Розділ 25

Бондаренко зітхнув: і так справ багато, а тут ще…

Пані, котру зібралися судити селяни, була і справді ще як дитина: великі сині очі, білі кучері, худенька, із невеличкими груденятами, що могли влягтися у долоню. Вона намагалася закрити їх руками, адже плаття було порване, однак це їй не дуже добре вдавалося. Коли Бондаренко в’їхав на коні і натовп розійшовся, вона поглянула на нього і заклякла. Отаман поглянув на неї і прочитав невимовний жах на делікатному, хоч і вимазаному обличчі.

– Що тут таке?!

Заговорив один із хлопів.

– Та от, спіймали шляхтянку, а тепер її судимо.

– Це дочка одного дідича місцевого! – докинув інший.

– Хто велів?! Хто дав право?!

Це грізне запитання змусило селян замовкнути, однак довго вони мовчати не збиралися.

– Яке-таке право?! Тепер ми самі собі право!

– Ляхи смерті заслужили!

– Її батько обдирав нас як липку, тепер нехай вона відповідає!

– Та що тут довго говорити – на гілляку паню!

– На гілляку!

– Чекайте! Та чекайте ж, єретичні діти! – намагався заспокоїти один чоловік розбурханих селян. – Чекайте! Нехай Бондаренко скаже! Він є отаман Війська Запорозького, тож нехай і навчить нас, як воно має бути по честі, розуму і закону.

– Правильно, – відразу погодилася більшість, однак було багато ще таких, що не хотіли слухатися.

– Та що тут радитися, раз пані – значить винна!

– Та цитьте ви!

Нарешті пристрасті трохи притихли, то Бондаренко міг сказати своє слово.

– Ми не для того сюди прийшли, щоби мститися чи зводити порахунки. Хіба ж нам тут потрібна руїна? Якщо так, то давайте: ріжте, бийте, паліть! Нам потрібна своя воля на своїй землі! Нам не потрібно пана і хлопа, а лише рівні і вільні люди, громада! Якщо ми цього хочемо, то мусимо жити по закону, і закон має бути один для всіх: чи ти козак, чи хлоп, чи шляхтич! Отоді лад буде! Жодних самовільних судів!!!

Ці слова справили враження.