Розділ 25

Рейд Івана Бондаренка вдався на славу: пани були биті, захоплено їхній обоз, надвірні козаки на чолі зі своїм сотником Щербиною приєдналися до повстанців. Із Пашківки Бондаренко вирішив перейти у рідне Грузьке: звідти легше було накрити похід коронних військ, що зосередилися в Радомишлі.

Крім справ військових, в отамана було ще немало інших клопотів: треба було організувати селянство, поділити на сотні й десятки, кожному дати якусь роботу. Почувши про прихід гайдамаків, люди почали підійматися, громити панські економії, фільварки, палити орендаторські доми, корчми і млини. Бондаренкові потрібно було якось приборкати цю стихію, дати всьому лад. Найзавзятіших він записував до війська, формуючи нові загони, давав їм хоч якусь зброю і приставляв бувалих гайдамаків, аби вчили військовій справі.

Разом із тим не можна було забувати про польські та московські війська, що поволі підтягувалися із заходу. Отаман постійно розсилав загони в різні боки, аби зібрати чим більше різних відомостей про їхній рух. Тут би зараз знадобився отаман Левченко зі своїми хлопцями, але вони пішли на Гостомель.

Ніч перебули в Пашківці, а з самого ранку загін Бондаренка вийшов у напрямку Грузького. Колії були помучені: за останній час мало доводилося відпочивати, тож у Грузькому треба буде розбити табір і укріпитися, а там вже буде видно, що й до чого.

Бондаренко сидів на своєму карому жеребці край дороги і спостерігав за рухом загону. Поруч із ним було кілька його старшин.

Раптом до гурту під’їхав сотник Щербина.

– Пане отамане!

Судячи по схвильованому обличчі сотника, щось сталося.

– Ну?

– Там хлопи зібралися на майдані, хочуть паню судити.

– Яку ще паню? – не второпав Іван.

– Та дочку одного дідича місцевого. Він втік від гайдамаків, але так спішився, що дочку свою забув. А їй всього лише вісімнадцять – дитина ще.

Бондаренко нахмурився.

– Чого ж вони хочуть від неї?

Щербина знизав плечима.

– Так хотіли відразу задушити, але, на щастя, знайшовся між ними якийсь розумний і сказав, що просто так душити не можна, а треба під суд віддати. От і будуть зараз судити.

– Тьху ти, – сплюнув Бондаренко. – То йди і порозганяй їх до роботи, пане сотнику, а дівку відбери. Теж мені – судитимуть. І накажи, щоб без мого відома більше нікого не судили і не палили!

Щербина почухав потилицю.

– Та я уже пробував відбити, тільки не дають. Не слухають! Сильно вже її батько насолив. Я до них і так і сяк, а вони – з кулаками. Ну, не виймати ж шаблю на своїх! Може б ти, отамане? Тебе послухають точно.