Розділ «Управитель»

З-за кущів на греблі виїхала бідка, запряжена добрим ситим конем. Вів його білястий прислужник, а в бідці сиділо щось чудне, немов стара пані, коли глянути зразу, а коли роздивитися, то чудернацька шапка, схожа на панчоху ще й з китицею, та посинілі щелепи і місце понад верхньою губою від гоління, свідчили що це не вона, а він, а коли це чудо вилізло з бідки, з черевом, неначе у вагітної жінки, то вже зовсім було видно, що це він, бо мав на собі облеписті, сірого кольору штанці, увіпхані в панчохи на тонких ногах, що вкупі нагадували дугу; поверх панчіх лисніли куценькі чобітки, що халяви їх не вкривали литок. А що найчудніше було на ньому – так це сірий каптанець з величезними блискучими ґудзиками, з відтятими спереду полами, позаду теліпався тільки клапоть, наче хвіст. Його кругляву, наче кавун, пику підпирав білий комір від підборіддя до самих вух.

Спинивши бідку, він виліз, подивився на всіх разом і кивнув головою на людський уклін.

Уклонився й сурмач, промовивши з пошаною:

– Доброго вам здоров’я, Фрику Карловичу!

– Здоровий, так. Ґут, ґут, – забалакав управитель, тонким, трохи писклявим голосом. – А ти, вже собі тут? Це добре, так. Ти з ними вже балакав про пана? – запитав він сурмача.

– Казав, як ви звеліли, Фрику Карловичу! – одповів сурмач.

Управитель висякав носа у хусточку, глянув знову на людей.

– Ой, ну-ну-ну! Щоб все було як слід! – запискотів німець, зовсім не грізно, а скоріше смішно, бо він хотів удати з себе грізного і заблимав безбровими очима, нагадуючи сову. – А коли буде як не слід, тоді вам усім будуть класти на спину різки. Ой, буде вам! О-о! – посварився він до всіх пучкою.

Але люди не дуже злякалися управителя, а навпаки, обличчя їх немов повеселішали, декотрі з них одвернулися на мить, мабуть посміхнулися.

– Чого ж стовбичите? Ви ж чули, що вам треба? – гримнув на людей сурмач.

Люди враз шарпнулися набік, наче злякані вівці. Старші серед них, куткові, поділивши усіх на гуртки, повели їх в різні боки. На містку лишилися управитель та сурмач.

– Приїхав я дивитись на леваду, – сказав управитель, вказуючи на той бік греблі, де за вербами було видно огороджену парканом леваду з широкими ворітьми, оздобленими різьбою.

– Отам наш пан собі гуляти любить. Там гарно все: такий трава зелений, дерев’яний ліс, з річкою вода, є соловейко, зозуля щебетає. Усе там ґут! – хвалив німець леваду.

– Там гарно, тільки треба подивитися, чи не розсохлася альтанка, та чи не позеленіла вода в ставку, – сказав сурмач.

– О, так, – погодився німець. – Ходім дивитися. А ти їхай туди за місток. Я буду трохи з ногами ходити, – сказав він прислужникові.

Управитель і сурмач пішли до левади. А прислужник, наче прокинувся: зняв з голови солом’яного бриля, почухався, позіхнув і повів коня з бідкою по той бік містка.

Бурсаків під вербою ніхто не помітив, бо Самко тільки визирав, а Марка зовсім не було видно за товстим стовбуром. Він не дивився й не слухав, що робилося, що балакали, бо куняв, сидячи. Ото спершу тільки він подивився був на того, що сурмив.

– І де я бачив отакого чудного? – запитав сам себе Самко.

– Кого? – обізвався Марко.