Розділ «Той, хто дарує надію»

— Ми вирушаємо додому, Ніле. На Землю. Я зараз розмовляю з усіма, хто залишився.

— Ти хочеш сказати, що поговориш з ними, — виправив його колоніст.

— Ні. Я одночасно і тут, і ще у декількох різних кімнатах, — спокійно заперечив Рой. — Це все срібна куля, Ніле. Я змінився. Взагалі-то можу виглядати зовсім інакше. Але, щоб вас не лякати, я прийшов схожим на колишнього Роя. Тільки інвалідного візочка не хотілося тягти з минулого.

— Ще б пак, — оцінив жарт візаві. — Але що з тобою сталося? Ким тебе зробила срібляста куля?

— Іншим, — коротко відповів новий Рой, і співрозмовник одразу зрозумів, що воскреслий не розповідатиме про своє перетворення.

Рой зібрав тридцятеро уцілілих колоністів у залі їдальні та переконливо оголосив, що невдовзі всі вони повернуться додому. На загальних зборах він упевнено і спокійно пояснив, що йому потрібен час, аби розвідати стан справ на Землі. Треба визначити, наскільки безпечною для них є рідна планета, чи вщухла пандемія, хто вижив та як їм облаштуватись після повернення.

Тридцятеро нещасних, що з дня на день чекали своєї загибелі, із похмурою недовірою дивилися на самогубця, котрий повернувся із небуття. Окрім Ніла, ніхто не уявляв, що з ним трапилось і яким чином він, живий, опинився тут, посеред них.

Однак, щойно котромусь із присутніх спадало на думку запитати щось у Роя, його наче вдаряло легеньким струмом та відразу відбирало мову, а думки текли у геть іншому керунку. Людина миттю забувала, про що саме їй кортіло довідатися.

Рой спостерігав за колоністами, які зуміли пережити ці два з половиною роки, слухав їхні думки. Він наче гросмейстер, що одночасно веде гру на тридцяти шахівницях, уміло спрямовував нервові імпульси у потрібні місця головної кори, скеровував емоції, гасив їхню недовіру, помалу реанімуючи вичахлі надії, волю до життя.

Рой маніпулював цими створіннями і добре це усвідомлював, однак то був єдиний шлях до порятунку останніх колоністів.

Потрохи настрій громади змінювався. Рой бачив, що люди починають усміхатися, думати про повернення додому, вірити йому. Наче вправний лялькар, він смикав за потрібні мотузочки їхніх рефлексів та древніх, неначе саме життя, інстинктів.

Нарешті одна із жінок вимовила потрібні слова:

— У нас нема корабля. Як ми полетимо додому?

— Чому ж нема? — відповів питанням на запитання Рой. — Навколо Фобоса[5] обертається одне старе судно.

— «Одін»... — промовило одночасно кілька голосів.

— Так, «Одін». Місткість корабля достатня. Модель, звісно, не найновіша, тож бовтатися у космосі доведеться зо чотири місяці, але головне дістатися орбіти Землі. Спочатку використаємо гравітаційний блок «Одіна» для розгону, а потім уже й Сонце допоможе. В кінцевій частині подорожі сприятиме сила тяжіння Землі. Перевеземо усіх вас човником на корабель. Треба перевірити, в якому стані «Одін», можливо, щось полагодити, підремонтувати — і у добру путь!

— У нас не вистачить енергії для човника, щоб зробити хоча б один рейс до Фобоса, — завважив Раджахат Пушварі, пілот шлюпки.

— Енергія буде. На перший переліт з бригадою ремонтників ми її накопичимо уже за тиждень. Тому досить розмов, до роботи!

Ніхто з колоністів не розумів, чому несподівано почався тихий сезон та припинилися торнадо. Жоден з уцілілих не аналізував дивовижного явища — Рой подбав про це, заблокувавши усі спроби людей думати про незвичне. Йому потрібно було, аби їхня енергія спрямовувалася лише на порятунок, а все зайве Рой ретельно придушував.

Отож вітри, звичні для червоної планети, несподівано вщухли. Щодня люди встигали очищати величезні площі батарей, і їх не засипало більше курявою.