Розділ «Той, хто дарує надію»

Всеохоплення, пізнання поглинуло його повністю. Разом з тим росла радість упізнавання. Він все це давно бачив, тільки забув на деякий час! Іскристий і п'янкий сміх заповнив душу, могутність приємно бадьорила. Мудрість випромінювалася звідусіль, усе навкруги було таким рідним. Живе сріблясте блаженство затопило й зігріло всього його.

Невдовзі Рой заснув. Коли прокинувся, то вже не був тим, хто занурився у сон кілька хвилин тому. Хвилин? Та ні! Минули роки!

— Рою, — тихенько відізвався Ніл, що затамувавши подих, витріщався на привида, — але ж я тебе сам запхав до утилізатора.

Той у відповідь заперечно хитнув головою. Чи варто здивованому Нілові розповідати про метаморфозу, яка з ним сталася після пробудження? Рой прокинувся і не відчув тіла. І відразу полинув до обох куль: чорної та білої. Прохав, аби пояснили, що сталося. Та сфери порадили шукати будь-які відповіді самостійно, натякнувши, що Рой володіє усім необхідним для цього.

Дезорієнтований і розгублений, він майнув на Землю, щоб знайти... Кого? Адже знав: мами вже немає, звичного світу також. То кого він там сподівався відшукати? Людей? Він їх знайшов хутко і швидко розібрався що до чого.

Та щось далі муляло. Не стан справ на рідній планеті — над чим тут думати? Кепським йому видався цей новий світ бездоганних хижаків: красивих, розумних і безжальних. Але й зникнення неідеального старого людства чомусь уже не пекло так нестерпно, як до власної смерті чи, радше, подорожі, в яку його повела срібляста куля.

У довгому сні, тривалістю в кілька літ, Рою відкрилися загадки матерії, але, здається, справжня terra incognita[4] — він сам — залишалася незнаною й незвіданою.

Рой невидимим духом подався на голомозу, аж сліпучу, маківку світу — Північний полюс. Він зупинився у тиші крижаного безмежжя і довгенько розмірковував. Вивчав себе, свої можливості, свою суть: жадібно, захланно, без перепочинку.

Спочатку кожне відкриття було хвилюючим. Захотілося відчути холод, доторкнутися до криги, вдихнути морозяного повітря. "Для цього потрібно мати тіло!” — так вирішив Рой. Найближчим "тілом” виявився велет-ведмідь, що прогулювався у шести сотнях кілометрів звідси. Та тулуб тварини виявився не надто зручним. Хоча спочатку Рою навіть цікаво було знаходитися в цій туші, котру він змушував вставати, лягати, задкувати, качатися на снігу, підійматися дибки. Жива істота виконувала всі його примхи, проте розважався Рой недовго і незабаром занудьгував. Та й тісно, повільно, недолуго йому почувалося у тварині. Адже він уже звик до свого стану вільного духа, тому невдовзі покинув тіло полярного звіра.

Заходився експериментувати далі з кригою. Рой її топив, перетворював на пару, знову заморожував, вихимерював льодові палаци посеред білої пустелі. Це теж набридло. І яке завдання не ставив би перед собою Рой, йому легко вдавалося виконати його. Заманулося змайструвати для себе тіло, схоже на колишнє, тільки без фізичних вад? Хімічних елементів — удосталь. Виготовляй! А запраглося підняти морське дно, то активізуй магму, підштовхни трохи там, де треба, — і ось здіймається вулкан із глибин.

Потім Рой захопився складнішими фокусами.... Ігри з часом. Ба! Навіть повернувся у минуле, в якому мама була живою. Довго спостерігав за нею, за колишнім собою на візку. Зрозумів, що може змінити події, котрі уже сталися. Тільки якесь чуття наказувало не поспішати. І він не поспішав. Уявно моделював новий розвиток минулого. Чимало розмірковував над тим, що виходило. Інші версії не були оптимістичними, його здогадки виявилися правильними: у двох гілок людської раси не могло трапитися нічого іншого, ніж конфлікт. Рой занурювався у минуле все глибше, аж до самісіньких коренів, до зародження людства. І нарешті зрозумів, що лише змінивши саму людину, можна було би змінити історію.

Тільки тоді виникає парадокс. Якщо Рой втрутиться, підправивши породу прапрапращурів, то не стане і його самого у майбутньому... Оту цікавезну дилему він розглядав довгенько, поки не відкрилася наступна істина. Людина — не випадковий виверт природи, хтось доклав зусиль, аби вона з'явилася. І, схоже, цей «хтось» розраховував також на появу когось такого, як Рой.

Найважливішим питанням стало: а для чого з'явився я — дух, який може управляти часом і матерією? Найціннішою підказкою став знайдений парадокс. Очевидно, що він був чудово влаштованою пасткою, своєрідною перевіркою для новонародженої надістоти. Якщо Рой зопалу змінить далеких предків, то неминуче самоліквідується. Помилка знищить саму себе? А якщо не знищить, то вона... не помилка?! І повинен існувати інший путь.

Все, що призвело до його появи, не фатальна помилка, а заплановано? Історію не варто змінювати у минулому. «Майбутнє!» — блиснула здогадка. Отой «хтось», творець людства і, звичайно ж, самого Роя, сподівався, що новонароджений могутній дух змоделює майбутнє, а не минуле, зберігши таким чином і людей, і себе.

Наприкінці блукань Землею і роздумів Рой зненацька збагнув дивовижне... Матеріальний світ був огромом, який, проте, можна охопити, змінити. Та сам він — дух — нескінченність, яку не осягнути до кінця. Криниця без дна і стінок, неначе протилежність матеріального світу.

Тоді щось зажевріло у ньому, розжарюючись, мов зоря, і стало сонцем — сліпучо-ясним: Я — НЕМОВЛЯ, ЯКЕ КОЛИСЬ МОЖЕ ВИРОСТИ НА ТВОРЦЯ ВЛАСНОГО СВІТУ! Вражений здобутим знанням, Рой... засумнівався у собі. Одна справа топити лід на полюсі чи створити для себе тіло, а геть інша — збудувати цілий світ. То ж не просто складно, це — неможливо.

І невпевненість мордувала Роя ще більше, ніж попереднє питання про те, хто він тепер. Усвідомивши своє призначення, він не розумів, як підступитися до такого завдання. Довгі роздуми не просували вперед. Експерименти з матерією також розчаровували. Усі вони виглядали, як копіювання наявного. І то не всього, а лише невеличкої часточки світу, знайомого й, ніби чужий винахід, захищеного копірайтом попереднього творця.... Рой розумів, що це жалюгідно й жодної радості не принесе: повторювати те, що створив до тебе той «хтось».

Збентежений невдачами, Рой відступив. «Краще зайнятися творенням майбутнього людей», — вирішив він, хоча у глибині душі сподівався, що колись наважиться спробувати ще. А зараз був розчарований собою, злий на себе. Таке завдання! А він — слабак, котрий не може нічого нового.

Ніл запитально дивився на воскреслого, та Рой лише якось згіркло всміхнувся й не захотів ділитися із колишнім товаришем думками і спогадами про свої пошуки відповідей на запитання, що поставали перед ним.

Натомість промовив: