була теплою, м'якою і пружною — звичайнісінькою людською та зовсім не примарною. От тільки лікар не поспішав визнавати свого божевілля і оповідати кому-небудь про зустріч із давно померлим.

Ніл після виходу на поверхню причовгав до своєї кімнати геть розбитим. День у день доводиться стирати з батарей куряву, аби протриматися ще трохи. Енергії ж однаково бракує. Її уже не вистарчає для отримання необхідної кількості кисню, тому щодня болить голова. Ніл зовсім не хотів чалапати до їдальні, щоб перехопити чогось. Він планував одразу лягти спати. Чоловік спочатку рушив до ванної кімнатки, аби проковтнути таблетку, та зупинився на півкрокові. У кріслі сидів Рой. Як не дивно, Ніл страху не відчув.

— Привіт!

— Здоров, Рою!

— Маєш кепський вигляд, — завважив привид.

— Голова болить.

— Справді? — засміявся Рой.

Ніл раптом зрозумів, що біль раптово минув, і сліду не залишивши по собі. Абсурдність ситуації його несподівано потішила. Чоловік розреготався. На мить йому здалося, що він спить, але Рой підморгнув:

— Ні, це не сон. Тобі просто незвично бачити померлого кілька років тому, правда?

— Глюк! Моєму мозкові кисню бракує, от і... — промимрив Ніл, труснувши головою.

— Ні. Знову не вгадав, — Рой шпарко підвівся з крісла, вмить опинився поруч зі здивованим чоловіком та поклав руку тому на рамено, легенько стиснувши його.

— Е-е-е-е... Тоді, може, поясниш? — Ніл, схоже, повірив, що перед ним людина з плоті й крові, а не химера, яку витворив мозок від нестачі кисню. Рука стискала його рамено реально.

— А воно тобі треба? — всміхнулася з'ява.

— Знаєш, цікавість розбирає!

Рой опустив руку та пригадав, як все сталося. Вколовши собі отруту, він лежав на ліжку, помалу занурюючись у дрімоту. Раптом ясність думок повернулася, а погляд сфокусувався на срібній кулі, що завмерла під стелею в кутку кімнати. «Я марю!», — зі спокійною байдужістю подумав тоді Рой. Він незворушно стежив за видивом.

Предмет завис, наче нерішучий гість на порозі, потім з нього голочками полізли тоненькі промінці, утворюючи неяскраву корону сяйва. Срібна зоря повільно попливла до нього. У Роя було таке відчуття, ніби куля його оглядає з усіх сторін, то наближаючись упритул, то віддаляючись на відстань кількадесят сантиметрів.

Нарешті вона затрималася над ним і раптом упала на груди, лоскочучи лагідним доторком. Рой захихотів. Переляку він чомусь не зазнав, лише був здивований. Куля, міняючи обриси, видовжилася, помалу вигострюючись з одного кінця, і плавно увійшла в тіло. Відчуття було приємним, ніби джерело тепла оселилося десь попід ребрами та легенько гріє всередині.

Рой вслухався, боячись поворухнутися. І тут усе змінилося. Він відчув себе сферою, що починає роздуватися, чи, радше, розширюватися навсібіч. Дивним було відчуття одночасно руху, все швидшого, та спокою, адже Рой начебто знаходився у бункері, тільки кордони свідомості запаморочливо хутко віддалялися.